«Драбина». Уривок з нового роману Євгенії Кузнєцової 

//
393 переглядів

Роман Євгенії Кузнєцової «Драбина» писаний у хронології і живому почасів’ї подій крізь призму сприйняття і проживання війни звичайними людьми, які мусили покинути Україну. 

Герої роману — збірний образ тисяч українців, розкиданих світом у пошуку прихистку і порятунку від війни. А війна у романі не окопна, вона життьова: у деталях побуту людей, які намагаються у чужій країні створити свою тимчасову домівку із запахом помідорів. 

У ньому нестерпна простота повсякденного буття звичайних людей, душі яких — вдома, в Україні. Але війна — весь час з ними: у зникомості, у раптовості й незворотності знання про себе, у розчаруваннях і надіях.

Роман Євгенії Кузнєцової «Драбина» виходить у ВСЛ, публікуємо уривок.  

Поліна

Перші десять днів йшов безкінечний дощ, потім йому на зміну прийшла пекельна волога спека. Поліна сиділа поруч з Ірусею, поки та, виклавши ноги на стіл, кричала: «От суки! Суки! Ви це бачили?». Поліна просто дивилась поперед себе з опущеними повіками і піднятою однією бровою. Ця брова наче жила своїм життям, незалежним не тільки від другої брови, а й від самої Поліни. Часом здавалося, що це єдине живе, що у неї лишилось. 

Вона ніби заціпеніла і оживала тільки тоді, коли бачила Друсю — та чимось нагадувала її. Така ж чорна, такі ж напівзаплющені повіки і довгий, важкий погляд. Тоді Поліна усміхалась і гладила кицьку тільки вказівним пальцем, а Друся поступливо піднімала свою блискучу голову назустріч пальцеві.

— Доцю, — спитав якось Анатолій Степанович, — а де всі твої родичі?

— Я на цім світі кругла сирота, — відказала Поліна.

Згодом виявилось, що Полінина мама в цілковитому здоров’ї викладає філософію в окупованому Криму.

Поліна постійно носила великі смугасті футболки і темні сорочки з довгим рукавом.

— Наділа щось би в талію, — казала Григорівна, — у тебе ж непогана фігура!

— Для кого їй тут вдягатись? — питала мама.

Толік при цьому аж голову підняв від телефона — його тут не вважали за чоловіка.

— Женщіна одягається для себе! — сказала Григорівна. І сама вона дійсно була одягнена для себе — помаранчевий халат у великі чорні квіти. Губи вона теж фарбувала для себе. І, можливо, трохи для Владіка, бо той дуже реагував на червоні губи, намагаючись дострибнути і їх лизнути. Пес мав гріха — любив їсти помаду.

— Суки! — знову закричала Іруся.

— Не розказуй мені, — казала мама.

Мама не хотіла читати новин і знати, куди що прилетіло, де скільки тіл знайшли. Толік і так бачив, що мама вечорами плаче, і просив сестру вберегти її від усіх подробиць.

Але там, де Іруся стримувалась, обов’язково підключалась Григорівна, яка була підписана на всі можливі трешові канали, де з подробицями, правдивими і неправдивими, автори набирали собі спраглих до жахів підписників. Хоча жахів було достатньо і в коротких реченнях новин, бо кожен ракетний удар комусь із дому відгукувався чимось знайомим, пекучим, рідним.

— Куди прилетіло? Я там деруни у прошлом році їв, — казав Анатолій Степанович, — такі деруни були, як долоня! Отакі! — він підніс угору свою грубу волохату руку. — А всередині — м’ясо!

— Ото вже лишнє, — відзивалась Григорівна.

— І гриби!

— Господи! — казала Поліна.

— І шкварки! — кричала з вітальні Іруся.

Поліна ходила на місцевий базар і приносила додому фрукти. Часом несла в рюкзаку кавун і в двох руках ще пакети з персиками, черешнями й абрикосами. Одягнена була в колоніальні бежеві шорти і чорну сорочку.

— Ти б лучче, Толя, замість отого, щоб бігати аби- куди, на базар би бігав, — сказала якось Григорівна, виглядаючи, як за ворітьми із клунками з’являється Поліна. Ноги її засмагли по лінії шортів. Це було видно, коли вона сідала і шорти задирались вгору.

Толіку було совісно, що дівчина сама тягає таке тяжке, і він поїхав на базар машиною. Привіз чотири кавуни, персиків, абрикос і слив. Як вже всі повечеряли, Іруся накричалась «суки», Анатолій Степанович поїхав до себе униз, Зуся і Друся гасали по хаті, як ненормальні, і від їхніх хвостів на підлогу гучно падали, розбиваючись, янголи, а мама вже приготувала віника, щоб замести уламки чергового янголяти, прибалакуючи: «Ну красіве таке, з кошичком…», Толік вийшов в коридор до умивальника, набрати на ніч собі води. Рипнули двері.

— Толю, — сказала йому Поліна, — не їдь завтра на базар, добре?

Толік просто питально на неї подивився. Вона стояла зі стиснутим кулаком.

— Я коли несу у спеку ці фрукти, — продовжила вона, — почуваюсь живою.

А потім піднесла до рота кулак і випила пригоршню таблеток.

Толік вважав, що і так немає в цій хаті живішої істоти, ніж Поліна, тому наступного разу, коли знову закінчились фрукти, завів машину, увімкнув кондиціонер і покликав Поліну поїхати з ним. «Поможеш мені вибрати, будеш як жива», — сказав він.

Вона нічого не сказала у відповідь, але сіла в машину.

— Ну і як тобі нас усіх терпіти? — спитала вона в лоб, тільки машина рушила, покотившись камінням між оливами.

— Та обставини такі, куди ж, як воно цей… — заговорив Толік, ненавидячи себе з голови до п’ят. Красномовністю він міг похвалитись тільки після пляшки вина.

— Та ну, скажи як є, — Поліна відкрила в машині дзеркальце і поклала пучки пальців собі під очі. — Господи, які синці.

— Нормальні, — сказав Толік і знов себе зненавидів.

— Ага, нічого такі. Ти не переймайся, я скоро поїду, хай тільки стрілять хоч трохи перестануть. Мій район з їхньої сторони просто. Чогось жити захотілось.

— Лишайся скільки треба, — відповів Толік.

— Я щось придумаю, зараз просто треба вигребти тижні два.

— Та я кажу тобі, лишайся, та кімната нагорі все одно пустувала б. Та вся хата пустувала б, то добре, що я хоч якось можу згодитись.

— Ой, ну давай тільки без отого, що в кожного свій фронт і твій з мамою на кухні.

— Та я б не пішов на фронт, — сказав Толік.

— Що, короткозорість?

Толік протер упрілі під окулярами повіки:

— Нє, сцикливість.

Поліна глянула на нього швидким ясним поглядом своїх темних очей і замовкла. Вже виходячи з машини на базар, кинула:

— Ну, хоч чесно.

Дорогою назад вони мовчали, і, коли машина під’їхала вже до підйому на гору, Поліна сказала:

— Зупинись, га?

Толік пригальмував. Поліна вийшла з машини, дістала з багажника кавуна, який важив кілограмів п’ятнадцять, і сказала:

— Я піду.

— Як це ти підеш? — Толік вийшов за нею.

— Мені треба спорт, щоб вижить, розумієш? Чи ти думаєш, я по кавуни зі сливами ходжу?

Вона взяла кавуна поперед себе і пішла вгору.

«Чорт, — думав Толік, — це ж вона зараз прийде, і на мене всі як накинуться».

— Вони мене зараз з’їдять, — гукнув Толік їй у спину.

Поліна обернулась, примружуючись на сонці.

— Ну хочеш, — крикнула вона, — почекай мене під деревиною на повороті. — Підперши кавуна під пузце, Поліна глянула на годинник. — Я буду через сімнадцять хвилин і двісті тридцять дві калорії.

Толіка охопило роздратування і суміш жалю та злості до себе. Він гепнув дверима машини і проїхав повз неї, не глянувши. Та все ж зупинився в кущах перед поворотом на вулицю і вимкнув двигуна. У салоні машини літала муха, нещадно пекло сонце. Толік прокручував у голові їхню розмову, ненавидячи себе за всі відповіді і питання. Його бісила Поліна і всі тимчасові жителі хати, включно із тваринами і янголятами. Він уявив, як бере лопату і вигрібає всіх ісусиків геть.

Наступного ранку, коли Поліна вийшла за фруктами, Толік зав’язав шнурки і побіг. В іншу сторону.

— Побіг, — сказала Григорівна, — угробить коліна.

— А спека яка! — продовжила мама.

— Владік! — закричала Григорівна. — Хоч ти не біжи! Тобі вредно!

Владік на своїх худих ногах добігав до воріт і, слинячись, гавкав Толіку вслід. Толік оглянувся і процідив:

— Замовкни!

— Він мені цими пробіжками угробить пса, — сказала Григорівна.

— Дядя Толя, — кричала Іруся з вітальні, — шість є!

— Мало… — звично відказував він.

Мертвих ворогів ніколи не бувало достатньо.