Відтоді, як у перший день війни ми перекочували жити в коридорний простір і познімали дзеркальні стулки із вбудованих шаф, я маю можливість щодня споглядати своє відкладене на потім життя.
Я роздивляюсь полиці шафи, що тягнуться вздовж усього коридору, так, наче вперше бачу всі ті речі, якими напхані його нутрощі. От, скажімо, лискучі бірюзові черевики на підборах. Як довго вони тут стоять? Здається, я купила їх на розпродажі в якомусь Дубаї років шість-сім тому, але так жодного разу і не взула. Все чекала най-най-годящої нагоди для такої краси. Або ось сріблясто-сіра сукня, якою я марила цілий місяць, аж поки не зважилась її купити, і відтоді вона висить, чекає на ту-саму-най-най-годящу нагоду вже четвертий рік. Те саме із пурпуровими «човниками», зшитими на замовлення українським майстром, і з ароматичними свічками, які шкода палити, бо ж вони такі дорогі, сумками, скатертинами, дорогими парфумами, записниками, усім цим крамом, що видавався надто красивим, надто урочистим, надто видатним, як для буденного життя. Не шафа, а музей відкладеного життя до якоїсь окресленої у віддаленому майбутньому ідеальної нагоди, яка бозна-коли настане.
Наслідки «відкладання на потім» геть усього від красивих суконь до цілком осяжних для виконання мрій зараз унаочнюються як ніколи яскраво. Я роздивляюсь свою шафу, і мені згадуються серванти в будинку мого дідуся, напхом напхані чеським посудом — з усіх тих карафок, крюшониць, келихів, тортівниць, сніфтерів і тарілок родина послуговувалась хіба що набором келихів для шампанського, та й то лише до урочистих свят, а решта кришталевих принад десятиліттями припадала порохом в очікуванні взагалі невідомо чого.
Звідки береться це внутрішнє скнарство, коли дрібочки краси шкода навіть для самої себе? Хто підгодовує внутрішнього цензора щастя, який увесь час шепоче на вушко: «Ні, ще не на часі, не чіпай, то на свята!». І відкладаються на безрік мрії про прогулянку яхтою на Дніпрі, і застілля із друзями, разом із розкішною скатертиною, привезеною із Німеччини саме для цієї нагоди, і красиві сніданки з найкрасивішим посудом, бо ж то авторська кераміка, шалені гроші, ще поб’ється!.. У дальніх кутках, на задвірках шаф і сердець осідають плани на каву з давньою подругою, набори для вишивання, книжки для читання, шалики, сукні, взуття, бажання навчитися ліпити вареники чи плести светри, малювати чи писати книжки. Все до кращої нагоди!
Так от сьогодні, коли Україна палає у вогні, немає кращої нагоди, щоб видобути з тієї захланної шафи на світ божий усі мрії, бажання і красиві скатертини (мушу визнати, час для підборів все ж таки був проґавлений, і то назавжди). Від першого ж дня війни для мене більше не існує «надто дорогого посуду, щоб насипати в нього простий овочевий суп!» Я дістала найкрасивіші тарілки й філіжанки, вчуся ліпити вареники (з такими гарними косицями-облямівками), охоче планую вихід на каву із подругою (ми відшукали відчинену кав’ярню, де заразом продають смачний хлібчик) і чекаємо відбою повітряної тривоги, щоб поєднати приємне з корисним — закупи і дружню каву.
Поки що поле праці над «чіпати все, бо свято життя тут і зараз» переважно обмежується площею помешкання, але і це не так уже й мало! Плекаймо кожен свій сад, хай і у вигляді цибулинки в горщику на підвіконні.
