«Я хочу бути вільною»: історії жінок, які тікали з окупованого півдня України

від | Тра 11, 2022 | Війна в Україні, Її історія

Рана на сході України кровоточить вже понад вісім років. Проте росії цього виявилось замало. Вона розпочала повномасштабне вторгнення та окупувала не лише Донбас, а й південь України. Росіяни вбивають людей, обшукують домівки, встановлюють владу та розвертають колони з гуманітарною допомогою. На свій страх і ризик жінки намагалися виїхати з окупованих міст під обстрілами.

Настя, Берислав (Херсонська область)

«Коли ти проїжджаєш останній ордівський блокпост, то водій одразу дає по газах і одночасно з тим повторює правила: треба бути зібраним, якщо починають стріляти, то повинен закрити рукою голову, скрутитися і захистити живіт, як можна більше нахилитися від вікон, бути готовим вискочити з машини та бігти до якогось заглиблення. Це все дуже сюрреалістично. А на вулиці була весна, наче з картинки. Проте ти розумієш, що їдеш крізь зону бойових дій. Він весь час повторював все, аби хоч про щось говорити. А в той час дає по газах, бо попередні кілометри їхав дуже повільно. Щойно побачили наших військових, то всі почали плакати. У мене не було жодних емоцій. Я лише сказала слово “Бандера” без жодного страху. Я відчула себе вільною».

Я жила 42 дні в окупованому Бериславі на Херсонщині. Наше місто «взяли» дуже швидко, ми навіть не встигли оговтатись.

Увесь час поруч були мама, тато, брат, собака і сусіди, які стали найближчими друзями. Ми сиділи всі разом у підвалі й не розуміли, що відбувається нагорі. Лише чули, як щось летить, та знали, що з іншого боку річки стоять «Гради», які дуже гучно відлітають. Знали, що після одного довгого вибуху буде декілька потужних у відповідь. Розуміли, що тут і зараз під землею ми всі один одному рідні.

Найстрашнішою була тиша. Вибухи справді заспокоювали, адже означали, що десь поряд є ЗСУ, вони ведуть бої й не кинули тебе. А в безгоміння росіяни перегруповуються та йдуть далі.

Потім світ побачив Бучу. Після того я засинала з думками, що краще бути вбитою ракетою чи застрелитися, ніж стати одною із закатованих українок. Позаяк їхні мордування не закінчуються лише в Бучі — всі окуповані міста та села потерпають від російського свавілля, і Херсонщина теж. Орки — це не лише «чмоні» з телевізора, це жорстокі вбивці, які не мають моральних меж. Тому коли відривали від зв’язку, вимикали інтернет, глушили телебачення — це ми відчували як тишу перед буревієм.

Ти не знаєш, що буде далі. Уява починає малювати найстрашніші сценарії, які можуть бути. Я уявляла, як вмирають мої близькі. Я вже не думала про себе. Стало байдуже на те, що мене вб’ють, аби лиш ніхто з рідних не плакав.

Ми довго думали про те, наскільки нагальною є потреба виїхати. Зважаючи на те, що в перші дні деякі сім’ї були розстріляні у власних автівках лише тому, що вони намагалися втекти в безпечнішу зону. Розстрілювали навіть машини швидкої та пожежників. Це все дуже підривало питання безпеки, адже здавалося, що сидіти в місті безпечніше. Починаєш сподіватися, що, можливо, «наші» прийдуть, та чекати, поки «їхня» окупація закріпиться, бо тоді, може, орки будуть менш розлюченими на людей.

У нас не було своєї машини та навіть знайомих, які б мали вільні місця. Просто зібрали речі й чекали на допомогу. Іншого варіанту не було, але й залишатися вдома стало неможливо — кожного дня росіяни ставали агресивнішими та небезпечнішими.

Нам допомогли волонтери, які привозили гуманітарку, а на зворотному шляху брали людей на евакуацію. Проте машина була лише одна, а охочих надто багато. Тому ми стали в чергу і чекали. Не знали, наскільки цей план спрацює, адже сьогодні той чоловік вивіз сімох людей, а завтра його не пустили в область.

Ми проїхали близько 30 блокпостів, не знаю, скільки точно, бо не рахувала їх. Перший був просто в нашому місті. Я тоді почала поспіхом видаляти всі додатки з телефону, в яких був синьо-жовтий прапор на аватарці. Так, навіть така дрібничка могла розлютити російських військових. Потім лише взялася за фотографії та чати.

Це була найнервовіша поїздка в моєму житті, адже ми прямували просто в епіцентр окупантів. Дорогою водій повідомляв правила перетину блокпостів. Наприклад, ти не маєш сильно дивитися на всі боки, лише непорушно сидіти, дивитися тільки прямо та відповідати на запитання, коли вони стосуються тебе. За будь-яку підозрілу дію можуть відкрити вогонь. На більшості блокпостів були бойовики з «ДНР» та «ЛНР». Їх було дуже боляче перетинати, бо то наче свої українці, які обрали сторону зла.

Коли я опинилася на підконтрольній Україні території, то не відчула нічого. Може, через те, що після останнього посту йшла лінія фронту. Я не знаю, скільки кілометрів вона тривала — там лиш закінчилася підконтрольна Україні зона, поряд уже стоять орки, потім взагалі «нічия» територія. Влетіти могло від кого завгодно. Проте я їхала впевнена, що все буде гаразд, адже було Благовіщення. Я думаю, що це рятувало від поганих думок.

Ми змогли. На в’їзді в Кривий Ріг нас зустріли українські військові. Вони були дуже напруженими, адже там зараз всі «в режимі очікування». Кожного дня може щось змінитися. Я тоді вийшла з машини та написала друзям, що жива.

Зараз моєму життю вже нічого не загрожує. Мама з малим поїхали до родичів у центр України, батько залишився в Бериславі. А мене запросили на навчання в Бельгію. Також дистанційно закінчую третій курс в Україні. Моя основна мета зараз — це вчитися та надсилати гроші на армію.

Катя, Бердянськ (Запорізька область)

«Ми — люди, які не звикли до диктатури. Ми не знали, що таке дефіцит і черги, проблеми зі зняттям готівки та купівлею їжі. З усім цим нас познайомив «руський мир». А ще й зі страхом того, що будь-якої хвилини тебе можуть обшукати, залізти до твого телефону чи прийти додому».

Бердянськ окупували 27 лютого. Росіяни з перших днів дали чітко зрозуміти, що заберуть у нас усе. У будь-який час вони могли прийти у твій дім, запитати документи, перевірити житло. Мою знайому просто виселили з її хати. Вона мала пансіонат і кафе на узбережжі. Одного ранку їй зателефонували та сказали, що знають, хто вона така, про що говорить і з ким спілкується. Потім натякнули, щоб від завтрашнього дня жінки не було в готелі. Більше вона туди не приходила. Якби не послухалась, то її б убили. Весь той час ми були наче не в себе вдома, наче не маємо жодних прав.

Я була в окупації близько півтора місяця разом зі своєю мамою та бабусею. Ми щодня мріяли, щоби завтра все скінчилось, адже післязавтра — то надто довго. Орки були всюди: ходили озброєні крізь черги, вартували біля адміністративних будівель, їздили вулицями. Спочатку все не сприймалось серйозно, але потім стало надто страшно.

Ми почали шукати способи поїхати з міста. Машини не мали, тому всі надії залишилися на перевізників. Вони просили багато грошей, але іншого вибору не було. Тож ми з мамою втекли. Бабуся залишилася, адже вирішила бути разом зі своєю тіткою. Вони допомагають одна одній та будуть чекати на перемогу вдома.

Нам довелося проїхати близько 19 блокпостів. Орки — то гидкі люди. Вони дозволяли собі недоречно жартувати та просто лякати нас. Один хлопець, наприклад, вийшов у туалет і не попередив росіян. Вони сказали, що зараз нас усіх перестріляють, і почали сміятися. Якийсь із бурятів сказав: «Вас нікто нє обіжаєт!», а ми навіть не знали, що відповісти, адже хвилину тому він направив на нас автомат і сказав, що вб’є. Вони неосвічені, низькі, худорляві, але в них є зброя.

Також на блокпостах вони забирали майже всю їжу в людей. Це робили саме чеченці та кадирівці — гроза їхньої армії. Трохи смішно, як військові тирять у людей шоколадки та батончики. Але люди їх віддавали, проте в них ніхто й не питав.

Ми виїжджали крізь бої — з усіх боків йшов дим, здригалася земля, але краще так, ніж сидіти в окупації. А коли вже опинилися в Запоріжжі й побачили українських військових, то на душі стало радісно.

Я відчула себе вільною та захищеною. Я була на своїй землі й без жодного росіянина поряд. Також дуже приємно було бачити всі ті патріотичні білборди та прапори навколо.

Окремим випробуванням стала дорога до Києва, адже квитки на прямі потяги розкупили на тижні вперед, а ми були сильно змучені з дороги. Чому саме столиця? Я там навчаюсь та винаймаю квартиру, це наче мій другий дім. Тому, трохи відпочивши, ми дісталися до Полтави, а звідти вже електричкою до Києва.

Попри те, що зовсім скоро їду в Рим до подруги, я не почуваюся в безпеці. Напевно, не відчую аж до самої перемоги. Не розумію, як далі спокійно жити, поки безліч українців потерпають від дій ворога. Адже зараз ми вже тиждень не маємо зв’язку з Бердянськом. Говорять, що росіяни під’єднують наші мережі до своїх провайдерів. Тобто вони будуть контролювати людей ще й в інтернеті.

Даша, Херсон

«Щойно ми нарешті вибралися в Херсонську область, то почалися запеклі бої у Станіславі та Олександрівці. Нам довелося повернутися. Знову все по колу. Потім нам пощастило домовитися зі знайомим знайомого, і ми поїхали іншим шляхом, але нас вдруге спіткала невдача. Російські солдати просто розвернули на нашу колону «Гради» й кричали «Кругом!». Ми вже трохи втратили надію, але наступного дня водій вирішив все-таки їхати».

Ми з мамою і братом хотіли поїхати ще 24 лютого, але нас кинула подруга. Того дня почалися бої за Антонівський міст — єдиний в’їзд до міста з боку Криму. Наш дім розташований за декілька кілометрів від нього, тож бачили та чули кожен вибух. Ми були змушені жити в холодному бункері та навіть не могли сподіватися на порятунок.

Згодом з’явилися новини, що росіяни розстрілюють людей, які лиш перетинають межу міста. Вони буквально гатили по всьому, що рухається. Лише через багато тижнів мирним жителям дозволили їздити в область, а потім і за її межі.

Тож я одразу почала шукати варіанти евакуації нашої родини. Це було морально дуже важко, бо більшість херсонців не знали, що вже можна дістатися Миколаєва живим. Вони нагнітали, що я збираюся на вірну смерть як не від автоматів, то від мін на дорогах. Потім ретельно вивчала телеграм-канали, в яких люди розповідали про маршрути, блокпости та інші небезпеки. А через декілька днів уже зробила тисячі дзвінків перевізникам та друзям із машинами.

Нам вдалося вмовити знайомих. Здавалося, що скоро можна буде дихати на повні груди. Ми залишили нашого кота, папугу та рибку сусідам і вже о шостій ранку перетнули перший блокпост. Проте того дня орки почали обстріл Станіслава та Олександрівки. Згодом з’явився інший маршрут, але і тут нас спіткала невдача. Місцеві казали, що росіян конкретно розбили наші десь в області, а ті своєю чергою образилися на мирних. Солдати просто розвернули на нашу колону «Гради» й кричали «Кругом!».

Наступного дня водій сам зателефонував і сказав, що їде. Тож ми знову стояли в чергах, знову ходили «у справах» в поле і сподівалися на краще.

На блокпостах є свої правила: паспорт водію, на всі запитання відповідаєш сухо і коротко, телефон почистити, жодних тату з українською символікою, на провокації не вестись, все, що забирають, — віддаєш. Але після півтора місяця в окупації, тобі настільки байдуже на російських солдатів, вони викликають лише відразу. Жодного страху, тільки стримуєш себе, щоб не плюнути їм в обличчя.

Напевно, я повністю усвідомила, що вільна, лише на заправці в Миколаєві. Я так довго не пила кави з автомата, що стояла і просто не могла зрозуміти, як працює машинка. Якась жіночка поряд подивилась на мене і спитала: «Ви будете брати каву?» Я кажу: «Так, вибачте, я просто з Херсона…» Вона співчутливо на мене глянула і допомогла розібратися.

Ми втрьох зупинилися в Одесі. Нам треба було швидко спланувати маршрут, адже зранку починалася довга комендантська година. Згодом ми вже стояли на кордоні з Молдовою, а за добу нас зустріли друзі в Стамбулі.

Зараз я мрію повернутися у вільний Херсон, побачити друзів. А потім заробляти багато грошей, щоб вкладати їх у розвиток України та швидше відбудувати все, що зруйнував той «руський мир».

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!