Війна оголює всі почуття та розставляє пріоритети. Війна — час швидких рішень і чесних відповідей. «А що, як можливості більше не буде?» — питають себе закохані та йдуть реєструвати стосунки. Лише за перший місяць вторгнення в Україні взяли шлюб понад 15 тисяч пар. І кількість весіль продовжує зростати.
На блокпостах й у волонтерських центрах, у церквах і військових частинах, у РАЦСах і просто неба — українці створюють нові сім’ї попри обстріли та хитке майбутнє. Розповідаємо історії жінок, які сказали «Так!» під час війни.
Віка Смерека
З чоловіком я познайомилася ще 2015 року, місцем зустрічі став Окремий загін спеціального призначення «Азов». Зустрічатися почали тільки через п’ять років. Перед війною жили разом, планували спільні подорожі та зимівлю в Таїланді на наступний рік. Ми фрилансери: Артем — дизайнер, я — копірайтерка. Тільки почала працювати в новому проєкті, запускала власні методички з написання текстів, планувала проводити майстер-класи. Загалом ми жили цікавим, спокійним, хіпстерським життям. Війну зустріли в передчутті.
Ми читали новини, аналізували, обмірковували різні варіанти. Артем думав їхати в «Азов» у Маріуполь, а я мала лишатися в Києві. Ми знали, що щось буде, але не очікували, що по всій Україні.
О 5:30 я прокинулася від першого вибуху. Подумала, що мені почулося. Потім Артем прокинувся від другого вибуху. Почали збиратися і десь о 7-й ранку вийшли з дому. Артем провів мене на вокзал і поїхав зустрічатися з колишніми азовцями, це була тероборона «Азов» у Києві.
Я зустрілася з подругою на вокзалі, думали їхати кудись у Львів. Але потім завагалися і поїхали до неї додому. Забрали до себе ще одну подругу. Кілька днів сиділи втрьох і читали новини. Потім одна з нас вирішила їхати на захід (вона вже переживала все це у Луганську в 2014-му, і їй було важко слухати вибухи в Києві), інша пішла в тероборону на Оболоні, а я — волонтерити в тероборону «Азову» в Києві.
Зараз Артем їздить на бойові, я волонтерю в Києві — займаюся допомогою пораненим.
Вирішили одружитися після одного бойового. Артем потрапив у тил ворога в Бучі. Перший день його вважали загиблим, потім ще кілька днів він намагався вибратися на територію, підконтрольну ЗСУ. Весь цей час я божеволіла від думки, що можу його більше не побачити. Десь через тиждень після повернення Артем зробив мені пропозицію.
День одруження був максимально простим. Тому що часу і можливостей планувати якесь свято ми не мали, та і не до цього зараз емоційно. Відсвяткуємо потім.
Я замовила собі вишиванку, Артем одягнув форму. Ми розписалися, зробили кілька гарних фото, прогулялися Києвом із друзями, які змогли прийти. А на ранок повернулися до своїх справ.
Одруження під час війни для нас — це встигати жити. Щоб потім, раптом станеться щось погане, не шкодувати, що не встигли стати сім’єю. Ми просто дуже одне одного любимо, от і весь сенс.
Було важко радіти на повну, святкувати, навіть виставляти фото. Тому що багато з наших друзів, знайомих, побратимів зараз перебувають в інших умовах. Коли думаєш про знайомих із Маріуполя, в яких закінчується вода. Чи про дівчину, хлопець якої загинув недавно на війні, — це має свій слід, навіть на моментах радості. Але коли ця дівчина надсилає тобі слова підтримки, а знайомий із Маріуполя пише, що чекає запрошення на весілля, то розумієш, наскільки сильні люди тебе оточують.
Про плани та мрії зараз говорити страшно. І думати теж. Я стараюся «не зачаровуватися, щоб потім не розчаровуватися». Просто жити тим, що є зараз, і не загадувати наперед. Бо, наприклад, ми мали плани про подорожі, а зараз підпишемо контракт на службі, і про ці плани десь на рік можна забути.
Хочеться дожити до моменту перемоги. Хочеться, щоб війна закінчилася і наше звичне життя повернулося. Хочеться далі працювати в задоволення, подорожувати, робити що хочеться, а не що треба. Але зараз набираємося сил і робимо що треба. Бо тільки так зараз можна наблизити повернення свого звичного життя.
Леся Филимонова (Іващенко)
Я дуже добре пам’ятаю той день, коли ми познайомилися з майбутнім чоловіком: це був мій день народження, 25 травня 1997 року. Ми разом працювали досить довго і конкурували на роботі. Потім подружилися, а з дружби виникло кохання. Це був такий всім відомий секрет, бо стосунки на роботі не вітались керівництвом тих компаній, у яких ми працювали. Тому й не одружувались.
Ми разом уже 22 роки, у нас є донька, їй 18. Чоловік — керівник IT-компанії, а я — голова місцевого осередку великої молодіжної громадської організації.
Було відчуття, що війна почнеться. За 10 годин до її початку ми були в одному з підрозділів ТрО Києва і підписали контракт на службу разом. Вранці прокинулись не від сирени, а від повідомлень на телефон. Встали, зібрали речі, поцілували доньку і поїхали в батальйон. Власне, з 24 лютого ми доньку нашу не бачили. Вона в безпеці, все добре.
Коли ти розумієш, що будь-якої миті будь-хто може бути вбитий російськими окупантами, сприймаєш багато речей інакше. Ми поговорили, що варто одружитися, бо можемо загинути будь-якої миті. Тому хотілось пов’язати свої життя не лише перед державою, а й перед богом.
У нас було вінчання просто на блокпості. Я сподівалась, що буде маленька церемонія. Не знала, як організувати, чи вдасться знайти капелана. Звернулась до командира частини, бо знала, що він має право посвідчити шлюб у надзвичайних ситуаціях. Всіх побратимів і посестер дуже надихнула ця історія, вони розпитували, яке я хочу весілля. Відповідала, що просто хочу одружитися, щоб це нарешті трапилося. І мені не важливо, яка там буде обстава.
Проте побратими та посестри разом із нашими волонтерами самі організували церемонію — знайшли перукарку, візажистку, волонтерка принесла мені свою фату, організували квіти, коровай. Для мене це був сюрприз, я отримала величезне задоволення! Найбільш щемливим став момент, коли мій друг і заступник командира батальйону вів до вінця, а вздовж проходу стояли бійці зі зброєю і кидали під ноги пелюстки троянд. Я тоді ледве не розплакалася. В кінці церемонії на нас із дрона посипався дощ із трояндових пелюсток. Я навіть не уявляла, що таке може бути.
Сюрпризом стала і кількість преси. До мене звернулися друзі з командування бригади ТрО, спитали, чи не буду я проти журналістів. Думала, що це буде військове телебачення чи хтось із наших фотографів. Але коли прибула на місце, то була в шоку від кількості преси — української та іноземної. З переляку позабувала всі слова, але таки змогла давати коментарі англійською. Це класні спогади, попри ті обставини, в яких відбулось весілля.
Те, що ми разом із чоловіком пішли захищати Батьківщину зі зброєю в руках, і те, що весілля сталося саме в таких обставинах, ще раз підтверджує, що це моя людина. Ми будемо разом і в горі, і в радості до кінця.
До війни ми почали будувати будинок, мали вже робити оздоблення, я планувала сад. Звісно, хочеться його завершити у мирному житті. Але зараз я мрію просто виспатися, вимкнути всі гаджети, не бути на зв’язку. Дуже хочу повернутись до своєї роботи, бо я її обожнюю. І поїхати кудись на відпочинок із донькою, бо ми дуже за нею скучили.
Анастасія Шевчук
Із майбутнім чоловіком Олексієм я познайомилася 2015 року. Кажуть, найміцніші стосунки починаються з дружби: так вийшло й у нас. До того, щоб стати парою, ми йшли довгим шляхом. Це була щира дружба і якийсь дивний зв’язок, що нас об’єднував. Коли почали працювати на одній роботі, всі спершу подумали, що ми подружжя (ми ще над цим жартували, що вони знають більше за нас). З часом зрозуміли, що ми одне для одного набагато більше, ніж просто друзі, а ніби рідні душі. З першого дня стосунків з’їхались і завжди були поруч. На роботу, з роботи, всі домашні питання, подорожі — усе разом. Нині ми разом як пара рік і два місяці.
24 лютого Олексій розбудив мене о п’ятій ранку зі страшними словами про початок війни. Мені здалось, що йому, може, щось наснилось, тому вмовляла лягти спати, бо до будильника ще півтори години. Через три хвилини знову пролунав вибух. Саме тоді я зрозуміла, що це не сон.
Він велів мені швидко зібрати речі і пішов за авто, через 15 хвилин я стояла на порозі рідної квартири з валізою зібраних речей, тримаючи в одній руці руку свого сина, а у другій — нашого кота. Той стан і тривогу словами не описати. В Олексія був план, про який я дізналась тільки згодом. Він відвіз нас і маму на Львівщину (тут є будинок моїх дідуся та бабусі). У дорозі ми були понад дві доби, перед нами підривали мости, інколи доводилося їхати ледь не полями. Він привіз нас ввечері, а зранку поїхав до військкомату. Це і був його план. Знаю, що він би і не зміг інакше.
Наразі чоловік стоїть на варті нашого спокою в ЗСУ. Я так само в батьківській хаті молюсь і чекаю закінчення всього жахіття. За змоги допомагаю людям, які цього потребують.
Пропозицію руки та серця Олексій зробив мені ще другого січня, і я погодилась. Він все наполегливо просив швидше розписатись, ніби щось відчував. А я не хотіла весілля взимку, та й куди поспішати, тим паче з весни планували почати будівництво нашого власного будинку. Тому твердо стояла, що весілля буде в липні, бо в нас відпустка і весільна подорож.
З початком війни та його служби все змінилося. Ми теж змінилися, дуже велику кількість речей переоцінили. Як він пішов служити, я щодня шкодувала і плакала, що не погодилась ще тоді у січні на одруження. 16 березня він набрав мене і сказав, що телефонував до місцевого РАЦСу, і завтра о 10-й ранку нас зможуть одружити. Додав, що іншої можливості не буде, бо вони змінюватимуть місце дислокації. Звичайно, я погодилась і була щаслива!
Доки займалася звичними справами, подружки, які приїхали до мене, тікаючи з-під обстрілів, купили весільний рушник і замовили фотографа. Це були всі приготування.
Наступного ранку ще не було напевно відомо, чи відпустять Олексія для одруження, навіть коли я була вже в дорозі до місця церемонії. Почуття переповнювали: це величезне щастя і радість, але водночас — страх із хвилюванням. Твердо знала, що хочу бути з ним, бо дуже його люблю! Коли я вийшла з машини, побачила його з білими трояндами та у формі, а в очах блищали сльози. Ми так довго обіймались, що ледь не запізнились. На церемонії плакали всі — і від щастя, і від хвилювання, — а він так міцно стискав мою руку, що поруч із ним все хвилювання відійшло. Батьки привітали нас через відеозв’язок, а потім ми заскочили до хлопців у Центр допомоги армії, щоб поділитися з ними звісткою. Вони розділили з нами нашу радість, а трохи згодом, коли Олексій мав їхати, допомогли з бронежилетом.
Ми дуже раді, що наважились на цей крок зараз. Любов, живі та здорові рідні й близькі — ось, що найголовніше. Не відкладати на потім, а жити вже, бо невідомо, що буде завтра.
Мрію, щоб у країні настав мир і ніхто більше ніколи не знав слова «війна». Щоб діти жили під мирним небом. Щоб чоловік повернувся з війни живий. І всі нарешті були у безпеці. Плануємо поповнення нашої сім’ї, а ще — побудувати все-таки наше сімейне гніздечко та взяти цуценя.
