«Волонтерство — це не тільки альтруїзм, це більше егоїзм». Як Олена Гашинська привезла вже 14 пікапів для фронту

від | Тра 11, 2022 | Війна в Україні, Дівчина говорить

Олена Гашинська — засновниця творчої бакалійної компанії «Дім варення», що виготовляє варення, пасти без цукру, соуси та консервацію. До війни вона показувала свій бізнес у блозі як реалітішоу: ділилась не тільки перемогами, але й факапами. Але з приходом російських загарбників Олена змінила варення на пікапи: дівчина закуповує автівки для фронту за кордоном та перевозить їх в Україну. Робить це так само: показуючи і перемоги, і поразки. Наразі доставлено вже 14 машин на 1 876 400 гривень. Ще сім машин будуть доставлені найближчим часом.

На початку вторгнення Олена запустила збір на дрони, але сама доля «підкинула» їй іншу діяльність: через пост знайомої у LinkedIn німець Роб написав із пропозицією подарувати машину для ЗСУ. «Чому б ні», — подумала дівчина. Так розпочалась їхня з чоловіком історія під назвою «Пікапи». Олена ділиться досвідом в інстаграмі: про пригоди на кордоні та зустрічі з неймовірними людьми, про власні емоції та способи проживання війни. Вона наголошує, що в неї «магазин варення, а не пікапів», та працює лише з перевіреними військовими на передовій. Свій досвід уже встигла оформити у своєрідну «методичку»: з кожним охочим вона ділиться інформацією про пошук, доставку та розмитнення машин для ЗСУ.

Ми поговорили з Оленою про її відчуття на початку війни, про труднощі та нервові зриви, про покинутий бізнес і машини «для кумів», про те, чому жоден із нас не може бути «поза політикою», а волонтерство — це більше егоїзм, ніж альтруїзм.

Про ставлення до війни та особисту трансформацію

Ми зідзвонюємося з Оленою з другої спроби: перший раз інтерв’ю змушені були скасувати, бо вона затрималась на кордоні. «Якщо кордон був важкий (наприклад, учора це зайняло 16 годин), то перший день після нього — я зомбі, а другий — вже жвава», — розповідає Олена. І додає, що кожен раз на кордоні щиро вважає, що це востаннє, і більше займатись перегоном не буде. А потім відпочиває два дні — і знову є енергія.

Ще два місяці тому Олена не знала нічого про пікапи і зізнається, що по-іншому ставилась до війни: «Мені соромно за 2014 рік, бо тоді я чомусь вирішила, що це не моя війна. А зараз, коли снаряди вже прилетіли в Київ, — дійшло. Я зрозуміла, що це наша спільна війна. Це розуміння рухає мене вперед: зараз я не вважаю, що є якісь люди, які можуть працювати за мене. Якщо я не відпрацюю, то буде мінус один у національній боротьбі», — говорить вона.

Олена не мала досвіду волонтерства до війни: «Я в цей бік не дивилась. Могла здати кров, з’їздити у дім малюка, на кухні працювала на Майдані. Це не були такі масштаби, як зараз, коли я залучена повністю», — розповідає волонтерка.

На питання про те, як змінилась за ці два місяці, говорить, що настільки зблизька побачити трансформацію навряд чи можна. «Має пройти якийсь час, щоби зрозуміти, як це мене змінило. Та якісь зміни вже відчутні: раніше я трошки “відморожувалась” від суспільних процесів. У мене була думка, що не можу говорити про політику, бо я не політолог. Потім задумалась, звідки це, і зрозуміла, що це просто російський наратив про бути “внє палітікі”. Зараз розумію, що я не політолог, але чогось мені дали право голосувати на виборах. Відповідно, я маю не те що право, а обов’язок про це говорити. Війна відкрила очі на те, що кожен має значення. І якщо я змогла перевезти 14 машин на війну, то це має значення. І те, що я пишу в інстаграмі, як впливаю на людей — теж має значення. Щоправда, ці думки мають синусоїдний характер: в один момент я думаю, що маю значення, а потім читаю про Маріуполь і думаю, що ні», — так розмірковує Олена. Попри зміни настрою продовжує писати у своєму блозі, порушуючи важливі теми. Про тригер, який став останньою краплею в рішенні перейти на українську. Про лють після звільнення Бучі та ресурс, який вона вивільнила. Про пошук винних і визнання помилок. Про необхідність кенселингу сучасної російської культури. Про «хороших росіян», які створюють окраїну та малоросію.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Лєна Гашинська 🍓 varenie (@gashynska.lena)

Про пікапи

Звісно ж, Олена пише про пікапи для ЗСУ: за два місяці вона вже вміє перевірити роботу турбіни та знає, що таке ремонт паливної. А 24 лютого не могла навіть повірити, що не повернеться до Києва за кілька днів: «Того ранку чоловік прокинувся від вибухів і сказав, що нам треба збиратися і їхати. По суті, це він мене зібрав і випхав із дому. Я ще дуже злилася, думала, може, він перебільшує чи мене обманює. Гуглила, чи справді почалася війна. Через години півтори я почала розуміти, що відбувається. Емоція була одна — просто страшно. Я не розуміла, навіщо їхати на захід: нам же завтра-післязавтра повертатися, нащо стільки їхати».

Потім Олені треба було себе чимось зайняти, щоб пережити те, що відбувалося: вона почала збір коштів на дрони для ЗСУ. «Цим було легше займатися, бо ти пояснюєш людям, що це “очі”. Ми збираємо на “очі”, щоб завдавати превентивного удару по противнику. І ще тоді я зрозуміла, що потрібні історії. Що більше сторітелінгу — то більше шансів зібрати гроші. Ми закупали дрони в Німеччині, але потім там вийшов закон, що першочергово їх продають Міністерству оборони України, а фізичним особам — те, що залишиться. Наприклад, ми оплатили один дрон, а отримали його через місяць. Словом, лавочка з дронами “прикрилась”. Я зрозуміла, що залишилась без волонтерської справи. І тут подарункова машина, як із неба, фраза військового “Лєна, давай ще машини!” і… закрутилась “пікапна справа”», — розповідає Олена. І додає, що пікапи потрібні військовим на фронті для більшої мобільності. На багажник встановлюють ракетні установки, і це дуже зручно: можна завдавати ударів по противнику та швидко змінювати своє розташування. Це військова тактика, коли мобільність може виграти кількість та об’єм.

Історії Олени про допомогу та підтримку від різних людей — вражають і надихають. «Спочатку нам допомагали європейці: вони сказали, що можуть знайти ще машини. Потім ми шукали людей, які можуть обирати машини. Приєдналась моя подруга Катя з Польщі. Потім з’явився хлопець Артем. Сказав, що йому не потрібна жодна передплата, бо розуміє, що ми не можемо йому поки довіряти. «Я куплю своїм коштом машину, привезу вам її, покатаєтесь, подивитесь, а потім вирішите, чи будете забирати», — сказав Артем. Так ми почали разом працювати, і зараз він привіз уже три машини і буде привозити й надалі. Цікаво, що Артем — чоловік моєї підписниці. Він каже “ну, я на вас не підписаний, бо ви ж мабуть там про зачіски і манікюри розказуєте, мені таке не цікаво”. Тобто, він знати не знав, хто я така, і все одно захотів допомогти», — розповідає Олена.

Крім Артема ще є Маша, Настя, Ліля, Роман, Ілля, дядя Саша, Катя, Роб, Рудігер, Лоренс…Про них Олена пише короткі історії в своєму інстаграмі. На перший погляд, жартівливі, але такі щемливі:

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Лєна Гашинська 🍓 varenie (@gashynska.lena)

Волонтерка говорить, що дістає пікапи за певною схемою: «Нам знаходять машини за кордоном. Потім ми довго шукаємо волонтерів, які можуть їх доправити до кордону, бо всі автівки перебувають у різних точках. Але не завжди люди готові своє волонтерство організовувати. І починається: зробіть усе, щоб я допоміг.

Я шукаю транспорт до місця, де машина запаркована, пишу детально весь маршрут, шукаю ночівлю посередині шляху. А потім ще й маю знайти квиток на поїзд назад. Люди іноді хочуть волонтерити, але не хочуть це організовувати. Але, звісно, більшість суперорганізовані, відповідальні та самі все роблять. Коли автівку доставляють, йде перехід через кордон. Його завжди здійснюю я — сама або з напарницями, теж волонтерками. Після цього машину забирають до Львова, а далі — на військові частини.

Я співпрацюю з людиною, яка на фронті: цей військовий має багато контактів і каже, у яку точку зараз потрібні машини. Везу туди, де гаряче. Телефоную, кажу: “У мене є три машини”. Він керує: дві машини — туди, одна — туди. Дає мені контакти командирів, і я вже напряму їм доставляю автівки.

Сама нічого не розподіляю, бо є з цим дуже багато проблем. Наприклад, мені зателефонував близький знайомий і сказав, що треба купити машину його куму для ТрО Києва. Я відповіла, що цього не робитиму: якщо віддам одну машину в Київ, то буде на одну менше на фронті. У мене тут не склад, це не так працює. Нема 20 тисяч машин, тут кожна має значення.

Потім цей знайомий організовує збір: він має дуже багато контактів, легко збирає кошти, купує машину і віддасть-таки на Київ, бо там його кум. Такі ситуації мене дуже засмучують, тому не беру жодні замовлення. Працюю тільки з перевіреними військовими, бо там машини точно підуть на передок.

Сама процедура перевезення через кордон дуже важка. Кожного разу ти не знаєш, як це буде. Важко домовлятись, коли привозять одразу 5–6 машин і ти не можеш знайти одночасно волонтерів, які потім ці машини розвезуть на точки.

Вибудовуєш схему, логістику, щоб усім було зручно і вчасно ці машини доставити. Потім тебе з однією машиною тримають на кордоні 18 годин — і все, схема зруйнована: треба перебудовувати, оплачувати готелі, просити вибачення в людей, хоча це не моя провина. Коли я на кордоні і мене там тримають, відчуваю розпач. Одного разу взагалі був нервовий зрив: бігала, плакала по всьому кордону, навіть чоловік не міг мене заспокоїти телефоном», — говорить Олена.

Про бізнес

Олена зізнається, що часто думає покинути волонтерство на кордоні, але цього не робить: «Не кидати мені допомагає мій бізнес-досвід, бо в бізнесі я відчуваю те саме. Я регулярно хочу все кинути, продати, думаю, навіщо воно потрібно взагалі. А потім відпочиваю і думаю навпаки. Оці гойдалки — я до такого звикла і цього вже не сприймаю близько.

Зараз я дуже мало займаюсь власним бізнесом, і мені було важко ухвалити це рішення. Я навіть ходила на консультації через це. Бо виходить, що, замість того, щоб витягувати бізнес та команду, я обрала витягувати волонтерство. Мені було неймовірно важко сказати це в голос, проговорити команді в обличчя.

Здавалось, що треба сказати: “Дівчата, я вас кинула”. Але в мене стратегія роботи одна: говорити, як є. Я зібрала їх усіх і сказала про своє рішення: буду займатись волонтерством, бо відчуваю, що це потрібно, я відчуваю себе потрібною. І це мій спосіб боротьби зі стресом. Бо волонтерство — це не тільки альтруїзм, це більше егоїзм. Ти займаєшся цим, щоб тобі було легше усе це вивозити. Я стовідсотково це розумію. Коли нічого не роблю, то взагалі… Я сказала команді, що бізнес буде йти, але в’яло. І зараз він так і йде. Хоча мені вдалося включитися на Великдень. Тобто, я не зовсім не займаюсь “Домом варення”, але займаюсь менше, ніж могла б.

Що мене приємно вразило: абсолютно всі дівчата мене зрозуміли. Сказали: “Ми тебе підтримуємо і пишаємось, що в нас такий шеф”. Хтось сказав, що буде працювати, навіть якщо у мене не буде грошей на зарплату. Сказали, що знають: коли в мене буде більше грошей, то я заплачу більше», — розповідає вона.

Про особисте

Чоловік Олени займається машинами так само, як і Олена, просто, як було і в мирний час, він завжди за кадром. Зате обожнюють «кадр» коти: двоє чарівних сфінксів інколи навіть подорожують із волонтеркою через кордони, бо вона ніколи не знає, коли повернеться.

«Перші півтора місяці війни у нас не було житла, ми кожні три-чотири дні переїжджали в новий готель. Тільки нещодавно винайняли дім. І мене рятує, що я тепер можу готувати борщ: знаю, що їстиму його кілька днів і нікуди не переїду. Я тільки зараз починаю відновлювати якісь свої ритуали, наприклад, ходіння. До війни середній показник був 10 кілометрів на день. Потроху відновлююсь, зараз вийшла вже на 7 кілометрів. Я просто йду по лісу туди-сюди, і для мене це найкращі ліки. Окрім готування та ходіння рятує те, що з’явились стабільні речі через відсутність переїздів. Це схоже на момент із фільму “Початок”: щоб зрозуміти, де ти і що з тобою, потрібні якісь фіксовані буденні речі, які заземляють. Ось у мене такі стабілізаційні речі з’являються: я живу в фіксованому домі, тут у мене фіксовані коти, в яких два інтереси: поїсти та помурчати, фіксовані маршрути, фіксований огородик із редискою та рукколою і вже знайомий базар, де я купую свіжі овочі та фрукти. З дівочого і довоєнного: зараз роблю регулярно манікюр та педикюр, все інше відійшло на “після перемоги”», — розповідає Олена про речі, які ще лишаються в її житті окрім війни.

А ще Олена виявила в собі нову мрію на «після перемоги»: «Мабуть, я зрозуміла, що не повернусь до Києва на постійне місце проживання. Я хочу будинок, хочу дитину. Хочеться трішки пожити у своєму мікросвіті. Бо зараз я — частинка всієї Україні, я живу у великому світі. А хочеться сфокусуватись на своєму, крихітному».

Приєднатися до збору на пікапи та стежити за Оленою можна в інстаграмі @gashynska.lena.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!