«Ми думали, що побудемо тут два-три місяці»: як українки, що втекли від війни, справляються з життям за кордоном

від | 18.11.2022 | Дівчина говорить, Її історія, Мами

Час читання: ( Кількість слів: )

Багато жінок були вимушені виїхати за кордон через війну. Там вони зараз переживають здебільшого досвід самотнього материнства. У новій країні жінкам довелося шукати способи вижити: хтось влаштувався на нову роботу чи знайшов підробіток, хтось отримує допомогу від родичів з України, хтось волонтерить і допомагає своїм друзям чи знайомим з дому. На шляху стоять перешкоди в мові, культурі, звичаях. Проте українки знайшли у собі сили витримати негаразди заради себе і своїх дітей та продовжують робити це щодня. Ми поспілкувалися з такими жінками про їхній виїзд за кордон, життя там, умови, пошук роботи, влаштування дітей у школи чи садочки та складнощі, з якими стикнулися.

Катерина Пеклін, 33 роки

Я родом із Білої Церкви, що майже за 90 кілометрів від Києва. За освітою — журналістка, проте останні роки працювала піарницею в шинній компанії. Сама виховую 10-річного сина Даніїла.

Пам’ятаю, що 24 лютого мене розбудила мама, яка повідомила, що почалася війна. Перше, що я зробила, — увімкнула телевізор, відкрила соцмережі й почала збирати документи. Далі пішла будити сина. Він сприйняв цю інформацію дуже стримано й по-дорослому, зовсім не плакав. Ми разом почали дивитися новини й потроху збирати речі. Вирішили, що на деякий час виїдемо з міста в село.

Там ми пробули лише п’ять днів — більше я не змогла. Так, навколо була тиша, але саме вона мене й лякала. Я розуміла, що раптом станеться якась небезпека, я не зможу захистити свого сина. Тому з міркувань безпеки разом із Даніїлом ми вирішили їхати в Данію.

Для цього я знайшла перевізника, який довіз нас до польського кордону. Дорога тривала 14 годин, на кордоні ми стояли ще 10 годин. На календарі було 5 березня, а на вулиці сильний мороз. Пам’ятаю, що всі діти перебували в пункті обігріву, а їхні батьки стояли в чергах. Свого сина я теж залишила там. Думаю, що ця поїздка ще надовго залишиться в його пам’яті.

У Польщі нас уже чекали знайомі моєї подруги поляки. Ми пробули в них тиждень, а потім купили квитки на літак до Копенгагена й полетіли.

Спочатку певний час ми жили в подруги. Проте за тиждень я пішла в міграційну службу, де мала подати наші документи, що засвідчують прибуття в цю країну. За півтора місяця мені перетелефонували й повідомили, що мої документи готові, й запропонували соціальне житло. Воно тут не безплатне — щомісяця я сплачую 2400 крон. Ця сума однакова для всіх українців.

Далі я зрозуміла, що в новій країні маю забезпечувати нас із сином. Оскільки на моїй попередній роботі в Україні я потрапила під скорочення, то почала шукати нове місце роботи в Данії. Через відсутність знань данської та не дуже хороше володіння англійською, я не можу влаштуватися на висококваліфіковану професію. Тому почала шукати будь-які можливості.

Роботу шукала на спеціальних данських сайтах із пошуку роботи. Там навіть створили сторінки для українців. Також є спільноти у фейсбуку, де розміщують оголошення про роботу.

Я знайшла посаду прибиральниці в готелі. Працюю вже пів року, п’ять днів на тиждень, по п’ять-шість годин залежно від напливу туристів. Заробітну плату отримую найнижчу — 8–10 тисяч данських крон. З неї я ще сплачую 38% податку. Сума не стала, а залежить від кількості відпрацьованих годин.

На роботу я можу приходити о 8-й чи 9-й ранку, йти додому відповідно о 15–16-й годині. До слова, данці звикли цінувати свій особистий час, і тут ніхто не працює до 19-ї чи 20-ї години, як в Україні.

Син теж пішов тут до школи. Зараз він навчається в інтеграційному класі з українцями та кількома мігрантами з інших країн. Йому важко, адже він звик до свого оточення, нашої квартири, міста і друзів. У школі виникають певні проблеми з однокласниками, проте ми справляємося.

Даніїл дуже хоче повернутися додому. Тому ми вирішили, щоб він не відставав від своїх українських однокласників, продовжувати навчатися дистанційно в Україні. Це складно, адже в сина з’явилося додаткове навантаження. Проте ми свідомо пішли на такий крок.

В Україні в мене лишилася родина. Я дуже сумую і хвилююся за своїх рідних. Приїхавши в Данію, думала, що ми тут лише на місяць-два і зможемо швидко повернутися додому. Проте, на жаль, цього не сталося. Зараз із сином ми щодня стежимо за ситуацією в Україні й чекаємо на перемогу.

Вікторія Мостовенко, 37 років

24 лютого ми з п’ятирічною донькою Софією зустріли в лікарні Києва. Туди вона потрапила з пневмонією. Пам’ятаю, що о 5-й ранку в палату зайшла медсестра. Вона була перелякана. Жінка повідомила, що почалася війна. Після неї зайшов лікар і пояснив наші подальші кроки, сказав, що зараз готується бомбосховище, куди ми маємо спускатися в разі потреби.

Я розгубилася, почала панікувати. Спочатку збирала, потім розбирала речі. Моя донечка саме була під крапельницею й потребувала кисню, тому я дуже хвилювалася за неї.

Проте за кілька днів нам розповіли, що лікарня допомагає з евакуацією тяжкохворих дітей та їхніх сімей на захід України. У Софії інвалідність першої групи, підгрупи А, тому ми підпадали під категорію пацієнтів, яким можуть допомогти.

П’ятого березня зранку нам повідомили, що сьогодні зможемо виїхати. Мій чоловік уже був із нами в лікарні, ми зібрали речі й після обіду вирушили в дорогу.

Зранку приїхали в лікарню Львова, де пробули одну добу. Далі вирішили їхати в Краків, де в чоловіка були знайомі. Щоб долікувати Софію, ми попередньо зв’язалися з лікарнею й домовилися про наше прибуття. Там нас уже чекали.

До кордону ми їхали машиною швидкої допомоги Червоного Хреста. Вони обіцяли, що доправлять нас безпосередньо в місцевий шпиталь. Але одразу після перетину кордону сказали, що далі їхати не можуть. Ми були шоковані. На годиннику — 2-га чи 3-тя ночі, а в нас на руках недолікована дитина. Ми були розгублені. Проте нам пощастило, що лікарі по рації дізналися про наближення автомобіля німецької швидкої, яка саме їхала з України в Берлін. Вони забрали нас о 3-й ночі та привезли в шпиталь. Лікарі вчасно оформили і з усім допомогли.

Протягом тижня ми з Софією перебували у відділенні пульмонології. Тим часом мій чоловік жив у наших друзів і займався пошуком житла (тато Софії зміг виїхати за кордон як батько неповнолітньої дитини з інвалідністю — прим.ред.). Це було дуже важко, адже багато українців виїхали до Польщі, й щось знайти було майже нереально. Проте нам пощастило вдруге — ми знайшли кімнату у квартирі, де жили студенти. Вона розташована неподалік від центра Кракова. Зараз продовжуємо тут жити.

З господарями в нас була домовленість, що перші два місяці ми живемо безплатно. Після цього почали платити за кімнату, а відколи виїхали студенти, то за всю квартиру.

Оскільки в Києві ми жили у власній квартирі й платили лише за комуналку, то для нас стала шоком ціна за оренду житла. За місяць ми заплатили 21 тисячу гривень і трохи злякалися. Адже в нашій сім’ї працює лише тато. Він має змогу виконувати свої обов’язки дистанційно, проте його навантаження дуже сильно впало. Відповідно й заробітки. Я теж підпрацьовую: займаюся домашнім кондитерством. Проте нам усе одно набагато важче, ніж було в Україні.

На щастя, у Польщі дуже розвинена допомога громадських організацій українцям. Я знайшла фундацію, яка опікується сім’ями тяжкохворих дітей. Вони допомагають нам до кінця року оплачувати наше житло. Також завдяки хоспісній опіці тяжкохворих дітей ми можемо безплатно отримувати необхідні для Софії ліки.

Patchwork — це організація, яка допомагає з пелюшками, памперсами, харчуванням, надає консультації з легалізації перебування, оформлення документів в Польщі, допомогає з спеціальними педагогами і фізтерапевтами. Її заснували українські мами. Для Софії життєво необхідний кисневий концентратор — він допомагає їй дихати, коли виникають проблеми. Також у дитини порушене ковтання, і часто слина залітає в трахею, що викликає запальний процес. Виділяється слина, Софії не вдається з нею впоратися, тому майже щодня ми користуємося вакуумним аспіратором.

Загалом зараз дитина вже звикла до перебування в новій країні та будинку. А ось перші три місяці нам давалися дуже важко: Софія постійно хворіла, а ми весь час збиралися їхати додому. Діти з ураженням мозку дуже чутливі до змін настрою навколо, тому стан батьків теж впливав на неї.

Нам дуже не вистачає свого дому. Тут Софія спить із нами, а в Києві вона мала власне ліжечко. Та й наші спини болять від не дуже комфортних диванів, але купувати ортопедичні матраци ми не бачимо сенсу, адже сподіваємося, що зовсім скоро будемо вже дома.

Олександра Базинюк, 49 років

На День святого Валентина ми разом із сестрою та нашими синами вирішили поїхати у відпустку до Угорщини. Я працюю заступницею директора в архіві в Києві й за два роки жодного разу не брала відпустки. Тому цьогоріч вирішила відпочити до 9 березня. Саме в цей час розпочалася війна.

Ми вирішили, що повертатися додому немає сенсу й почали шукати можливість подальшого проживання в Європі. Оскільки мій син ще навчається у школі, я шукала країну, в якій він зможе продовжити свою освіту, матиме змогу легко адаптуватися й вивчити мову.

У сестри була знайома в Чехії, тому ми вирішили, що цей варіант нам підійде. Вона зв’язала нас із магістратом (місцевою адміністрацією — прим. ред.) міста Усті-над-Лабем, ми їм зателефонували й того ж дня, як приїхали до міста, отримали житло. Це кімната в гуртожитку університету.

Дітей ми одразу оформили в математичну школу. Вони добре володіють англійською й паралельно вчать чеську, тому проблем із мовою в них немає. На щастя, у наших синів не було і проблем з адаптацією в новій країні. Вони дуже швидко зрозуміли реальність і почали робити все від них залежне.

Я ж у Чехії навіть певний час працювала. За фахом я архівістка й займалася скануванням архівних і бібліотечних колекцій для виставлення їх онлайн. Приїхавши в нову країну, я декілька разів давала інтерв’ю місцевим медіа про ситуацію в Україні. Одна з чеських журналісток дізналася про мій фах і допомогла з влаштуванням на тимчасову роботу. Вона зателефонувала в архів міста Усті-над-Лабем і запитала, чи не шукають вони працівника. Там я працювала протягом п’яти місяців замість жінки, яка була на лікарняному. Мені дуже пощастило з колективом, і я вдячна за цей досвід.

Наразі планую шукати роботу тут, у Чехії, за своєю спеціальністю. А поки маю вільний час, продовжую волонтерити. Спочатку допомагала в сортувальному центрі. Там різні організації та люди приносили товари, їх відсортовували, клали в коробки, підписували і зносили на палети, які забирали перевізники. Зараз я допомагаю молодим мамам із немовлятами, які перебувають у нашому місті. В інтернеті збираю запити жінок на їхні потреби і зв’язуюся з лікарями або чеськими сім’ями, які у форматі патронату можуть допомогти українкам із дітьми. Також шукаю матеріали, з яких мої київські друзі плетуть кікімори на передову.

В Україну ж ми поки повертатися не плануємо, хочемо дочекатися, коли ситуація стабілізується. А тут, у безпеці, я робитиму все можливе, щоб допомогти наблизити нашу перемогу. Українки ж, які через війну опинилися за кордоном, нехай не втрачають силу духу, адже допомогу можна завжди знайти.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!

Новини

Дівчина говорить

Читайте також