Я стала матір’ю під час війни: дві історії жінок, які народжували у бомбосховищі й за кордоном

від | Сер 9, 2022 | Дівчина говорить, LMillustrated, Її історія

Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україні народилося понад 102 тисячі малюків. Мешканка Київської області Юля народжувала у бомбосховищі пологового будинку, а киянка Маша змушена була переїхати до Кракова, щоб зберегти довгоочікувану вагітність. Як це — стати матір’ю вперше під час війни, читайте в історіях Юлі та Маші.

Юлія Задніпряна з міста Узин Київської області, народжувала в Білій Церкві

У перший день вторгнення я була на восьмому місяці вагітності, народжувати мала 15 квітня. Було страшно — начебто дитина завмерла, перестала рухатися. Я багато плакала, шукала в мережі дихальні практики для заспокоєння, хоч раніше скептично ставилася до них. Спершу читала новини, потім дихала, клала руку на живіт, думала: «Де ж там та дитина? Чого вона не рухається?», — маленька відчувала мій стрес. Мене дуже налякала реакція мого тіла на новини. Протягом всього дня старалася себе заспокоювати — не плакати, не нервувати, не переживати.

Перша думка була: «Їхати чи залишатися?»
Ми з чоловіком не знали, які масштаби руйнувань, чули вибухи дуже близько — у нашому місті (Узині — прим. Divoche.media) було чутно, як летіло на Білу Церкву. Перша думка була: «Їхати чи залишатися». Тривожну валізку ми не збирали, тільки сумку в пологовий — а це зовсім інше. Від 24 лютого питання про те, чи буду я виїжджати, переслідувало мене аж до пологів. Друзі пропонували переїхати на Закарпаття, у Тернопіль, Львів або взагалі за кордон: у Польщу, Німеччину. Але ми нікуди не збиралися, залишались вдома.

Я вже була «кругла», не могла багато ходити, далеко їздити. Обговорили з чоловіком  ситуацію, зважили два відчуття безпеки: перше — фізичне, коли на голову не падають бомби, а друге — психологічне, тобто відчуття дому. Мені дуже важко бути відірваною від дому. Я не могла поїхати, тому що боялася бути сама, без чоловіка. А ще ми вже облаштували куточок із ліжечком для дитини. Тож вирішили, що психологічний комфорт і перебування вдома для нас важливіші за перебування у відносній фізичній безпеці. За кордон я точно не збиралася, чоловіків не випускають, а я без чоловіка — нікуди.

Ми планували знайти лікаря, оплатити комфортну палату. Але коли розпочалась війна, у нашому пологовому неможливо було домовитися про палату, а вся клініка переїхала в бомбосховище, нагору підіймалися тільки під час пологів. Розповідали, що у перші дні війни народжували у сховищі, але це було надзвичайно важко. Наприкінці березня ми отямились, зателефонували у пологовий — сказали приїжджати, щойно розпочнуться перейми. Чекати перейм не довелося, бо на 41-й тиждень вагітності мене поклали у пологовий в Білій Церкві планово.

Перебування у сховищі було схоже на фільм жахів
Це був такий дивний досвід — коли у приймальному відділенні мене цивільно зважили, поміряли, а потім відправили на ліфті донизу — у сховище, де волого, немає вікон, затхле повітря і тісно: ліжка стояли за 10 см одне від одного. Саме сховище — це великий коридор, поділений на три відділення шторами: передпологове/ патології — для жінок, у яких вагітність триває понад 40 тижнів, реанімаційне — для тих, кому робили кесарів, і післяпологове — для матерів і новонароджених. У кожному з них мені довелось побувати! Я намагалася бути на позитиві, заспокоювала себе: нестрашно, що ми у підвалі, зате народжувати — у палаті.

Було схоже на фільм жахів. Нам потрібен був комфорт, нормальне освітлення, свіже повітря, а натомість — стара плитка, павуки і каналізаційні труби над головою, у яких постійно дзюрчала вода — здавалося, нас от-от затопить. Не було вікон і цілодобово горіла лампа, тому день і ніч зливалися в одне. Протягом семи днів у сховищі я взагалі не бачила денного світла. Коли народжувала, підіймалася нагору, але всі вікна були затягнуті картоном для світломаскування. За той час вишні відцвіли. Після виписки надворі мене засліпило сонце — я буквально вийшла з бункера.

Рятувало приязне ставлення персоналу
Усім було некомфортно, одна прибиральниця розповіла, що працівникам теж незручно, бо ж у пологовому є гарні палати, ліжка, всі умови, а через війну доводиться сидіти у підвалі. Рятувало приязне ставлення медсестер: вони підтримували, цікавились, як самопочуття. Персонал клініки дуже старався, щоб облаштувати наш комфорт: смачно годували, були привітні.

У пологовому був конвеєр — виписували швидко, щоб звільнити місце для наступних породіль
Народжувало багато жінок з інших областей, немісцевих. У сімейних палатах народжували дві жінки. Всі мігрували по колу: передпологове, післяпологове, виписка. Жінки дуже хотіли додому. Наступного дня після пологів я теж просилася: «Я вам ліжко звільню, відпустіть додому». Тож у середу вранці мене прооперували, а в четвер по обіді перевели у «реанімацію» — щоб звільнити місце для наступних породіль. Раніше залишали жінок після кесаревого на сім днів, та з початком війни виписують вже на третій день.

Якось під час візиту чоловіка ми піднялися у дитячу реанімацію, яка розташовувалася на першому поверсі, навпроти пологових кімнат. Кілька жінок лежали у коридорі, бо не було місця для них у палаті. Ми стали свідками того, як одна з них мала перейми просто у коридорі.

Було тісно, як у гуртожитку. Коли чоловік навідувався, було некомфортно: поки ми сиділи на ліжку, за 10 сантиметрів жінка годувала дитину грудьми, ще за 20 — гола жінка, яку привезли з операції, а довкола — сумки, пелюшки, діти в люльках. Чоловік був пів годинки і їхав.

Речі виявилися баластом, який займав мій життєвий простір
Речі й документи були зі мною, але не було місця, щоб усе розкласти: ні тумби, ні полиці — протягом усього часу сумка була на ліжку. По суті, я жила на ліжку, ходити незручно, місця немає. Персонал дбайливо переносив мої речі між відділеннями, — можна було не хвилюватися. До пологів я уявляла, як використовуватиму свою гарно зібрану сумку, але речі виявилися баластом, який займав мій життєвий простір. Тож я залишила мінімальний набір — халат і капці, а решту віддала чоловікові. Душу не було, тож дитячі гель і шампунь не знадобилися, так само, як і постільна білизна.

Під час пологів я була сама
Коли розпочались перейми, на сусідньому ліжку спала дівчина, у якої відійшли води. Мені було страшенно боляче, я не могла спати, але постійно думала про вагітних, які лежали поруч. Перейми тривали протягом 16 годин: з 16-ї і до ранку — тепер думаю, що можна було оперувати раніше. Нова зміна лікарів побачила, що треба робити термінову операцію. Увесь процес пройшла сама: було дуже шкода себе. Прикро, що не було чоловікової підтримки поруч. Відвідувати жінок дозволяли вже після пологів і лише у другому відділенні сховища.

Коли я народила, атмосфера підвалу пригнічувала: дихати неможливо, діти плачуть, човгають носиками. Не було стерильних умов, щоби приготувати їжу для дітей, — єдиний чайник на тумбі, завдяки якому ми мали каву, чай і дитячі суміші. Діти і матері дуже погано спали, хотілось додому.

Моя дівчинка лежала у реанімації одна, і я боялася, щоб про неї не забули
Прооперували успішно. Оскільки перейми були тривалі, то постраждала дитина, і нас розділили: я залишилась у сховищі, а дитина — в реанімації на першому поверсі. Якось повітряні тривоги тривали ледь не увесь день, ракети прилітали поблизу, і весь персонал пологового спустився у сховище. Я хвилювалася за доньку: моя дівчинка лежала у реанімації нагорі одна, і я боялася, щоб про неї не забули. Сподівалася, що якась медсестра була поруч. Не було в кого запитати — лікарі були заклопотані. Вранці медсестра здивувала: «Ваша доня лежить тут, у підсобці». Я залітаю туди, а вона — у величезній ковдрі, підключена до кисню. Виявилося, що тривога була всю ніч, тому всіх перемістили до сховища. Я не уявляю, як перетягнули апарати, але дитину не можна було відключати.

Усе було безплатно
Я переймалася, що треба заплатити за операцію, але ніхто на це навіть не натякав. Після пологового нас із донею госпіталізували, і я так само нічого не платила, хоч мала окрему палату і хороші умови.

Я розраховувала на сервіс «єМалятко», але зрештою ми оформлювали звичайне свідоцтво про народження у відділі РАЦСу. Прийшли у міську раду з пакетом документів і за кілька годин отримали свідоцтво. Прописки у ньому немає, тому що через війну дитину неможливо зареєструвати.

Ми обрали пакунок малюка, а не фінансову допомогу, бо виплати затримують. Пакунок отримали наступного дня після народження, задоволені вибором. Їх видавали місцевим і переміщеним — вистачало на всіх. Щодня після сніданку знаходили на ліжках подарунки від медсестер, різні потрібні дрібнички: памперси, фізрозчин, серветки, прокладки. Коли дитина перебувала в реанімації, її забезпечили всім необхідним: пелюшками, смочками, покривальцем та їжею. Потім у лікарні нам дали суміш і пляшечки.

Якби не війна…
Мені було б морально легше перенести тривалі пологи та народження дитини з ускладненнями. Коли доню забрали у реанімацію, жінки постійно розпитували, де вона. Я не повинна була пояснювати всім, але доводилося, бо ми весь час були поруч. Якби не війна, ми з чоловіком були б в окремій палаті, разом переживали б свої проблеми, і ніхто б не тиснув, не розпитував. Впевнена, що лікар заздалегідь виявив би показання до кесаревого, і пологи були б не такими травматичними. Зрештою, я не була б сама… Якби не війна, так багато жінок не народжували б передчасно! Дівчину на сусідньому ліжку лікарі прооперували на 28 тижні! А вона сама, чоловік у ЗСУ.

Тепер, коли ми вдома, нам добре чутно сирену, часто прокидаємося вночі поїсти і вона гуде. Моторошно, що дитина чує тривожну сирену змалку, зростає в її супроводі. Ми гуляємо з візочком вулицею, а діти граються у гру «Сирена і ППО», бігають, галасують. А дитина реагує на гучний звук дитячої сирени і скидає ручки догори. Важко повірити, що доведеться малій із пелюшок розповідати, що триває війна. На жаль, маємо звикати до такої реальності.

Я не готова пережити такий досвід ще раз. Коли ми побачилися після пологів, чоловікові було мене так шкода, аж сказав, що не хотів би, щоб я знову таке переживала. Всупереч усьому історія про мої пологи стане тією сімейною історією, яку батьки розповідають у родинному колі з року в рік.

Маша Туманова з Києва, народжувала у Кракові

Я була на сьомому місяці, і ми з чоловіком із дозволу лікарки відпочивали в Буковелі. Ми зважувалися на цю поїздку, хвилювалися, щоб усе було добре, бо мали довгоочікувану вагітність. До цього була завмерла дитина, викидень і неприкріплення плода, тобто ми дуже хотіли народити й оберігали вагітність — я нікуди не їздила, багато відпочивала. На відпочинку все було чудово, ми зустрілися з друзями, ввечері напередодні 24 лютого зібралися разом, зробили пам’ятне фото.

Зазвичай я прокидалася по кілька разів до вбиральні, але тієї ночі спала як ніколи міцно. О 5-й ранку прокинулася від звуків води у душі. «Чому чоловік встав так рано на відпочинку?» — я одразу зрозуміла, що щось не так. Зайшла до чоловіка і спантеличено запитала: «Ти здурів, чого так рано в душі?». А він відповів: «Кохана, розпочалася війна. Тільки, будь ласка, не нервуй». На мене одразу накотилася хвиля емоцій, я не справлялася, розпочався гіпертонус матки, ставало все гірше, живіт стискався, я задихалася. Чоловік нервував, не знав, що зі мною робити. Я до останнього сподівалася, що це просто злий жарт.

Ракети руйнували сусідні будинки, і здавалося, що наступна ракета прилетить у наш
Ми телефонували батькам, друзям, запитували, чи всі цілі, чи все нормально. Я навіть не припускала, що у 21-му столітті може розпочатись війна. На другий день вторгнення ракета впала біля нашого будинку в Києві на Позняках. Нас охопив жах: ракети руйнували сусідні будинки, і здавалося, що наступна ракета прилетить у наш. Я випила заспокійливе, а за декілька днів звернулася до лікарні — ми дуже боялися втратити сина. На щастя, все обійшлося, гіпертонус прибрали, під наглядом лікаря і крапельницями мені стало легше. Через стрес дитина у лоні перевернулася голівкою донизу — лікарі радили берегтися, навіть не ходити, й чекати пологів у будь-який момент, але якимось дивом син народився на 38 тиждень вагітності.

Обрали Краків, щоб можна було швидко повернутись додому
Я дуже хотіла повернутись додому. Після Буковелю ми їздили Україною: побували у Львові, ще у кількох містах — намагалися будь-що вберегти дитину. Ми навіть жартували потім, що лікарка нас застерігала за змоги бути вдома, а нам довелося так багато їздити. У квітні нібито стало спокійніше, і ми повернулися до Києва. Я мріяла народжувати у столиці і щоби мама допомагала із сином — вона виховала трьох дітей і двох онуків.

Ми іноді ігнорували тривоги, не спускалися у сховище — мені було важко ходити, а нічні підйоми до вбиральні дуже виснажували. Але після прильоту в Одесу я побачила відео із тримісячною дитиною, наридалася, мені стало дуже страшно — зрозуміла, що не хочу втратити найцінніше, бо передусім відповідаю за малого. Вирішили їхати за кордон — обрали Краків, щоб можна було швидко повернутись додому. Чоловік виїхав зі мною легально у зв’язку з роботою. Я благала малюка: «Будь ласка, почекай, доки мама знайде квартиру, і тоді народжуйся». Я знайшла житло, і о 5-й ранку розпочалися перейми.

Здавалося, що дитину можуть вкрасти чи замінити
Ми з чоловіком мріяли про партнерські пологи, але напередодні він засумнівався. Після завмерлої вагітності я депресувала і відтоді дуже хвилювалася, щоб не втратити дитину, мені навіть здавалося, що дитину можуть вкрасти чи замінити. Було важливо, щоб чоловік був поруч. Я не тиснула, була готова до будь-якого рішення. Він вирішив бути на пологах, але лікарям довелося робити кесарів розтин. Перейми тривали з 5-ї ранку до 22-ї, матка не розкривалася, і потрібно було діяти. Після операції я дуже хотіла взяти дитину на руки, та була така виснажена, добу не їла, на кілька секунд притулилася до малого, і його забрали. Я так хвилювалася, щоб дитину не замінили, не переплутали.

Коли почалася війна, на 6–7 місяці вагітності, я консультувалася зі своєю київською лікаркою, ми підписали контракт із лікарнею, про все домовились, але вийшло інакше, ніж планували.

Знайомі розповідали, що у польських державних лікарнях точнісінько так само, як у наших приватних. Звісно, у Польщі кращі клініки, але мені не сподобалися деякі моменти. По-перше, мене оглядали на кріслі на пізніх термінах, на 35-му тижні вагітності, а українські лікарі розповідали, що на такому терміні на кріслі у нас не оглядають. Лікарка у Польщі була хороша.

Під час одного з візитів до неї сталася дивна ситуація: окрім знайомої лікарки, у кабінеті була ще одна людина. Вона щось сказала українською, і я зраділа — перекладачка, нарешті ми зможемо порозумітися! Жінка виявилася лікаркою, яку, за її словами, обов’язково потрібно наймати для успішних пологів. Поки мене оглядала польська лікарка, з україномовною сталася дивна сутичка: коли я попросила бути обережною під час огляду, вона підійшла і проти моєї волі міцно притисла мої руки до крісла, мовляв, лежи тихо. Я була шокована, відчувала себе беззахисною і, звісно, не хотіла більше мати з нею справи.

Майже нічого не пояснювали
Під час самих пологів мене завезли в окрему кімнату з різним обладнанням і ґаджетами. Перейми розпочалися, іноді заходили лікарі й перевіряли, як справи. А вже коли я мліла від болю, одна лікарка підказала, що можна користуватися спеціальним знеболювальним газом. Мені одразу стало легше, біль минув. Лікарі та медсестри були турботливі, у гарному гуморі, жартували. Знайомі дівчата, які теж народжували у Польщі, жалілися, що ніхто не навідується до палати. Однак мені дуже сподобався такий підхід — з повагою до особистого простору породіллі: можна залишатися із близькою людиною, бути у спокої та, якщо виникнуть запитання чи потреби, викликати лікаря спеціальною кнопкою.

Так мріяла побачити сина, що  була готова терпіти біль
Після операції медсестра одразу розповіла план на наступний день: душ, годування сина тощо. До зустрічі з сином я рахувала кожну хвилину, його мали привезти о 5-й, але прийшла медсестра і сказала підводитися. Ледь не знепритомнівши, з другої спроби я встала — так мріяла побачити сина, що була готова терпіти біль. Удома всі застерігали: «Бережися, не підіймай дитину». Та я була така щаслива через народження сина, що забула про все. Без партнера мені було б дуже важко — поміч близької людини має бути, інакше неможливо навіть встати з ліжка.

У перші дні материнства трапилася історія, за яку мені досі соромно. Медсестри приносили маленькі пляшечки з готовою сумішшю, а я годувала малюка молозивом. Протягом першої ночі він добре спав, а вже наступного дня був нервовий і не міг заснути. Виявилося, що малюк був голодний, йому не вистачало молозива, і варто було використовувати готові суміші.

З PESEL пологи для українок безплатні
Якщо оформити PESEL (Powszechny Elektroniczny System Ewidencji Ludności (PESEL) — універсальна електронна система реєстрації населення з даними осіб, які перебувають на території Польщі протягом періоду понад 3 місяці; одинадцятизначний цифровий символ, що ідентифікує фізичну особу, — прим. Divoche.media), то пологи в українок приймають повністю безоплатно. Після втрати дитини я досі на антидепресантах, мені потрібно було перебувати в безпечному просторі, в окремій палаті, тому ми взяли платну.

Розповідали, що у звичайних палатах є дві-три жінки з дітьми, і, якщо графік різниться, а зазвичай він різниться, усі заважають одне одному: діти й жінки не можуть спати. Знайома, яка народжувала у містечку під Варшавою, отримала безліч подарунків: подушку, одяг, пелюшки, потрібні дрібнички. Нам подарували лише невеличку коробку зі зразками доглядової косметики. Однак після оформлення документів на дитину обіцяли надати подарунок від держави на зразок українського «пакунка малюка». Ми вже оформили свідоцтво про народження, у якому вказано національність «українець» із місцем народженням у Польщі.

Радію материнству, але абстрагуватися від війни неможливо
Ще два тижні тому я була жахливо виснажена і назвала б своє материнство дуже важким. Зараз наш графік потроху вирівнюється, шрам після кесаревого загоюється, стає легше. Я починаю розпізнавати потреби сина: такий звук означає, що дитина зголодніла, а такий — видає спросоння. Дуже допомагає досвід мами, яка підказує на кожному кроці.

Ми всією сім’єю дуже радіємо народженню сина, бо здійснилася наша велика мрія. Але щоразу наш ідилічний світ руйнується, коли читаємо новини, бачимо фото загиблих дітей чи переліки жертв від чергової ракети. Я радію материнству, але абстрагуватися від війни неможливо — завжди читаю новини, перевіряю повітряні тривоги, судомно пишу рідним із запитаннями, чи всі цілі. Досі не можу повірити, що війна триває. Мрію повернутися додому і знати, що всі матері, татусі й діти в Україні, та й взагалі усі українці, цілі і в безпеці. Ми стали ріднішими та чуйнішими: коли дізнаємося, що якась родина постраждала, відчуваємо біль. Відмежуватися від війни неможливо і не можна.

Ще в пологовому чоловік сказав: «Давай народжувати ще!». Усі переживання, які викликала війна, втеча з міста до міста, щоб вберегти малятко всередині, — це складний досвід. Хочу прийти до тями і психологічно звикнути до змін у тілі. Мене лякає невідомість: досі не знаю, коли мій син побачить батьківщину і потрапить додому. Моя вагітність була складною, але я ні про що не шкодую: готова на все заради усмішки сина і кокетливих губок дудочкою. Діти — це величезне щастя, тому українців та українок обов’язково треба народжувати!

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!