«Лікарняні клоуни» працюють у медичних закладах, щоб надати дітям емоційну підтримку — спілкуються, допомагають вивільнити емоції, а ще позитивно впливають на лікування. Від початку повномасштабної війни клоуни почали працювати ще й із дітьми, які постраждали внаслідок бойових дій. Хтось отримав ампутацію чи поранення, залишився без батьків — усім спеціалісти з червоним носом намагаються повернути хоч трохи радості дитинства.
У цьому тексті — розповідь жінок, які працюють лікарняними клоунесами й розширюють цей вид діяльності в Україні.
Марина Бердар та Ольга Булкіна чотири роки займаються лікарняною клоунадою. Кожна з них починала з волонтерства і щовихідних приходила до дітей.
Зараз Марина та Ольга повністю зосередились на цій роботі й відвідують лікарні щодня. Жінки зізнаються: спочатку їм було емоційно важко, й навіть були думки про те, щоб кинути волонтерство. Тепер не можуть жити без зустрічей із дітьми й допомоги їм.
«Під час першого виходу у лікарню було дуже страшно»
«Я волонтерила в лікарні раз чи два на тиждень. З часом зрозуміла, що робота з дітьми у лікарні стала великою частиною мене. Вона почала давати мені сили та наповнювати моє життя», — говорить Ольга Булкіна, яка раніше працювала на телебаченні: була шеф-редакторкою, продюсеркою проєктів, режисеркою, сценаристкою, а клоунада стала її волонтерською дільністю. Після повномасштабного вторгнення перейшла на повноцінну роботу в цій сфері.
Марина до лікарняної клоунади працювала у продажах й жодним чином не була пов’язана ні з творчістю, ні з волонтерством у лікарнях. Про можливість бути лікарняною клоунесою в дитячих лікарнях вона дізналася від знайомих.
«Моя подруга з Миколаєва була лікарняною клоунесою близько двох років. Я тоді тільки спостерігала за її роботою, — згадує Марина. — Вона розповіла мені, з чого можна почати, й сказала, куди варто піти, щоб здобути відповідні знання».
Марині порекомендували школу лікарняної клоунади, яку організував благодійний фонд «Таблеточки». Її тоді проводили у Києві волонтери з Рівного «Червоні носи». Ольга, яка на той час мала досвід роботи клоунесою у дитячих будинках, теж вирішила піти на ці курси. Там і відбулося їхнє знайомство.
Під час тренінгу від «Червоних носів» у групі Олі та Марини було 13 волонтерів. Протягом двох днів вони дізналися про основи лікарняної клоунади й почали застосовувати знання на практиці.
«Під час першого виходу до дітей у лікарню було дуже страшно, — згадує Оля Булкіна. — Ми всією групою (13 людей — ред.) прийшли у відділення трансплантації кісткового мозку. На той момент він ще розташовувався в старому корпусі “Охматдиту”. Там панувала моторошна атмосфера: тиша, пошарпані стіни, сувора стерильність. Ми були в образах клоунів, але ще не волонтерили на повну, більше спостерігали за нашими тренерами. Попри це коліна трусилися. Найбільше я боялася, як відреагують діти на таку кількість людей. Думала, якщо такий стан у мене буде завжди, то я не впораюся. Але з часом звикла».
Подальше волонтерство
«Після тренінгу вже розпочалися самостійні виходи в лікарні. З усієї групи, яка проходила навчання, залишилося лише семеро людей, котрі волонтерили регулярно. За два-три місяці волонтерство продовжили тільки я, Оля та наш колега Ваня, — говорить Марина Бердар. — Ми працювали то по двоє, то по троє. Іноді до нас долучалися нові охочі, проте довго вони не затримувалися, бо це психологічно важко».
Волонтери працювали в онковідділеннях в «Охматдиті» та Київському обласному онкодиспансері. Приходили в лікарні лише у вихідні. Фонд «Таблеточки» забезпечив волонтерів психологом, з яким вони працюють уже декілька років.
«Моменти зневіри були, особливо в перший рік, — згадує Марина. — Після занять із дітьми почали з’являтися емоції, які потрібно було не ховати в собі, а пропрацювати з психологом. Інакше може настати вигорання. А цього я не хочу допустити».
«Усі ми люди та живемо у війні та стресі. Дуже важливо, щоб діти, до яких ми приходимо в лікарню, не стали об’єктом вивільнення наших емоцій. Адже ми приходимо надавати емоційну підтримку, а не закрити свої потреби через хворих дітей. Саме тому в нас є психолог, з яким ми регулярно зустрічаємося й обговорюємо теми, що нас хвилюють. А раз на два тижні ще й влаштовуємо групову супервізію з усіма волонтерами. Якщо хтось на неї не приходить, то не зможе виходити в лікарню до наступної супервізії», — додає Ольга Булкіна.
«Бюро усмішок та підтримки»
Після повномасштабного вторгнення команда клоунів деякий час була не в повному складі. Ольга Булкіна залишилася в Києві й продовжила підтримувати дітей в «Охматдиті», які ховалися від обстрілів міста в укриттях. А Марина Бердар повернулася до столиці з евакуації у квітні. Жінки вирішили продовжити свою роботу.
«Ми зрозуміли, що нам треба масштабувати проєкт і шукати фінансування. Бо потреба в роботі лікарняних клоунів величезна», — каже Ольга Булкіна.
Дівчата створили БУП — «Бюро усмішок та підтримки», яке підтримує благодійний фонд «Таблеточки». Також Марина та Ольга проводять «Школу лікарняних клоунів». Наразі вже було три випуски волонтерів. На постійній основі працюють 13 лікарняних клоунів та клоунес.
«Тепер ми відвідуємо усі дитячі відділення в “Охматдиті” й Київському обласному онкодиспансері. Також працюємо з підопічними сім’ями паліативної програми, співпрацюємо з ГО “Бачити серцем” і відвідуємо різні заходи, які вони організовують», — каже Ольга Булкіна.
Своїх студентів та студенток клоунеси навчають за методом, який розробила італійська організація Soccorso Clown. Протягом двох днів вони проводять тренінг з основ лікарняної клоунади. Охочі приєднатися до волонтерства вчаться імпровізувати, розслаблятися, шукають свої майбутні образи.
«Людині не обов’язково мати акторську освіту, щоб потрапити до нас у школу, — каже Ольга Булкіна. — Проте треба обов’язково мати харизму і комічний дар. З цим ми далі зможемо працювати».
Після повномасштабного вторгнення Марина та Ольга почали працювати ще й із дітьми, які отримали травми через воєнні дії. Для них це новий досвід.
«Спілкування з дітьми, які постраждали внаслідок війни, стало для нас викликом. Ми не мали такого попереднього досвіду, а також не було менторів, які б могли підказати, як працювати», — згадує Ольга.
Тож жінки почали робити те, що вони вміють, і вчитися взаємодіяти з дітьми, які отримали травми внаслідок війни.
«Усвідомлювати, що відбувається навколо, я почала тільки після того, як на початку повномасштабного вторгнення в “Охматдит” стали привозити перших постраждалих, — згадує Ольга Булкіна. — Пам’ятаю хлопчика, який помер дорогою до лікарні. Спочатку ми не знали його імені й називали “невідомий №1”. А потім я дізналася, що його звали Семеном. Також у тій же лікарні був ще один хлопчик із Маріуполя. Він разом із мамою тікав від обстрілів міста. На жаль, мама загинула, сховавши в обіймах свого сина. Цю дитину росіяни викрали й вивезли. Але якимось чином наші військові змогли його повернути в Україну. В “Охматдиті” ще була дівчинка Мілана. В її будинок прилетіла ракета, і мама померла в неї на очах. Дитина потрапила в лікарню, звідки щодня писала листи мамі в небо, малювала на них сердечка».
«Клоун — це той, хто приймає будь-які емоції дитини та поважає її рішення»
Дівчата розповідають, що їхня діяльність спрямована на емоційну підтримку дітей у лікарнях. Потрібно мати емпатію, психологічну готовність бути у контакті з малечею.
«Клоун — це той, хто приймає будь-які емоції дитини та поважає її рішення, — каже Марина Бердар. — Наприклад, якщо хлопчик чи дівчинка не хоче, щоб ми заходили в палату, то ми не будемо цього робити. А вже наступного разу дитина першою нам почне махати здалеку, бо ми дали їй право бути почутою. Також ми можемо бути поруч із дитиною на важких маніпуляціях чи пункціях. І, звісно, допомагаємо дитині швидше адаптуватися до лікувального процесу, полегшити стрес її перебування там».
Марина розповідає, що дитина в лікарні може взагалі не усміхатися, бути байдужою до всього, але після приходу клоунів стаються позитивні зміни у процесі лікування: вона починає їсти, сама ходити в туалет, навіть підводитися на ноги, хоч раніше не мала сил вставати.
«Ще на початку нашого першого року роботи ми були в Київському обласному онкодиспансері й зайшли в одну з палат. Там було п’ять-сім дітей, серед яких хлопчик саме після хімієтерапії. Він був дуже слабким, не мав апетиту, їв через крапельницю й не звертав уваги на присутніх. Але коли ми прийшли, хлопчик вперше повернувся подивитися, що відбувається у палаті. А потім він зголоднів, попросив у мами їжу і самостійно почав їсти», — згадує Марина.
Лікарняні клоуни також допомагають у процесі лікування дітей. Вони можуть полегшити вибудову комунікаційного місточка між дитиною і лікарем, прибрати страх пацієнта до лікування.
«Через гру знижуємо рівень стресу перед медиком, — додає Ольга Булкіна. — Іноді лікар починає разом із нами гратися, жартувати. Дитина дивується, що медик — це не тільки той, хто приходить і робить боляче, а він ще може бути смішним».
Оля та Марина не планують зупинятися і хочуть навчити якомога більше лікарняних клоунів. Вони розуміють, що їхня робота потрібна, вона змінює дітей і допомагає волонтерам почуватися корисними. Особливо сьогодні, під час повномасштабної війни в Україні.
«Після вторгнення до мене прийшло усвідомлення, що ми маємо вплив на майбутнє. Якщо я хоч якось можу допомогти наступному поколінню бути менш травмованим, залишити радісні моменти у спогадах, то я буду продовжувати це робити», — каже Ольга Булкіна.
Фотографи: Костянтин Голінченко, Тетяна Бундзило, Тетяна Бондаренко
