Мені здається, концепція «успішного успіху» і «досягаторства» в суспільстві нікуди не поділась навіть із війною. Недостатньо просто вижити й жити — треба досягати. Тут і зараз, за будь-яких умов.
Війна зруйнувала твій бізнес? Будь ласкава радіти, що не дім, і побудуй новий, адаптований під нові умови, ідей же маса — давай генеруй, он одні знайомі відкрили…
Війна зруйнувала твій дім? Будь ласкава радіти, що жива, і побудуй новий, тільки ж не власним коштом, он одні знайомі отримали…
Виїхала за кордон? А чому саме сюди, а не туди? Соцдопомога хоч пристойна? От одна знайома ще й відкладає. І іноземця знайди, і подорожуй, коли ще нагода буде?
Повернулася з-за кордону? А одна знайома ще й воювати пішла.
Як за графіком відключення світла гризота, що роблю недостатньо для країни, змінюється на докори, що мало досягаю для себе. І так день за днем.
Роби, донать, волонтер, активніше! Ніби тільки зараз ми схаменулись, що країна потребує нашої участі. Рухайся, біжи, пробуй, швидше, ще швидше! Ніби тільки зараз ми усвідомили, як невпинно плине життя.
Лупай сю скалу! От це в мене виходить добре, бо в ролі скали я сама. Зараз, що б не робила, особливо гостро розумієш — недостатньо, мало, ти жалієш себе, ти лінуєшся.
Звичайно, я не збираюсь виправдовувати свою лінь війною.
З лінню я борюся вже давно і думаю, що простіше присвятити їй оду, ніж побороти, бо добре знаю, як тягне відвернутися навіть від тієї справи, що дуже подобається, які привабливі крісло і серіальчик — байдики самі себе не поб’ють.
Мені з дитинства казали, що я старанна та посидюча. Так ось, мені дико лестили. Я можу довго сидіти на одному місці, тільки якщо займаюсь маячнею. В інших випадках мені потрібен постійний рух: коли я пишу, треба різко підхоплюватись і ходити колами, попутно відволікаючись на домашні справи (ой, скільки пилу на поличках… ой, пляма яка на стіні); коли я тренуюся, то маю постійно змінювати локацію в залі, бо інакше мені здається, що приростаю до штанги чи тренажера.
Ця ідея з постійним рухом глибоко вкоренилася навіть у побуті, і для мене вона у вірі, що рух фізичний сприяє розвитку особистому. Якщо ти нікуди не поспішаєш, то ніби не живеш.
Однак чи завжди ми, рухаючись швидко, рухаємось проти течії, як би того хотілося? Можливо, ми пливемо за тією ж течією, різниця лише у швидкості, і замість того щоб наполегливо, повільно, але цілеспрямовано йти проти неї, відчувши нудьгу і піддавшись ліні, самі того не помічаючи, упускаємо момент, коли вже розвернулися в інший бік, — юху, як легко, несемось!
Рух не дорівнює розвиток, бо рух хаотичний перетворює тебе на муху в стакані. Звісно, це не привід зупинитись і не робити нічого, а скоріше, рухатись більш вдумливо, малювати в голові мапу, налаштовувати компас. Мені ніколи це не допомагало, якийсь поманливий поворот — і все, але хоч спроба!
В когось завжди краще, хтось прилаштувався, а ти все ніяк. Постійне порівняння, споглядання чийогось примарного або цілком реального успіху перетворює життя на парад втрачених можливостей.
Успіх — така суб’єктивна категорія, а досі його головним мірилом залишається кількість грошей.
Я взагалі рідко говорю про гроші, грошики, грошенятка, що тут говорити — всі їх люблять, не всі вміють заробляти і тим більш розпоряджатися. Одні люблять розмірковувати, скільки вони мають отримувати, забуваючи, скільки готові вкласти.
Інші, мої фаворити, просто люблять рахувати чужі, а як в інших стільки, то і їм винні платити не менше. В чужій кишені монети завжди дзвенять надто гучно. А який сенс, що ти отримав багато, якщо найкраще, куди придумав вкласти — у шкарпетку? Ну, окей, палац вибехкав, оце так здобуток.
Обмежений розум і великі статки — погане поєднання. Називати успіхом просто купу грошей я не вважаю правильним.
І тепер варто б змінити його критерії, бо змінилося життя, а телевізор в якомусь «Холостяку» або іншому шоу й досі просуває лакшері-життя як успіх. Хоча показова розкіш — вже просто застигла картина епохи «виродження».
Успіх — це важливо, але тільки той, персональний, який ти для себе визначила. А визначати доводиться тепер з урахуванням нової реальності.
Повномасштабна війна триває вже рік — цілий рік твого життя, не викидай його в цю голодну пащу! Війна вже рік отруює твою Батьківщину, здобудь хоч одну корисну рослину, щоб закинути в чан протиотрутного зілля, яке варять інші!
А найскладніше — перестати розриватись між двома цими закликами, знайшовши баланс: оце вже схоже на успіх. Перестати воювати ще і з собою — непогане досягнення під час війни.
