Усі істоти Великі і Малі: про тварин на війні

від | Кві 4, 2022 | Війна в Україні

Час читання: ( Кількість слів: )

Країна, яку росіяни прийшли знищити, бореться за своє життя, а її солідарність і любов вийшли за межі людських істот, пише Джордж Пекер в The Atlantic .

Вражає, скільки історій та фотографій з війни в Україні пов’язано з тваринами. Однією з перших жертв серед українських цивільних стала жінка, яка загинула під час обстрілу російських солдат, коли вона намагалася допомогти собакам із притулку під Києвом. Під час евакуації міста залізничні платформи та потяги були переповнені домашніми тваринами всіх видів. Жінка пронесла свою німецьку вівчарку десятки кілометрів пішки на руках, щоб перетнути польський кордон. Український військовий встиг перев’язати голову бродячому псу, пораненому в результаті обстрілу у Харкові. У кожному українському взводі, здається, є собака, деякі з них справді служать в армії. Чоловік ризикнув життям, щоб врятувати кенгуру з Харківського зоопарку; потім він повернувся за тапірами. Російські військові влучили у дівчину, яка сиділа на задньому сидінні легкового автомобіля, тому що переноска для тварин на її колінах з пораненою кішкою не давала їй нахилитися Її мати кричала: «Злазь!» (Дівчинка, мати та їхній кіт вижили; доля водія-добровольця невідома.) У зруйнованому війною містечку залишилася стара жінка, щоб доглядати за кішками, яких лишили сусіди, коли бігли від війни.

Деякі українці, здається, переживають за втраченими домашніми улюбленцями майже так само глибоко, як й за їхніми загиблими батьками, дітьми, чоловіками, дружинами. «Спочивай з миром, мій прекрасний ангел», – написала українська журналістка у Twitter, дізнавшись, що помер її шарпей, якого довелося залишити, коли вона втекла з дому. «Вони заплатять за те пекло, на яке перетворили останні тижні твого життя».

У кожній війні у великій кількості гинуть тварини. Уявіть собі коней, які тонуть у багнюці на полях битв у Франції, або буйволів, які потрапили під кулі під час стрілянини з повітря з кулеметів по в’єтнамських рисових полях, чи замордованих сільськогосподарських тварин у «Герніці» Пікассо. Їхні смерті ніколи не враховуються в офіційних даних про втрати; майже всі вони залишаються незафіксованими й забутими.

Тварини є мішенню на війні, як правило, як засіб позбавити ворога їжі та підтримки. Але в цій війні тварини стали російськими мішенями ні за що, лише як прояв жорстокості. Уряд України звинуватив російських військових у навмисних ударах по притулках для собак та стайнях. Російські солдати, які відступали з Київської області, залишили порешетованими кулями трупи не лише великої рогатої худоби, телят, коней та кіз, але навіть домашніх собак. Вбиваючи тварин, окупанти ніби реагують на всі ці фотографії українців із домашніми тваринами у бомбосховищах та евакуаційних колонах. Росіяни знайшли ще один спосіб завдати болю українському народу — розбити йому серце.

Щось надзвичайно несправедливе є в стражданнях, які війна завдає тваринам. Вони не воюють. Війна не має нічого спільного зі світом, в якому вони існують. В їхній свідомості не має жодного значення, навіть сенсу зла. Обпалений артилерійським вогнем олень не розуміє причини свого болю, але дивиться в камеру з величезним стоїцизмом. В Україні ця несправедливість виглядає тим більшою, що тварини в цій війні не є анонімними, як у більшості воєн.

Через тісні зв’язки, які пов’язують їх з людьми, а також через те, що про їхню долю широко говорять та показують у соціальних мережах, вони стали окремими особистостями для всього світу — мимоволі головними героями драми.

Можливо, українці люблять тварин не більше, ніж інші люди у світі. Можна уявити, що росіяни вдома добре доглядають за своїми хаскі та хортами. Але історії про тварин у цій війні кажуть дещо про обидві сторони. Вторгнення, розпочате з метою стерти цілу націю, так швидко і ретельно знелюднювало російських солдатів, що вбивство стало їхньою самоціллю; тож, відступаючи, вони стріляють навіть у домашніх собак.

А країна, яку вони прийшли знищити, бореться за своє життя, а її солідарність і любов вийшли за межі людських істот.

Джордж Пекер — штатний дописувач The Atlantic, автор книг «Остання надія: Америка в кризі та оновленні», «Наша людина: Річард Холбрук і кінець американського століття», «Розвінчання: внутрішня історія Нової Америки» та «Ворота вбивць: Америка в Іраку».

Як допомогти зоопаркам в Україні 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!