Говорити не можна приховати. Психологині про те, як спілкуватися з дітьми про війну

від | Кві 20, 2022 | Мами, Сім'я, Статті

Час читання: ( Кількість слів: )

На початку російського повномасштабного вторгнення ми вже писали, як підтримати дітей у цих непростих умовах. Але війна триває, завдаючи все нові удари. З України виїхали понад чотири мільйони біженців. Всередині країни не залишається жодного на сто відсотків безпечного міста через обстріли. Зі звільнених від окупації територій надходять численні повідомлення про вбивства та насильство.  

Усе це змушує батьків шукати нові підходи до спілкування з дітьми та пояснювати те, чого раніше ніколи не доводилось пояснювати. Як війна впливає на дитячу психіку, що говорити і чи варто щось приховувати від дітей, як поводитися тим, хто поїхав, залишився в Україні або пережив травматичний досвід? Розповідають експертки:

Наталія Лапа, дитяча психіатриня, психологиня

Юліана Маслак, дитяча психотерапевтка

 Як війна впливає на дітей

Війна — це тяжке випробування і для дорослих, і для дітей. Ступінь впливу військових подій залежатиме від багатьох факторів: по-перше, від віку дитини. По-друге, від рівня залученості у травматичні події. По-третє — від індивідуальних особливостей малюка. Емоційна, вразлива, тривожна дитина переживатиме події важче, ніж дитина оптимістична, впевнена в собі та весела.

Що ж до вікових особливостей, то найбільші проблеми можуть бути з підлітками, які дуже добре все розуміють, бачать. Вони найменш захищені, більше піддаються травмі. Батьки вже не є для них такими авторитетами та захисними фігурами, вони надто добре розуміють, що відбувається. У них вільний доступ в інтернет, вони можуть бачити та читати те саме, що й дорослі. Водночас підлітки не вміють захистити себе від негативної інформації, працювати з цим та дистанціюватися. 

Маленькі діти дуже залежать від дорослих. І якщо дорослий здатен зберігати спокій і впевненість, малюк почуватиметься поруч із ним досить щасливо. У віці до чотирьох років увесь світ дитини — у тих людях, які про нього турбуються. Якщо сім’я підтримує одне одного та її члени емоційно позитивні, попри тяготи війни, то маленька дитина досить добре адаптується до цих умов.

Про наслідки для психіки

Якщо дитина не стикається із загрозою для життя, а тільки з дискомфортом чи зміною звичного укладу, то вона може нервуватися, капризувати, може порушуватися сон чи апетит. Часто проявляється регресивна поведінка, наприклад, може відмовитися ходити на горщик чи перестає самостійно виконувати повсякденну активність. Якщо ці зміни досить виражені, то можемо їх оцінювати вже з клінічного погляду і говорити про розлад адаптації. 

Звичне життя змінилось, у дитини з’являється симптоматика, яка занадто інтенсивна. У старших дітей вона матиме емоційне забарвлення: тривожність, пригніченість, агресія. У підлітків може проявлятися ризикова поведінка. Якщо батьки підозрюють розлад адаптації у дитини, то слід звертатися до психолога. 

Тяжкі випадки трапляються тоді, коли дитина зіткнулася з травматичними подіями, які реально мали загрозу для безпеки та життя, — її чи близьких людей. Коли події були просто жахливі, то у дитини може розвиватися гострий стресовий розлад. Якщо це з’являється вже після подій, через чотири-шість тижнів або навіть кілька місяців, то це може бути посттравматичний стресовий розлад. Тут батьки не можуть розраховувати на те, що вони впораються самостійно, бо їм важко зберігати збалансовану позицію. Проблема також у тому, що коли травмовані діти, то травмовані, найімовірніше, і батьки, якщо вони разом пережили подію. Тоді допомога буде потрібна усій сім’ї.

Як говорити про війну

Як говорити про війну — залежить від віку та характеру дитини. Батьки краще за всіх знають своїх дітей. Безперечно, з маленькими дітками відкрито говорити про війну немає сенсу, бо вони не здатні цілком осягнути, що це таке. Але якусь казкову історію, де добро бореться зі злом, варто розказати. Тим більше, що у казок завжди гарний фінал: це дає дитині надію, втіху та розуміння, що все погане закінчиться.

  •       Для маленьких дітей, років до п’яти-шести, ми можемо складати історії, терапевтичні казки, які би пояснили, що відбувається. Це може бути історія, як мамі-мурашці з мурашенятами довелося тікати в інший мурашник, бо у їхньому стало погано, бо прийшли інші звірята і почали руйнувати їхній дім. Говоримо дітям прості речі: кажемо, що ми — дорослі і потурбуємося про них.
  •       Якщо трохи старші (6–12 років), то з ними можна говорити. Розповідати, що таке війна, чому ми переїхали або чому так важкі умови. Можна використовувати метафори або також історії.
  •       Підлітки багато всього усвідомлюють, з ними можна говорити практично як із дорослими, але фільтрувати, трохи обмежувати інформацію. Акцентувати, що відповідальність все одно лежить на дорослих, окреслювати підлітку його завдання. З ними варто говорити максимально чесно, але враховувати можливості «перероблення» емоційного контенту. Фізично вони можуть виглядати як дорослі люди. Але емоційно не є такими через особливості вікового розвитку. Однак їм варто говорити, що є війна: хто напав, хто винен і що може статися, що кожен із нас може зробити.

Для кожного віку буде корисно підтримувати якісь невеличкі повсякденні ритуали: чищення зубів, сніданок тощо. Щоденні дрібниці, які дозволять зберегти межі світу, яким ми ще можемо керувати. Тому коли родина перебуває у відносно безпечних умовах, то варто приділити увагу режиму дня. Це потрібно не лише дітям, а й дорослим.

Варто намагатися уникати травматичних картинок чи образів, залякувати. Говоримо твердо, просто, з підтримкою і відчуттям того, що дитину захистять. Якщо відсутня можливість забезпечити якість базові потреби чи звичні речі, так і кажемо: «Зараз це неможливо, але я сподіваюсь, що буде безпечний час і ми зможемо з тобою робити те, що робили раніше». Згадуємо важливі речі і допомагаємо дитині разом посумувати. Цей спосіб підійде для тих ситуацій, коли ще є надія на відновлення, повернення до звичного укладу життя.

Чи варто щось приховувати?

Якщо ми говоримо про бомбардування або обстріли, то варто відверто розповідати дітям, що відбувається. Ми кажемо, що є така ситуація, небезпека. І нам потрібно зробити все, щоби вціліти. Дуже важливо у спокійну хвилину обговорити з дітьми алгоритм. Наприклад, що робити, коли ми чуємо сирену. Коли мама скаже «час ховатися», це означатиме, що дія буде виконана, хоче цього дитина чи ні. Це безапеляційне правило, яке не підлягає обговоренню. Намагаємося дати дітям максимальне відчуття того, що дорослі контролюють процес.  

Усе, що відбувається, треба намагатися максимально проговорити з дітьми. Якщо ми щось не пояснимо, мозок знайде своє тлумачення, якісь образи. Тобто, діти самостійно додумають. Намагаємося не приховувати, якщо є екстразагроза: максимально спокійно про це говоримо. Ми не страшимо дітей, не лякаємо їх якимись фотографіями чи новинами, подробицями. Але й не замовчуємо про суть подій, кажемо дітям про те, що відбувається навколо них та з ними. Навіть у небезпечних ситуаціях намагаємося робити це максимально спокійно.

Практичні рекомендації

Рекомендації для тих, хто був змушений поїхати: якщо евакуація триває відносно спокійно або є можливість підготуватися, то треба взяти «шматочок дому» з собою. Це може бути іграшка, улюблена річ, покривальце. Підлітки, як правило, самі обирають таку річ для себе.

З огляду на те, куди сім’я виїхала, буде різний ступінь дезадаптації: за кордоном — сильніше, бо змінюється не тільки локація, а ще й мова, побут, спілкування тощо. Варто організувати режим, щоби створити опору. Якщо батьки впевнено вирішують побутові проблеми, то дитині буде легше. Важлива не стільки психологічна, скільки соціальна складова. Для підлітків варто звернути увагу ще й на зайнятість: з ними можна ходити у волонтерські організації, чимось допомагати. За кордоном у таких організаціях багато українців, це можливість бути серед своїх, підтримувати одне одного, відчувати свою причетність і користь. 

Для тих, хто пережив серйозний травматичний досвід, неможливо дати коректні поради. Індивідуальні ситуації необхідно пропрацьовувати зі спеціалістом — діти та їхні батьки мають отримати професійну психологічну (або психіатричну) допомогу, якщо вдалося потрапити у безпечне місце. Навіть якщо постраждали тільки діти, а батьки не відчувають цю травму, вони все одно страждають разом із дитиною. Головна рекомендація для батьків — знайти в собі сили спочатку звернутися за допомогою для себе, зрозуміти, що відбувається, а потім шукати спеціаліста для дитини. Не варто боятися звертатися до психіатра та отримувати медикаментозну терапію: вона може суттєво покращити стан дорослих і дітей, не дати їхнім переживанням «застигнути». Психологічна допомога на фоні медикаментозного лікування також може бути ефективнішою.

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!