Київ очима емансипанток. Уривок з книги Віри Агеєвої «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття»

від | 16.12.2022 | Фемкульт, Жіноча бібліотека, Топ

Час читання: ( Кількість слів: )

Нова книжка Віри Агеєвої «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» — це мандрівка літературним Києвом початку ХХ століття. Авторка покаже Київ очима авангардних художників, бунтівних емансипанток, богемних поетів, Київ, у якому жили й творили, попри все, що відбувалося довкола, Київ, який вистояв, уберігши свою історію та майбуття.

«Одна з тих книжок, які повертають нам нашу історію, наші імена, культурну історію наших міст. «Марсіани» Віри Агеєвої дадуть вам відчути літературний Київ кінця ХІХ — початку ХХ століття. Ця книжка деколонізує не лише культуру, а й простір нашого життя. Київ у цій книжці — це не «город» російських письменників; це наповнене історією місто Нечуя-Левицького, це модерне місто Підмогильного; це місто розмови з великою європейською традицією Зерова, це місто інтелекту Домонтовича, це місто жіночої емансипації Наталі Романович-Ткаченко. Завдяки цій книжці ви відчуєте, якщо перефразувати одного французького філософа, що люди минулого — це ми; що люди, які жили тут і ходили цими вулицями, — це ми; і що люди, які писали сто років тому, — це також ми. Парадоксально, але покоління, яке тоді, сто років тому, відчувало себе «безґрунтянами» — і чиї представники були або знищені сталінським режимом, або вимушені були емігрувати — дають нам сьогодні дуже стійке відчуття ґрунту та коріння», – пише про книгу Володимир Єрмоленко, філософ, письменник, президент Українського ПЕН.

Книга «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» виходить у січні у видавництві «Віхола». Наразі книга доступна до передзамовлення на сайті видавництва.

Публікуємо уривок з розділу «Київ очима емансипанток».

У всіх історіях бунтарок-­авангардисток так чи так важливою стає опозиція старого / нового. Актуальна для епохи fin de siécle, коли календарний рубіж століть видавався межею епох, у двадцяті вона стала ще значущішою, бо війна, революції, зміни політичних режимів неймовірно пришвидшили зміни.

Цікаво подивитися в цьому контексті на урбаністичні, архітектурні метафори й символи. Місто береже свою пам’ять у шедеврах зодчества, в камені будинків, палаців і церков.

Сюжети двадцятих — це ще й розповіді про те, як споруди змінювали свої функції в міському просторі.Це доба не лише «колишніх людей», як називали позбавлених громадянських прав представників вищих суспільних верств, викинених революцією на узбіччя історичного процесу, — але й «колишніх» будинків, інституцій, локацій.

Для обрамлення роману «Звільнення жінки» Євген Кротевич використовує протиставлення дитбудинку — тюрми і дитбудинку — палацу. Коли Оленине дитинство пройшло в колишній в’язниці, пристосованій для перебування вихованців, то вже її доньки мешкають у палаці, відібраному у ворогів народу. Що втрачає місто, коли найкращі оздоби його вулиць по-варварськи експлуатуються, а про догляд за спорудами взагалі не йдеться?

Над цими питаннями автори радянських двадцятих, здається, зовсім не застановляються. Невпинність руйнувань пильно фіксувала одна з найкращих київських мемуаристок, авторка «Дару Евдотеї» Докія Гуменна. Спогади написані вже на еміграції, але на основі щоденникових записів. Так чи так під пером Гуменної Київ двадцятих років постає як простір занепаду, коли на очах зникають його архітектурні й мистецькі окраси. Ось замальовка про тодішній стан будинку з химерами:

«То вже цих штахетів не було, водограї замовкли, німфи деякі ще стояли, але з відбитими руками й носами, за колись плеканий сад ніхто не пам’ятав, а вдячні кияни ото й протоптали стежечку, просто кручею з Банкової на Миколаївську». А інша — про «осліплення» Критого ринку: «Але найчастіше ходила я (вірніше — бігала) Крутим Узвозом, серпентиною на Басарабку. Зимою там було дуже слизько, то як поволі — швидше впадеш, ніж збігаючи. А перебіжиш через Басарабку (Площу Богдана Хмельницького), входиш в урочистий Шевченківський Бульвар з двома рядами могутніх тополь, зеленими ослонами, може хто втомився… Оце там, на будинку Критого Ринку, бачила я барельєфи із задніпровськими й задеснянськими молодицями у ряснованих до стану юпках, із глечиками на коромислах. Зовсім так убрані, як за гетьманщини. І кому це потрібно було ці барельєфи збити? Осліпили будинок, а натомість нічого не дали. І нащо? Це ж було так гарно!»

І вже зовсім фантасмагорична розповідь — про студентський гуртожиток в архиєрейському корпусі Михайлівського Золотоверхого:

«Та кімната, де жили хлопці, тільки одна й була придатна до мешкання в архиєрейському корпусі. Вона вся була в дерев’яних чудових різьбах — стеля, стіни. Була це, мабуть, приймальня архиєрея, бо з неї йшли двері у залю-церкву. Правда, тепер це вже не була церква, а покинутий червоноармійський клюб чи казарма. Навіть ще дух солдатський не вивітрився. Від образів і іконостасу залишилися лише сліди, а натомість на стінах були понамальовувані ультрамарином велетенські червоноармійці у гострокінцевих будьонновках. Картину занику розкішної колись церкви, що сяяла золотом образів у мерехтінні свічок, доповнили діри там і там, де вийнято вже дерев’яну різьбу. Наче вибиті зуби… Словом, тут усе ще віяло бурею революції. Решта приміщень архиєрейського корпусу мала ще зруйнованіший вигляд, це тільки ще ця одна кімната існувала. Нам поставили ліжка біля вікон, а хлопці всі скупчилися біля “буржуйки” в протилежному кінці. На “буржуйці” варили куліш, то й ми разом із хлопцями його їли. Варили на отих чудових витворах різьбарського мистецтва, що виламували із стін та стелі церкви».

На тлі таких епізодів мрії про новітню архітектуру міст-садів, про зречення приватного мешкання задля прекрасних комун із заллятими електрикою залами, в яких саме поняття особистого простору вже попросту зникало, — видаються в найкращому разі наївними й безвідповідальними. Після усталення радянської влади бездумне втілення авангардистських візій одразу ж, схоже, змусило багатьох переглянути ліві уявлення про міста майбутнього, культурну пам’ять і моделі тожсамости.

Руйнування національної ідентичности за замовчуванням потребувало й нищення українських міст. Прикметно, що київські спогади, написані модерними авторками: згадати хоча б Людмилу Старицьку-Черняхівську, Галину Журбу, Докію Гуменну, Зинаїду Тулуб, Наталю Полонську-­Василенко — пильно фіксують, як змінюється при початку століття побутування жінки в публічному просторі, як вона долучається до тих царин, що донедавна вважалися чоловічими.

Без цих автобіографій не можна ані збагнути самих масштабів оновлення, ані вловити дух переходової доби. Як і по всій Європі, кардинальні зміни були спричинені Першою світовою війною. Після масової мобілізації виявилося, що представниці нібито слабкої й підпорядкованої статі незгірш справляються з дуже відповідальними обов’язками.

Редагують журнали, очолюють академічні структури, розбудовують мережі культурних, виховних закладів. Це було якраз перше в нас покоління, що здобуло фахову освіту. Позбувшись обридлої опіки ангела дому, покинувши рожеві будуари, вони нарешті почали обживати невідомі обшири.

Місто перестало бути нежіночою землею. А урбанізм і фемінізм виявилися не просто синхронними культурними феноменами, а неодмінними складовими великого процесу модернізації, подолання патріархальних упереджень, обмежень і страхів. Київ, побачений очима емансипанток, постав сучасним українським містом, простором мистецької й інтелектуальної свободи.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Читайте також

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Чому важливо вміти говорити й чути «ні». Уривок з книжки Ірини Славінської

Щороку світ розвивається все швидше, технічний прогрес з кожним роком все більше полегшує наш побут й дає легкий доступ до інформації. За статистикою, людина за життя вже змінює три-чотири рази професію. А останнім часом...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які працюють під час повномасштабної російсько-української війни. У двох епізодах розповідається про...

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Вийшли документальні відео про українських науковиць, які працюють під час війни: від досліджень Чорнобиля до відновлення ґрунтів після боїв

Відбулася онлайн-прем’єра другого сезону документальних відео проєкту «НАУКОВИЦІ» — про українських жінок у науці, які...

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

«Зараз ніхто не займається собою. Всі займаються тільки війною». Як працює «Жіночий ветеранський рух»

На «Шостому українському жіночому конгресі» міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що в українському війську...