Як наші родичі з росії обміняли нас на телевізори

//
565 переглядів

Я ніколи не вважала родинні зв’язки чимось обов’язковим і незламним. Пишалася, що можу обирати, з ким спілкуватися, а з ким — ні. За життя здобула друзів, ближчих, ніж бувають сестри й брати.

Але в мене були родичі. В росії.

Тітка, мамина сестра, яка завжди про мене турбувалася. Я не чула від неї нотацій, лише підтримку. Дитинство і юність тітка провела в Києві. Тут навчалася, зустріла майбутнього чоловіка, а у 86-му переїхала до нього, в селище Ростовської області.

Тітка пережила важкі 90-ті поруч із чоловіком-ледарем, чоловіком-імперцем. Викладала музику в школі, працювала продавчинею в магазині. Вміла зробити все з нічого, могла вигадати будь-яку страву. Мала вигляд як з обкладинки — завжди чорні стрілки, вкладене волосся, підбори. Виростила двох дітей — моя двоюрідна сестра стала мені близькою подругою. 

Сестра приїздила в Київ «до бабусі», привозила подруг, гуляла вуличками, захоплювалася столицею. Сестра віддавала мені найкращі сукні, завжди мною пишалася, розуміла мене і любила. А я любила її.

У нас із родичами розходилися цінності. Тепер розумію, що у мене цінності були. В них — ні. Ми не обговорювали «політику». Через «політику» чоловік моєї тітки вже давно перестав бути мені родичем. Дядько ще в моєму дитинстві називав дружину «хохлушкою», казав: «Всех вас, бандеровцев, нужно вывезти на Львовщину». Років у 12 я зрозуміла — з його промовами щось не так. Років із 15 почала з ним сперечатися, але марно. Ще якийсь час я трохи спілкувалась із двоюрідним братом. У 2014-му він влаштував скандал у будинку нашої бабусі і після цього перестав для мене існувати. Лишалися сестра і тітка.

З роками ми бачилися все менше, сестра востаннє була в Києві у 2017-му, на ювілеї бабусі. Ми влаштували свято з усіма бабусиними подругами, а потім поїхали гуляти Києвом. Нашим із нею Києвом, улюбленими вулицями, де я завжди робила сотні кадрів для її соцмереж. Обіцяли одна одній і далі зустрічатись, гуляти й теревенити.

У 2019-му сестра народила доньку, згодом почалась пандемія, ми зідзвонювались і мріяли про зустріч. Я хотіла побачити племінницю. У середу, 23 лютого 2022 року, сестрі виповнилося 36. Я привітала, сказала, що дуже нею пишаюся. Сестра нарешті знайшла справу життя — робила неймовірні ремонти, реставрувала меблі й вела блог в інстаграмі. Невеличкий, на 2000 підписників, але перспективний.

Вранці 24 лютого я, як і всі українці, прокинулася у війні. Ранок і день минули сумбурно. Я комусь телефонувала, писала, не могла їсти, не могла нічого робити, тинялася квартирою й виходила курити. Зібрала решту речей (більшість була вже в наплічнику). Якось скооперувалась із сусідами й пішла до сховища. Написала більш як чотирьом десяткам людей: «Як ти?» Ця фраза стала фразою дня. Написала тітці: «Надеюсь, ты уже знаешь». Вона відповіла: «Да».

Наступного дня я надіслала повідомлення сестрі. Подумалося — так, вона «аполітична», але у неї 2000 реальних підписників, а її рідню вже можуть вбити. Треба діяти. Написала: «Виходьте на вулиці. Говоріть щось. Не мовчіть. Я кидатиму тобі фото, відео — публікуй у себе». Я не знаю, чому вирішила, що її інстаграм має стати майданчиком. Не знаю, чому сподівалася, що сестра, яку я ніколи не просвіщала про стан речей в Україні (через надмірну толерантність), стане голосом свободи. Не стане. «У нас нет свободы слова», — відповіла мені сухо.

У нас запускають ракети, містами рухається воєнна техніка, усюди лунають сирени, під вікнами військові, у дворах лунають автоматні черги. Київ закрито на цілодобову комендантську годину. А у них «нет свободы слова».

Спробувала ще раз написати тітці. Листування було коротким. Вона запитала: «Як ви?» Я відповіла: «Живі». Не знала, що ще відповісти. 

Протягом двох тижнів я писала тексти, давала інтерв’ю, брала інтерв’ю, тримала зв’язок із друзями та знайомими. Коли мене забрали з Лук’янівки за місто, я трохи заспокоїлась. Десь на другий тиждень подумала — а де мої родичі?

Сестра перестала викладати сторіз в інстаграмі. Я не бачила більше відео ремонтів, та це мене й не хвилювало. Але родичі перестали мені писати. Мама сказала: «У нас сильно бахкає, а Наташа (тітка) надсилає відео з дитячого свята. Що мені їй відповісти?» Я не знала, що відповісти. Може, надіслати у відповідь фото мертвих дітей?

Виявилося, що мама спілкувалася ще й з моїм братом — її племінником. Він написав: «Це все фейки», і попросив надіслати фото з маминого вікна. Що він сподівався побачити? Вибухи? Постріли? Вогонь? Трупи?

Згодом ми з подругою з’ясували, що сестра приховала від мене сторіз. «Перед смертью напоследок воспользоваться масками», — сказала вона в останніх сторіз. «Смертю», ймовірно, називала відключення інстаграму в росії. В наступному відео згадувала, як користуватися соцмережею ВК, гортала аудіозаписи. Багато пісень іноземних виконавців були недоступними. «Сколько хороших композиций было, но…» — коментувала сестра в дописі. Хороші пісні й маски, звісно, сумно втрачати.

Я не сподівалася, що родичі кинуть усе й підуть на площу. Не мала й не маю ілюзій, що росіяни можуть нас врятувати. Я взагалі про них не надто думала. Проте мені, нарешті, стало боляче.

Спостерігаючи ситуацію збоку, винятково з антропологічного інтересу, я могла б розмірковувати, як працює психіка в умовах тоталітарного режиму. Могла б задумуватись над питанням, як і чому російська «інтелігенція» не може відкрито висловлювати думки. Але я не спостерігаю за цим збоку, я просто в епіцентрі. Мої подруги кидають країну з дітьми, лишаючи чоловіків, мої друзі ховаються по підвалах. Ми воюємо день і ніч, працюємо день і ніч, волонтеримо день і ніч. Ми втрачаємо роботу й житло, мої міста нищить російська армія, моя батьківщина знову виборює незалежність. У мене не вистачає сил на антропологічний інтерес до росіян.

Проте у багатьох із нас ще є «родичі з росії». В когось — троюрідний дядько двоюрідного свекра, якого бачили раз у житті. В когось — батьки або діти. А рвати родинні зв’язки й справді боляче. Ви ж, може, любили цих людей? Бо я — так. А вони більше не запитують, як я.

Наші «родичі з росії» не відрізняються від більшості росіян. Вони не мають відчуття власної гідності, не знають, як боротися з владою і не хочуть цього робити. Вони віддали серця й мізки на поталу пропаганді, дозволили мороку навіки оселитися всередині них, жодного разу не спитали себе: «А чи є правдою те, що говорять по телевізору?»

Наше попереднє життя вмерло. Образи забулися, мрії стерлися. Ми стоїмо на перехресті, тут стріляють звідусіль і нема чим дихати від гару й пилу. Але моя країна вистоїть, друзі повернуться додому й виростять тут дітей, моя любов до Києва й України ніколи не скінчиться. Чи вартує це все «родичів із росії», які обміняли мене на вечірнє телешоу?