Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

від | 06.01.2023 | Фемкульт, Топ, Читати

Час читання: ( Кількість слів: )

Річ навіть не в тому, що минулого страшного року бракувало часу на читання, якраз навпаки. З війною соціальне і професійне життя в багатьох стало на тривалу паузу, і, здавалося б, чому б не пошукати розради в книжках, заповнивши ними ті часові прогалини, якими щодня насичують довгі повітряні тривоги?

Чому б не втекти, хоч ненадовго, у казкові або фентезійні світи, в реальність, де нема війни, а є любов, драми, зради й пригоди, інтриги та привиди, чи зануритися в історичний наратив та репортажну літературу в пошуках не так душевного відпочинку, як відповідей на запитання, як так сталося, що 24 лютого громадяни однієї європейської держави на світанку прокинулись від вибухів російських бомб та ракет. 

«За цей рік я прочитала мізерно мало книжок!», «Раніше я читав дві-три книжки на місяць, тепер заледве дочитую другу за рік», «Не можу нічого читати!», «Не йде, не хочу, не цікавить, не можу сконцентруватися…» — раз у раз читаю я у фейсбуці або чую від друзів. 

Між іншим, стрічка новин для багатьох із нас стала цього року єдиним актуальним читанням. Війна позбавила нас не тільки всіх можливих життєвих радощів, малих і великих, вона ще й украла нашу насолоду читанням, перетворивши її на ескапізм не заради потужних уявних світів, що захоплюють із першої сторінки, а заради можливості хоча б на мить від’єднатися від страшної реальності й перевести подих. Звичку до читання я намагалась повернути собі ще з перших березневих днів сидіння «на калідорі». Читалось далеко не все, величезна кількість книжок моєї книгозбірні видавалися мені вже змертвілими, неактуальними, не про мене, не для мене, не на мій розмір життя, яке звузилось до вузенького коридору у квартирі. Але за цей рік мені, на щастя, трапилися кілька книжок, які, на мій погляд, набули у воєнний час особливого змісту. 

Вони мають величезний потенціал захопити у полон із перших сторінок, а головне — цілющу силу, щоб, без перебільшення, врятувати якщо не життя, то хоча б душевну рівновагу і здоровий глузд.

Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

Віра Агеєва «За лаштунками імперії»

Книжка, написана і видана ще до повномасштабного вторгнення, стала особисто для мене найвлучнішою відповіддю: хто ми, що ми і чому 24 лютого прокинулись в самому осерді пекельної війни. Пригадую, як сиділа на підлозі в коридорі під гупання і гудіння березневого неба, читала (тоді ще через силу) і потроху усвідомлювала: повномасштабна війна була неуникною. Вона не могла не статися, а отже всі міркування на тему «а от якби те!.. а от коли б се!…» не мали жодного сенсу. А от війна для мене, нарешті, набула повнозвучного сенсу і змісту. 

Вона не взялась нізвідки і навіть не народилась у голові якогось колективного путіна — хіба що в тій формі, що набула сьогодні для нас: із дронами, ракетами, вибухами, «прильотами», блекаутами. Але насправді війна не почалась ані в лютому 2022-го, ані у 2014 році, ані з розвалом «совєтів». Війна росії проти кожного з нас триває уже три століття, час від часу мімікруючи під «нормальне життя», і все ще має ту саму мету: знищити, вирізати, викорінити, розстріляти геть усе, що є дотичним до України — українських людей, українську мову, культуру, літературу, мистецтво, добробут, державу. 

Авторка книжки Віра Агеєва, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія», підводить упритул до відповідей на запитання, чим нам насправді не догодили всі ці пушкіни і толстоєвські, чому культ київської булгаківщини — це доволі прикре культурне самогубство і чому «совєти» ліпили з Шевченка нестравного дідугана-революціонера зі шкільної програми, який боровся хіба що «з паничами» (а тепер пригадайте його пророчі вірші під рашистською агіткою у щойно звільненій Балаклії!), змушуючи знищити пам’ять про те, що українська культура, українська література завжди мали спільне коріння та візії з європейським мистецтвом, тоді як російська «вєлікая літєратура» насправді ніщо інше, як великий мильний «бульк!».

Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

Рупі Каур «Молоко і мед»

Ще одна книжка мого «березневого читання», коли не читалось від слова зовсім, а життя відбувалось лише в паузах між повітряними тривогами. Насправді я одночасно читала аж три збірки віршів канадської мисткині індійського походження Рупі Каур, та, на жаль, тільки одна з них перекладена українською. Читати Рупі — це все одно, що відкрити книжку і побачити, як власні думки хтось у незбагненний тобі спосіб підслухав і виклав на папері. 

«Молоко і мед» — це книжка про те, як бути жінкою в цьому світі, де тебе, твій досвід, твої відчуття, твої страхи і переживання постійно, регулярно знецінюють, відкидають як дрібні, смішні й дурнуваті, де ти завжди робиш мало, недостатньо й взагалі не те, не тоді й не так. Де кожен вважає за потрібне поставити під сумнів твої думки, твої мрії, твій труд і вибір, який ти робиш! Звісно, Рупі описувала і проживала у віршах свій життєвий досвід, але як же він синхронізувався із цими суцільними «Злиднє, ти чому не вивозиш дітей з-під бомб?!», «Зраднице, як ти посміла виїхати і бажати для себе чогось хорошого, поки ми тут всі страждаємо!» Кожна строфа, кожен вірш — про мене, про тебе, про нас, бо, цитуючи Рупі, «я маю те що маю і я щаслива; я втратила те що втратила і тим не менше я щаслива».

Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

Анна Топіліна «Люби без ілюзій» та Ейвері Ніл «Якщо він такий чудовий, чому мені так погано?»

Дві надзвичайно важливі книжки для часів, коли війна оголила страшну і незручну правду про домашнє, побутове насильство та аб’юзивні стосунки в родинах. Хай як химерно це звучить, але для багатьох жінок саме війна стала можливістю нарешті покласти край насильству в родині, поїхавши чим подалі не тільки з охоплених війною територій, а й вирвавшись із особистого пекла токсичних стосунків. 

Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

Психологи часто кажуть про важливість «погляду з боку третіх, незацікавлених осіб» на стосунки, які людину, скажімо так, бентежать, але самостійно вона ще не готова, не хоче, не може визнати, що це вже давно не «бентега», а чистісіньке пекло, з якого треба тікати негайно. Але що робити, коли такої «третьої незацікавленої особи» поруч нема? Або почуття довіри вже настільки помотлошене й покручене, що важко зважитися на розмову будь з ким? Як розібратися в думках, коли в усі вуха тобі дзижчать: «То ти, мабуть, сама спровокувала! То на сто відсотків твоя вина! Сама-дура-винна! Терпи заради дітей! Мовчи, бо всім за тебе соромно!»

Власне, ці дві книжки дають змогу розібратися, що відбувається у твоєму житті: тебе газлайтять, зневажають, принижують? Це нормально чи ні, це здорові стосунки чи ні, це кохання чи просто банальне насильство та аб’юз, ти в безпеці чи час вже спакувати тривожну валізку і рятувати саму себе й дітей не тільки від війни, а й від втрати самої себе в страшних і токсичних стосунках? 

Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

Ізабель Вілкерсон «Каста. Витоки наших невдоволень»

Цінність цієї книжки, як на мене, в можливості співвіднести свої страждання зі стражданнями тяжчими і страшнішими, ніж твої власні, а це, як не крути, трохи додає сил долати дорогу крізь власне пекло. Війна так чи сяк матиме свій кінець. Вона не триватиме вічно! А от як зламати систему, яка більшість часу свого існування заперечувала права окремих категорій людей на освіту і відпочинок, на дружбу та кохання, на почуття та захист, буквально на все, оголосивши їх паріями, гіршими за тварин? І навіть коли номінально кінець-кінцем вони набувають базових людських прав — як от поплюскатися в громадському басейні або прогулятися парком — чи щось насправді змінюється?

З одного боку, ну де війна в Україні, а де та «кастовість» американського суспільства, яка і досі пронизує всю життєву систему функціонування США попри всі гучні кейси #BlackLivesMatter та #StopRacism? З іншого, авторка демонструє як на прикладах власного життя (коли вона прийшла записувати розмову для статті про нову крамницю, чий власник ані на мить не зміг припустити, що темношкіра жінка може працювати на видання зі світовим ім’ям, тому фактично вигнав її з магазину), так і на історичних фактах: догматична несправедливість світу не означає, що за справедливість не варто боротися і не захищати від несправедливості всіх скривджених. Книжка про те, що лупати скелю важко, але завжди варто.

Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

Любов Загоровська «Моя УПА»

Ця книжка потрапила мені до рук щойно напередодні першого великого блекауту восени, і, боже мій, як я люблю, коли простір підкидає мені відповіді на запитання, які я ще не поставила! Під обкладинкою зібрано 39 історій прямою мовою тих, хто безпосередньо воював в УПА, допомагали, були зв’язковими, медикинями, носили їжу, ховали бійців у стодолах, ризикуючи всім, щоб вибороти незалежність України.

Ця книжка не лише про один із важливих етапів нескінченної війни з російською химерою (і ми нарешті могли б сказати всім полеглим і замученим на НКВС-них підвалах: «Ви загинули недарма!»), а й про розвінчування величезного «совкового» міфу про «українську хату скраю». Українське волонтерство, яким ми самі й увесь світ так захоплюємось, не є винаходом сьогодення чи відповіддю на воєнні виклики нових часів. Ні, так було завжди, й УПА великою мірою трималось на маленьких дівчатках, хлопчиках, дідах, жінках, бабунях, які збирали харчі, варили їсти, лікували, одягали, переховували, ризикуючи своїм життям.

Авжеж, в усі часи були зрадники, були колаборанти, але й дух волонтерства був і є в українцях. А ще ця книжка неймовірно розраджувала в ті дні, коли столиця сиділа без світла, води, тепла та зв’язку. Бо все ж таки сидіти в промерзлій землянці чи в схроні, посеред лісу чи голого поля, босою йти через сніг і болота, знаючи, що в кращому випадку загинеш на місці, а в гіршому — пройдеш всі кола пекла тортур у тюрмі, а потім у товарному вагоні тебе, мов худобу, потягнуть у Сибір, набагато страшніше і важче, ніж перебути якийсь час удома, під теплою ковдрою чи трьома, знаючи, що за потреби ти набереш води в найближчій колонці, перебудеш трохи на сухому печиві та розчинній локшині, потім зарядишся на генераторі в пункті обігріву чи у сховищі в метро і, зрештою, дочекаєшся, коли у вікнах заблимає світло, а в трубах зашумить вода. 

Війна і книжки. Письменниця Ольга Карі про книги, які повертають до життя

Сью Стюарт-Сміт «Садотерапія»

Під час ракетного обстрілу чи гудіння «мопедів» у небі насправді дуже важко даються візії життя після перемоги. Але це справді те, на що можна спертися і про що варто думати вже зараз: війна знову ж таки не буде тривати вічно, і це добрі новини. Погані новини такі: життя після перемоги в суспільстві, глибоко травмованому втратами і болісним досвідом, не буде легким, безтурботним і радісним. Ми більше ніколи не повернемося в 23 лютого. Але життя триватиме, і будь-який шлях до зцілення від ран війни вартий уваги. 

«Садотерапія» — це книжка про те, як не дозволити війні проковтнути і перетравити нас. Для цього не треба мати мільйон грошей, щоб мандрувати рекреаційними та реабілітаційними центрами. Авторка книжки, садівниця-психіатриня, розповідає, як долати травму — війни, біженства, особисту, соціальну, як впоратися із втратою чи віднайти новий сенс життя, займаючись садівництвом. Круто, якщо маєте городик чи садову ділянку, але насправді можна обійтися і власним підвіконням та цибулиною в стаканчику з-під сметани, бо сад — це передусім про стан душі, а не про купівлю гектара землі. 

 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...