«Світло днів. Нерозказана історія жінок руху опору в гітлерівських гето» канадської письменниці Джуді Баталіон — документальний роман про жінок, які допомогли перетворити єврейські молодіжні групи у Польщі на осередки опору для боротьби з нацистами.
Деякі з дівчат були ще підлітками, коли стали свідками жорстокого вбивства своїх сімей і сусідів, ґвалтівного знищення їхніх громад. Їм довелося зробити вибір: захист чи порятунок, боротьба чи втеча.
Це незабутні історії реальних жінок про боротьбу за свободу, виняткову хоробрість, сестринство та волю до життя попри все, яким випала доля боротися за життя свого народу від самого початку Другої світової війни аж до кінця XX століття — адже війна не закінчується звільненням країн.
Завдяки своїй статі та можливості приховати власну єврейськість жінкам вдалося пристосуватися до деяких важливих і небезпечних для життя завдань, зокрема виконувати роль кур’єрок. А ще вони підкуповували охоронців гестапо, переховували револьвери в буханках хліба й допомагали розбудувати системи підземних бункерів. Допомагали хворим і навчали дітей, бомбили німецькі залізничні шляхи та підривали електропостачання у Вільнюсі.
Одним із джерел натхнення для написання книжки про хоробрість єврейських жінок був збірник мемуарів Freuen in di Ghettos («Жінки в гето»), опублікований 1946 року. Авторка дослідила численні документи та мемуари, відшукала родини героїнь своєї книжки, щоб відтворити хід подій, написати історію про незламність, та зібрала розповіді безпосередніх учасниць спротиву, аби показати широту й масштаб жіночої відваги та висвітлити надзвичайні досягнення єврейських жінок, чиї подвиги досі лишалися невідомими.
За словами Джуді Баталіон, щоб написати книжку, їй знадобилося понад 12 років, бо тема твору виявилась надто складною та дуже особистою.
«Хоча я роками здобувала єврейську освіту, проте ніколи не читала таких історій, що вражали деталями описів повсякденного життя й неймовірної праці цих войовничих жінок. Я навіть не уявляла, як багато єврейок було залучено до руху опору і як активно вони працювали. Ці оповіді не просто вразили, вони зачепили мене особисто, перевернули моє розуміння власної історії, — пише авторка. — Як я дізналася, розвитком наративу про Голокост керувало багато факторів, особистих і політичних. Нашу колективну пам’ять було сформовано всеохопним опором опору. Мовчання — спосіб змінити сприйняття та владу, і воно впродовж десятиліть по-різному діяло в різних частинах Польщі, Ізраїлю й Північної Америки. Мовчання — також метод давати собі раду й жити далі. Навіть коли оповідачі йшли проти течії та представляли історії опору, жінкам у них приділяли мало уваги. У тих нетипових випадках, коли вони додавали жінок до своїх історій, їх часто змальовували в рамках стереотипних наративних тропів. У захопливому телевізійному фільмі “Повстання” 2001 року про Варшавське гето бійчині присутні, але їхній образ класично викривлено. Жінок у командуванні зробили другорядними персонажками — “подругами” головних героїв. Єдина головна героїня — це Тося Альтман, і, хоча фільм показує, як вона безстрашно займається контрабандою зброї, її все одно змальовано гарною, сором’язливою дівчиною, яка піклувалася про хворого батька й була пасивно залучена до руху опору — а також завжди залишалася наївною й покірною. Насправді Тося ще задовго до початку війни була лідеркою молодіжного руху “Гашомер Гацаїр”, біограф наголошує на її репутації пробивної “розкішної дівки” й “безсоромниці”. Коли автори фільму переписали її передісторію, то не лише викривили її характер, а також стерли весь світ єврейської жіночої освіти, підготовки і праці, що її витворив».
Джуді Баталіон оживляє пам’ять про таких сміливих жінок, як Реня та Сара Кукелки, Фрумка Плотницька, Хайка Клінґер, Бела Хазан, Цивія Любеткін, Хася Беліцька, Хайка Ґроссман та інших, які обрали смертельно небезпечний шлях спротиву, боротьбу за свободу, чиї подвиги досі лишалися невідомими.
Книжка «Світло днів» є бестселером New York Times, відзначена Національною єврейською книжковою премією та Канадською єврейською літературною премією.
Переклад з англійської мови здійснила Катерина Диса.
Книжка вийде у березні у видавництві #книголав. Доступне передзамовлення на сайті #книголав.
Публікуємо уривок.
***
Місце Ідзі посіла Астрид. Також відома як А, Естерит, Астрид і Зося Міллер, Астрид не була «типовою розвідницею», але мала багато контактів, а ще знала всі потяги, дороги й шосе між Варшавою та провінціями. Коли вона виходила, то щоразу ставала іншою особою: приміром, селянським хлопчиком чи міською вчителькою у великому капелюсі. Вона переносила зброю, гроші, листи, інформацію, підроблені документи й детальні плани оборони, вшиті в одяг. Ховала пістолети у величезному плюшевому ведмеді (і мала дуже милий вигляд, коли стискала свою м’яку іграшку), у коробці з-під мармеладу з подвійним дном, у буханках хліба або просто в кишені пальта. Нарікала, що почувається спустошеною, коли їх віддавала. Водночас щоразу, коли Астрид приїздила до Бендзина, вони влаштовували вечірку з горілкою — зрештою, «треба було запроваджувати варшавські звичаї». А ще вона потай переправляла людей.
Хайка зазначала, що Астрид була привабливою, мала струнку фігуру, але також була нерозважливою й марнославною, багато говорила про одяг, купувала нові вбрання на кожну подорож, бо нібито на арійському боці було важливо мати охайний і модний вигляд. Вона мала гарну арійську зовнішність і була надзвичайно хороброю. Справжня «шибайголова», за словами Хайки, яка дивилася прямо в очі таємним агентам і зухвало та з бешкетною посмішкою питала, чи не хочуть вони перевірити її документи. Довгий час їй вельми щастило, але, як і більшість кур’єрок, Астрид урешті потрапила до в’язниці. Її катували. Трагічно. Загинула.
***
Ружку разом із чотирма чоловіками обрали для участі в перші очоленій євреями диверсійній операції — вони мали пройти понад 60 кілометрів і підірвати потяг із боєприпасами. Ще в гето Ружка, чия довірлива, спокійна манера поведінки забезпечила їй прізвисько «молодша сестричка», не лише займалася контрабандою книжок, а й вербувала бійців, підтримувала запал і була заступницею командира бойового загону гето. Абба знав, що її стійкість доведе цінність єврейок у бою.
Ружка й чоловіки вирушили ввечері в сильний мороз, у кожного було по пістолету та дві гранати. Вони підійшли до річки замерзлими стежками, під якими текла вода. Загін з усіма своїми боєприпасами мав перейти річку через колоду. Ружка впала у воду. Вона вхопилася за колоду й вибралася, попри те що ноги заніміли й стали важкими. Командир побачив, що вона наскрізь мокра, й наказав їй повернутися до табору, щоб вона не замерзла на смерть. Але Ружка наполягла: «Тобі доведеться пустити мені кулю в голову, щоб утримати від цієї місії». Тому через кілька кілометрів група ввірвалася до будинку селян і вкрала для Ружки сухий одяг — чоловічий, який довелося підкачувати й напихати шкарпетками. Потім вони тримали селянина під прицілом, і той розказав їм, як дійти до місця призначення. Унаслідок цієї місії вдалося вбити 50 нацистських солдатів і знищити склад німецької зброї.
***
Можливо, тому, що єврейські жінки комфортніше почувалися в польському оточенні або тому, що їх навчали бути чутливими, уміти підлаштовуватися й дослухатися до невербальних сигналів інших людей, зазвичай у них була сильна інтуїція. Їхні жіночі здібності й гарна пам’ять допомагали їм розуміти мотиви інших. Чи це справжній контакт, а чи нацистський колаборант? Чи цей поляк видасть мене? Чи обшук неминучий? Чи треба підкупити цього вартового? Чи не надто пильно вона на мене дивиться?
Завдяки підготовці в молодіжному русі жінки мали досвід такої роботи. Вони засвоїли інформацію про самосвідомість, незалежність, колективну свідомість і долання спокус. Уміли залишатися серйозними й не піддаватися звичайним імпульсам, притаманним людям, яким ще не виповнилося 20 чи було трохи за 20 років. Якось у потягу, коли Тося була перевдягнена селянкою, вона помітила привабливого чоловіка й раптом захотіла його уваги. Вона з ним пофліртувала, і він запросив її до себе додому, до садиби. У Тосі була сильна спокуса ризикнути всім заради одного дня нормальності й задоволення, тому їй знадобилося чимало сил, щоб відмовитися.
Кашаріот (“зв’язкові” івритом) мали підроблені посвідчення особи, історії життя, цілі, волосся й імена. Не менш важливими були також їхні підроблені посмішки. Не можна було ходити зі сумними очима — це одразу б їх видавало. Дівчат-кур’єрок навчали сміятися — голосно й багато. Вони мали ходити з високо піднятою головою, насолоджуватися світом, удавати, що в них немає турбот, що їхніх батьків, братів і сестер не замордували й не вбили, що вони не голодували й що не несли мішечок із кулями в банках від повидла. Їм навіть доводилося радісно приєднуватися до антисемітських дискусій з попутниками в потягах. Як казала Ґуста Давідсон, було нелегко «вдавати безтурботність, занурюючись у такі сумні думки… [це] вкрай утомлювало її». Хася Беліцька описувала постійні репресії: «Ми не могли по-справжньому плакати, відчувати біль чи звертатися до своїх почуттів. Ми були акторками у виставі без антракту навіть на хвилину, у постановці без сцени. Вічні акторки».
