«Покрутися для нашого клієнта» — уривок з книги «Чотири скарби неба»

від | 12.01.2023 | Фемкульт, Жіноча бібліотека, Читати

Час читання: ( Кількість слів: )

Доля Лін Дайю була визначена у той момент, коли батьки назвали її на честь трагічної героїні китайського фольклору. Тринадцятирічною її викрадають посеред вулиці та разом з іншими дівчатами переправляють за океан для роботи у будинку розпусти. У той час в Америці панують жорстокі настрої щодо китайських іммігрантів, які змушують дівчинку боротися за власне життя. Чи вдасться Дайю втекти від трагедії, яка, здається, ходить за нею слідом?

«Чотири скарби неба» — історичний роман, що вийшов у видавництві Лабораторія, переносить читача у США кінця ХІХ століття та демонструє усю жорстокість цього періоду. Авторка переплітає тогочасну реальність із давньою китайською міфологією, витворюючи унікальне тло роману та абсолютно нове звучання художнього тексту у літературі.

Публікуємо уривок.

«Покрутися для нашого клієнта» — уривок з книги «Чотири скарби неба»

Чоловік по той бік вітрини робить це не вперше. Його обличчя аж до самого носа ховається під глибоко насунутим капелюхом, видно лише міцно стиснуті вуста. Вологі. Отже, він не новачок у тому, що збирається зробити. Точно знає, чого хоче і як це отримати.

Чоловік підіймає вгору скривлений палець. Ми витягаємося в струнку. Палець робить виток у повітрі, а далі крениться й повільно волочиться вбік, ніби намагається згадати забуте. Коли він проходить повз нас, ми здригаємося, немов відчуваємо крізь скло тепло його дотику.

Потім спиняється.

Пауза, вслід за нею — підтвердження. У вітрині ми всі як одна робимо вдих і завмираємо. Кожна думає, що він вказує на неї.

Однак він хоче не нас. Він хоче Сваллов, дівчину ліворуч від мене. Зрозумівши це, ми з полегшенням видихаємо. Тільки не Сваллов. Вона усміхається чоловікові й покірно схиляє голову, проте я відчуваю, як напружується її тіло. Усвідомлення починає охоплювати її плечі й обрушується далі вниз по всьому єству.

— На вихід! — командує ззаду охоронець.

Одна за одною ми виходимо з оглядової кімнати, шовкові сукні шепочуть з кожним кроком. Ми вишиковуємось у головній залі, куди заходить той самий чоловік. Він дивиться на Сваллов так, ніби знає про неї все, як і про кожну з нас.

Я мушу стояти зі схиленою головою, але не стримуюся, щоб не підглянути. Сваллов сором’язливо всміхається чоловіку, стуливши вуста. Її тіло тепер перетворюється на щось, що треба віддати: щось, що більше їй не належить. Звідкілясь, як завжди, спускається тінь у формі дзвіночка. Це мадам Лі. Вона прийшла супроводити Сваллов до чоловіка, очі якого рискають по всьому тілу дівчини. «Голодний пес», — кажу я подумки.

— Чудовий вибір, — промовляє мадам Лі низьким, оксамитовим голосом. — Бажаєте роздивитися ближче?

Чоловік бурмоче, а потім киває.

— Покрутися для нашого клієнта, — каже мадам Лі до Сваллов. Дівчина крутиться перед нами: спочатку видно її стегна, за ними — плечі, далі — тонку лінію шиї, оголену й ласу. Зібране на голові волосся виблискує, мов річка вночі. Макіяж ніжносливового та золотого відтінків, губи червоні, як вино. Вбрана в шовкові штани кольору барвінку та шовкову сорочку, розшиту квітами, вона схожа на принцесу, яку мають представити перед двором.

— То як? — звертається мадам Лі до чоловіка цього разу вже жорсткішим тоном. — Берете?

Чоловік облизує губи гострим, блідим язиком і дістає з кишені піджака пачку грошей, яку мадам Лі хапає обома руками. Потім він бере своєю рукою руку Сваллов. На тлі всіх цих рук долоні дівчини здаються особливо маленькими.

Вони рушають нагору, до спалень, а ми й далі стоїмо, схиливши голови.

Мадам Лі повертається до нас, швидко роздуваючи ніздрі.

— А ви всі, — каже вона знову спокійним голосом: мелодійним, але невблаганним, — повертайтеся на свої місця.

Ми йдемо назад у маленьку оглядову кімнату з вітриною, яка виходить на вулицю.

Одну за одною дівчат навколо мене розбирають. Одна за одною вони крутяться перед чоловіками. Ті кивають, дають мадам Лі гроші та ведуть своїх обраниць нагору. Поруч, як і щовечора, стоять охоронці й спостерігають за всім цим. Їхніх імен я не знаю. Поволі, дівчина за дівчиною, чоловік за чоловіком, стеля тяжіє від грюкоту та стогонів.

До кінця вечора залишаюся тільки я і ще дві дівчини. Одна з них — Джейд, старша за інших і з рубцями довкола рота, бо часто прикушує губи. Вона тут давненько, якщо не найдовше. Сьогодні вже чотирнадцятий день, як вона без клієнтів, хоча колись була найкращою дівкою в борделі. Дехто думає, що в цьому винен її збільшений живіт, через який у неї ще й зникли щомісячні кровотечі.

— Мені потрібна робота, — скиглить вона. — Куди поділися всі чоловіки? Вони не уявляють, що втрачають.

Інша дівчина на ім’я Перл тихо рюмсає собі в передпліччя. Її єдиний клієнт сьогодні не прийшов, хоча й обіцяв.

Зверху над нами дівочі стогони сплітаються в симфонію. Одні — низькі та гортанні, інші — схожі на дзявкіт собак. А дехто ледь не співає. Під ними — гул чоловіків, інколи впереміш з люттю й криками, а потім — стукіт. Шалений стукіт, який, здається, ніколи не вщухає.

Коли я тільки потрапила сюди, то ненавиділа цей шум. А тепер узагалі його не помічаю.

— Прокляття! — спльовує Джейд. — Мене виженуть, якщо найближчим часом не підчеплю собі клієнта. — Вона повертається до Перл, плач якої стає гучнішим. — Чого ревеш, мала? У тебе є хоч хтось із товстим гаманцем.

Один за одним чоловіки спускаються сходами назад, поправляють одяг, розчісують волосся й надягають капелюхи. Мене нудить від їхнього вигляду: зажерливі, вони поводяться так, ніби щойно перемогли в битві. Виходять на вулицю й губляться у вранішньому промінні.

— Приходьте до нас частіше, — повторює мадам Лі кожному з них і викривляє рот у манірній посмішці. Я сиджу в кутку кімнати з насупленим лицем, і коли якийсь чоловік надто довго на мене задивляється — відвертаю голову.

Пізніше, коли сонце підіймається над затокою, мадам Лі просить мене зайти до неї в кабінет, де вона сидить за великим різьбленим столом з темного дерева.

Крихітний кабінет здається ще меншим завдяки присутності двох чолов’яг, які охороняють двері, і самої мадам Лі. Вона дебеліша за жінок, яких я бачила у Джифу, тільки не округла, а грізна.

— Як тобі минула ніч? — питає вона, крутячи сигарету між двома пальцями з коштовностями.

— Добре, мадам Лі, — відповідаю я. Одну дівчину якось відшмагали, бо вона не назвала її мадам. Наступного дня через її сорочку проступала кров із гноєм.

— Сядь, — наказує вона мені. — Сядь, поговоримо.

Мадам Лі робить довгу затяжку. Сигарета ледь чутно потріскує, її кінець спалахує жовтогарячим і знову тускніє. Повітря навколо мадам видається мені токсичним. Лише її присутності достатньо, щоб зів’яли рослини й отруїлися квіти.

— Ти прийшла до мене такою худою, — промовляє вона. — Двома пальцями можна було підняти. А тепер глянь на себе. Здорова дівка з рум’яними щоками та рожевим язиком.

— Я добре їм і сплю завдяки ласці мадам Лі, — холодно відповідаю.

— Ага, — каже мадам. — Ще б пак.

Настає пауза, поки вона робить ще одну затяжку. Я дивлюся, як між нами вигинається дим.

— Винайняти кімнату в цьому місті недешево, — веде далі жінка. — Що там казати про цілий будинок! Сумніваюся, що ти уявляєш, скільки це коштує. Та завдяки великій щедрості то́ну Хіп Ї ми живемо в комфорті та спокої. Що скажеш, Піоні? Тобі подобається тут жити?

— Так, — брешу я.

— Тон годує нас. Одягає. Захищає. Так, він захищає тебе, Піоні. І я захищаю.

— Дякую, мадам Лі, — відказую, вклонивши голову.

— Розумничка, — промовляє мадам. Без попередження вона розчавлює сигарету об стіл. Під пальцями жінки сигаретний стержень зминається в купу попелу. Зблизька видно, як із віком шкіра на її руках стоншується та зморщується, мов плівка на гарячому молоці. Руки видають мадам. Хай скільки пудри вона на себе висипле, ми всі знаємо, що вона смертна, як і кожен.

— Якщо дівчина не приносить грошей, — каже жінка, — то хіба це справедливо? Якщо вона нічого не робить, щоб віддячити тону за добро, то, отже, просто паразитує, хіба ні? Що скажеш, Піоні? Ти вже місяць тут розкошуєш.

Я знаю, що вона хоче почути від мене, але мені страшно це вимовити.

— Від сьогодні навчання скінчилося, — каже вона далі й протягує нігтями по столу. — Завтра візьмеш перших клієнтів. Моя люба дівчинко, яка так добре говорить англійською, тільки своїми сумними очима ти принесеш нам величезні статки.

Знову пауза. Ненавиджу її за це — мої очі, такі непримітні, тільки мої, тепер розпусні та спаплюжені її словами. Але все, що я можу сказати, це: «Так, мадам Лі».

Вона це знає. Навіть смакує цим. Адже нам обом відомо, що буде, якщо я не послухаюсь: є халупи, які називають «стійлами», де дівчат тримають як худобу, а єдині їхні клієнти — моряки, підлітки й п’яниці. Тіла цих дівчат виснажені, знівечені та хворі. Більшість із них потрапляють до лікарні, яку й лікарнею назвати важко, — це понура кімната без вікон на задвірках китайського кварталу. Двері зачиняються. Усередині лампа, чашка води й миска вареного рису. Смерть ніколи не змушувала їх довго на себе чекати.

— Така, як ти, і дня не витримає у «стійлах», — каже мадам Лі, ніби читає мої думки. — Тут я тебе годую. Дарую гарний чистий одяг. Роблю тебе красивою. Даю тобі нічліг. Чи багато китайських дівчат можуть таким похвалитися? Це не якісь там жалюгідні діри на Бартлетт-елі. У нас найкращий бордель у місті. Тут вам дістається найкраще. Роззирнися. Краще вже нікуди.

— Ваша правда, мадам Лі, — відповідаю. — Я наполегливо працюватиму, щоб віддячити вам за добро.

— Я знала, що ти будеш слухняною, — вона тягнеться рукою, щоб погладити мене. Її очі блищать від задоволення. Я відчуваю на шкірі її долоню, ніби восьминіг спускається вниз по моїй голові та стискає мене всім своїм тілом, намагаючись задушити.

— Завтра, — шепоче вона, — ми тебе обкатаємо.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...