«Це та сама валіза, з якою ми виїздили з Донецька». Історія підприємниці Яни Рогової, в якої війна двічі відбирала дім

від | Чер 13, 2022 | Війна в Україні, Дівчина говорить

Час читання: ( Кількість слів: )

Донецьк 2014-го та Ірпінь 2022-го: для Яни Рогової ці дві точки на карті життя об’єднує одне слово «війна». Вісім років тому вона з тодішнім хлопцем Сергієм тікала з квітучого Донецька з однією валізою. Нещодавно та сама валіза стала «тривожною» у передмісті Києва, звідки Яна тепер уже з чоловіком і трирічним сином рятувались від російських снарядів та бомб.

Усі ці вісім років Яна розвивала власний бренд жіночої білизни Lace up, облаштовувала квартиру мрії та жила своє щасливе сімейне життя у затишному куточку Ірпеня. А сьогодні її квартира згоріла дотла: декілька снарядів влучило просто в дитячу кімнату.

Як це — втратити все вдруге? Читайте історію Яни:

Спогади про Донецьк

Мені 35 років. Я народилася у Слов’янську, після університету поїхала в Донецьк проходити дипломну практику і там залишилася.

Коли війна вперше увійшла у моє життя, я вже шість років жила в Донецьку. Працювала оцінювачем цілісно-майнових комплексів (шахти, металургійні та машинобудівні заводи) у відомій компанії, багато подорожувала Україною і світом. Ми щойно познайомилися з моїм майбутнім чоловіком Сергієм, будували безліч планів. У Сергія був невеличкий магазин канцелярії в найвідомішому ТРЦ Донецька. Паралельно він працював за фахом в електротехнічній компанії, яка будувала під ключ великі проєкти: зокрема, вела електротехнічні роботи в Донецькому аеропорту і Маріупольському порту. У лютому 2014 року він купив квартиру в Донецьку, яка всі ці вісім років стоїть там порожня.

Весілля Яни та Сергія

Війна застала мене в Барселоні: ми з подругами були у відпустці. Першим було окуповане саме моє рідне місто. У Слов’янську все почалося із захоплення відділку поліції та міської ради невідомими людьми у військовій формі, яких очолював уже нині всім відомий злочинець Ігор Гіркін. Про це нам повідомили батьки, і ми просто не повірили, бо як можливо в таке повірити у 21-му сторіччі? За декілька днів містом уже їздили ворожі танки, мої батьки і батьки моїх друзів евакуювалися в безпечне місце. Тодішній мер нашого міста Неля Штепа зустрічала окупантів із короваєм, хоча ще рік тому на всеукраїнському конкурсі вишиванки делегація зі Слов’янська на чолі з нею отримала головну нагороду.

Після відпустки ми повернулися в Донецьк: там ще було досить тихо, проводили мирні мітинги за Україну і проплачені — за Донецьку республіку. Всі все бачили. Пам’ятаю колони автобусів із російськими номерами, пам’ятаю, як на ці мітинги звозили примусово шахтарів та робітників заводів під загрозою звільнення. Були і ті, хто підтримував цей хаос. Частина місцевої влади також зрадила свою країну.
Потім почали літати літаки і снаряди, окупанти збили просто так малайзійський літак, і жоден пасажир не вижив, а в соціальних мережах якісь нелюди хизувалися трофеями з цього літака. Я і всі навкруги були просто в ступорі, але продовжували ходити на роботу. Потім запровадили комендантську годину, а місті якось в одну мить з’явилася окупаційна влада. Почалися бої за аеропорт.

Ми залишалися в Донецьку, бо вірили, що за тиждень-два все буде, як раніше. А поїхали одного дня на початку липня, коли побачили колону танків у центрі міста. Швидко зібрали дві валізи, купили квитки на потяг і вирушили назавжди в нікуди. У нас була валіза особистих речей, валіза мережив, які ми мали передати швачкам, і собака моєї подруги. Більше нічого — на новому місці довелося заново купувати посуд, постільну білизну і все, що потрібно для життя.

Вирушили до Києва — там мешкав мій рідний брат. На той момент у його квартирі жило понад 10 людей — друзі та їхні сім’ї з Донецька і Слов’янська. Все літо та осінь 2014-го він приймав переселенців, допомагав із пошуком житла та роботи. Нам пощастило: на третій день ми орендували квартиру, чоловік знайшов роботу за фахом. Я ще пів року працювала на свою донецьку компанію. Але тепер ми оцінювали бізнеси та виробництва, які зазнали руйнувань. Це було дуже сумно.

Заснування власного бренда

Ще у Донецьку, перед війною, ми вирішили разом із Сергієм започаткувати власну справу, бо я завжди мріяла робити щось креативне, а на ділі працювала з цифрами та технічною документацією. Чоловік мене підтримав. Кожен написав свій список, і серед усіх варіантів ми обрали те, чим займаємось і зараз, — це виробництво жіночої спідньої білизни і одягу для дому. Так народився бренд Lace up. Тоді саме цей напрям був блакитним океаном на українському ринку, ми ризикнули. На момент початку бойових дій на Донбасі встигли написати бізнес-план, кошторис, знайти постачальників, швачок, закупити тканини та придумати першу колекцію.

Розвивати власну справу почали тільки тоді, коли переїхали. Але кошти, що ми планували витратити на це, пішли на облаштування життя у Києві. Тому розвивалися потроху: першу колекцію швачки відшивали в евакуації у Святогірську, сайт ми робили самі, першими моделями стали подруги. Саме у 2014 році українці почали підтримувати локальних виробників, з’явилося поняття Made in Ukraine. Про Lace up почали дізнаватися через соціальні мережі та різні добірки молодих українських брендів у ЗМІ. Справа пішла.

У 2015 році ми звільнилися з робіт та відкрили власне виробництво у Слов’янську, на якому спершу працювали чотири швачки. Тоді й зараз ми працюємо віддалено і відповідаємо за всі процеси, окрім пошиття.

Майстерня у Слов’янську,

Слов’янськ обрали з кількох причин. По-перше, вартість утримання виробництва, персоналу там нижча — і це формує собівартість. По-друге, це рідне місто, багато знайомих: ми швидко знайшли і приміщення, і команду. По-третє, всі організаційні питання в маленькому місті легко вирішувати. Тоді в Україні ще не було такої диджиталізації, у податкову ти мав ходити сам регулярно.

У 2016 році ми брали участь у конкурсі й виграли грант на 10 тисяч доларів. Це допомогло розширити майстерню, команду, закупити коштовне професійне обладнання, розширити лінійку виробів. Усі ці вісім років ми потроху зростали, в команді працювало вже 10 швачок, надсилали посилки по всьому світу.
Допоки війна не увірвалася в моє життя друге. Наше виробництво у Слов’янську заблоковане вже кілька місяців, зараз бої тривають уже за десять кілометрів звідти. Завдяки друзям нам вдалося вивезти частину речей та устаткування до Львова, але з команди переїхали тільки дві швачки. Інші роз’їхалися в різні кутки по Україні та Європі, частина все ще лишається у Слов’янську, сподіваючись, що місто не буде окуповане.

Щасливе життя у передмісті Києва

Наша сім’я — це чоловік Сергій, син Микита, мій брат і наші батьки. Після переїзду до Києва ми шість років орендували квартиру в Києві. В 2017-му назбирали достатньо грошей, щоб купити власне житло у передмісті. Того ж року ми одружилися. Пропозицію Сергій зробив мені в Італії, у дворику Джульєтти у місті Верона.

Яна з чоловіком та сином

У власне житло ми в’їхали у 2019-му, вже з маленьким Микитою. Це була квартира моєї мрії: велика, світла, простора. У наші панорамні вікна дивився ліс, зранку ми прокидалися під спів птахів. На великій терасі облаштували барбекю, влітку ставили надувний басейн для сина. Весь ремонт робили за власним дизайном, з подорожей привозили щось у квартиру.

Ірпінь виявився дуже комфортним містом для життя, тут ми знайшли нових друзів. Разом любили снідати на терасі, гуляти на дитячих майданчиках, ходити на пікніки, бігати вранці по набережній, прогулюватися біля озера коло нашого будинку, проводжати захід сонця на даху, там дуже красивий краєвид. Сергій також здійснив свою мрію — в Ірпені є велике мототовариство і траси, де можна класно кататися, тому в нього з’явився кросовий мотоцикл.

Квартира Яни та Сергія

Мої батьки також переїхали до Ірпеня зі Слов’янська рік тому: брат подарував їм таунхаус. Ремонт завершувався, вони мали святкувати новосілля в березні 2022 року. Але до їхнього двору також прилетіли снаряди, будинок розтрощено.

Двір

Останні три місяці до війни ми працювали, як зазвичай, займалися дитиною (в Микити є затримка мовного розвитку, тому ми багато часу приділяли роботі зі спеціалістами). На початку лютого, коли вже було багато чуток про наступ, ми встигли злітати у відпустку до Іспанії. Вдома залишили тривожну валізу і про всяк випадок проговорили план дій із братом та батьками. Мої друзі жартували: «Може, не їдьте в ту Іспанію, бо останнього разу після твоєї іспанської відпустки почалася війна на Донбасі». Відпустка і правда не вдалася: на третій день Микита захворів на коронавірус, була висока температура і багато страху за нього. А повернувшись, виявили, що ми теж захворіли, хоч і мали щеплення. До середини лютого були вдома на самоізоляції, батьки приносили продукти до дверей.

Війна вдруге постукала у двері

24 лютого я прокинулася о п’ятій ранку від вибуху. Не одразу зрозуміла і подумала, що почулося. Це вже бомбили аеропорт у Гостомелі — за п’ять кілометрів від мого будинку. Навколо почали вмикати світло сусіди, хоча на роботу вставати зарано. Я подивилася новини в інтернеті — наші ЗМІ ще нічого не встигли написати, але вже стало відомо, що Путін почав так звану «спецоперацію на Донбасі».

Та сама валіза

Я одразу розбудила чоловіка, брата, батьків. Ми зібрали валізу. Символічно, але це та сама валіза, з якою ми тікали з Донецька. Я купила її ще студенткою під час моєї першої подорожі до Праги. Вже за годину ми їхали трасою в невідомому напрямку. Нам дуже пощастило, що в машинах був повний бак, бо на заправках одразу утворилися великі черги. Багато хто не зміг виїхати з Ірпеня одразу саме через це.

Ми вирушили на захід України, де і перебували в евакуації три місяці. Але емоції були зовсім інші, ніж вісім років тому. Тоді ми були молодими, без зобов’язань і без якогось сильного страху. Ми просто поїхали з Донецька і почали життя з нуля в один день. Зараз є трирічний син, а також батьки, відповідальність за яких на мені з братом. Тому цього разу — це страх, тривога, безпорадність, хвилювання, ступор.
Я вдячна своїй сім’ї за інстинкт самозбереження і рада, що мій син не зовсім розуміє, що коїться. За три місяці в евакуації ми змінили п’ять місць проживання, і Микита почав боятися, бо ніде не почувається вдома. Вночі він засинає, тільки поклавши свою щоку мені на долоню.

Зруйнований будинок

Весь час в евакуації ми намагалися дізнатися долю нашого будинку: 11 березня у будинковому чаті повідомили, що ракети влучили в інший будинок нашого ЖК, він горів. Сподівалися до останнього, що наша оселя вистоїть. Коли Ірпінь було звільнено наприкінці березня, там працювали спецслужби, а потім почали формувати дружини з-поміж мешканців, щоб охороняти будинки від мародерів.

У нашому будинку на 200 квартир тільки в десятьох не були зламані двері. На аерознімках міста ми побачили, що в нас на кухні замість даху небо, тераса згоріла. Тоді ми сподівалися, що вціліє хоча б половина квартири. Та згодом наш сусід надіслав відео, і ми побачили, що згоріло все. З речей вціліли тільки наші ліжка, а також санчата, які стояли у під’їзді.

20 травня ми повернулися, живемо у друзів. Перше питання зараз — хоча б мінімально відновити дім батьків.

Відбудова мрій на руїнах

Наш будинок потрапив до другої категорії руйнувань, тобто він підлягає відновленню. Пошкоджена та вигоріла покрівля у двох секціях, немає жодного цілого вікна, всі двері винесені, багато влучань снарядів різного калібру і наскрізних дірок повсюди. Деякі квартири вигоріли, деякі зруйновані.
Каналізація, димарі, вентиляція вигоріли на всіх поверхах, у дворі також багато негараздів. Міська влада поки що обіцяє відновлення, але від моменту звільнення вже минуло два місяці. Йшли дощі, нижні квартири заливало.

Дах будинку

У нас дуже класні сусіди, ми всі об’єдналися. Усі документи, фіксацію руйнувань, протоколи, заяви до міської ради ми подавали разом за всі квартири та місця загального користування однією текою, а не кожен окремо. Для цього в нас є ініціативна група. Також багато роботи з фіксації руйнувань і виклику відповідних служб зробила наша компанія-управитель (ОСББ).

Ми домовилися зробити декілька фондів, всі сусіди донатять туди хто скільки може. На ці кошти ми вже зробили декілька важливих кроків, щоби зупинити подальше руйнування будинку. По-перше, прибрали двір (30 тисяч витратили на екскаватор, вантажівку, евакуатор для згорілих машин, інвентар для прибирання, вивезення будівельного сміття, згарищ). По-друге, над усім будинком вже зробили тимчасову покрівлю, яка обійшлася мешканцям в 130 тисяч гривень. Також ми оплатили послуги компанії, що управляє будинком: на ці кошти вже закінчують відновлювати каналізаційні стояки, електрощити. Після відновлення димарів та чистки вентиляційних каналів можна буде користуватися газом.

Яна та Сергій у зруйнованому будинку

Зараз відкрили збір, щоб капітально відбудувати наскрізні дірки від влучення снарядів: три будівельні компанії складають нам свою комерційну пропозицію і кошторис. Подивимось, чи допоможе в чомусь держава.

Окрім сподівань відновити квартиру мрії, ми хочемо жити у вільній Україні, у своєму любому Ірпені. Мріємо, щоб наш син почав говорити та мав щасливе дитинство під рідним мирним небом.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!