Як наші родичі з росії обміняли нас на телевізори

від | Бер 15, 2022 | Дівчина говорить, LMillustrated, Війна в Україні

Час читання: ( Кількість слів: )

Я ніколи не вважала родинні зв’язки чимось обов’язковим і незламним. Пишалася, що можу обирати, з ким спілкуватися, а з ким — ні. За життя здобула друзів, ближчих, ніж бувають сестри й брати.

Але в мене були родичі. В росії.

Тітка, мамина сестра, яка завжди про мене турбувалася. Я не чула від неї нотацій, лише підтримку. Дитинство і юність тітка провела в Києві. Тут навчалася, зустріла майбутнього чоловіка, а у 86-му переїхала до нього, в селище Ростовської області.

Тітка пережила важкі 90-ті поруч із чоловіком-ледарем, чоловіком-імперцем. Викладала музику в школі, працювала продавчинею в магазині. Вміла зробити все з нічого, могла вигадати будь-яку страву. Мала вигляд як з обкладинки — завжди чорні стрілки, вкладене волосся, підбори. Виростила двох дітей — моя двоюрідна сестра стала мені близькою подругою. 

Сестра приїздила в Київ «до бабусі», привозила подруг, гуляла вуличками, захоплювалася столицею. Сестра віддавала мені найкращі сукні, завжди мною пишалася, розуміла мене і любила. А я любила її.

У нас із родичами розходилися цінності. Тепер розумію, що у мене цінності були. В них — ні. Ми не обговорювали «політику». Через «політику» чоловік моєї тітки вже давно перестав бути мені родичем. Дядько ще в моєму дитинстві називав дружину «хохлушкою», казав: «Всех вас, бандеровцев, нужно вывезти на Львовщину». Років у 12 я зрозуміла — з його промовами щось не так. Років із 15 почала з ним сперечатися, але марно. Ще якийсь час я трохи спілкувалась із двоюрідним братом. У 2014-му він влаштував скандал у будинку нашої бабусі і після цього перестав для мене існувати. Лишалися сестра і тітка.

З роками ми бачилися все менше, сестра востаннє була в Києві у 2017-му, на ювілеї бабусі. Ми влаштували свято з усіма бабусиними подругами, а потім поїхали гуляти Києвом. Нашим із нею Києвом, улюбленими вулицями, де я завжди робила сотні кадрів для її соцмереж. Обіцяли одна одній і далі зустрічатись, гуляти й теревенити.

У 2019-му сестра народила доньку, згодом почалась пандемія, ми зідзвонювались і мріяли про зустріч. Я хотіла побачити племінницю. У середу, 23 лютого 2022 року, сестрі виповнилося 36. Я привітала, сказала, що дуже нею пишаюся. Сестра нарешті знайшла справу життя — робила неймовірні ремонти, реставрувала меблі й вела блог в інстаграмі. Невеличкий, на 2000 підписників, але перспективний.

Вранці 24 лютого я, як і всі українці, прокинулася у війні. Ранок і день минули сумбурно. Я комусь телефонувала, писала, не могла їсти, не могла нічого робити, тинялася квартирою й виходила курити. Зібрала решту речей (більшість була вже в наплічнику). Якось скооперувалась із сусідами й пішла до сховища. Написала більш як чотирьом десяткам людей: «Як ти?» Ця фраза стала фразою дня. Написала тітці: «Надеюсь, ты уже знаешь». Вона відповіла: «Да».

Наступного дня я надіслала повідомлення сестрі. Подумалося — так, вона «аполітична», але у неї 2000 реальних підписників, а її рідню вже можуть вбити. Треба діяти. Написала: «Виходьте на вулиці. Говоріть щось. Не мовчіть. Я кидатиму тобі фото, відео — публікуй у себе». Я не знаю, чому вирішила, що її інстаграм має стати майданчиком. Не знаю, чому сподівалася, що сестра, яку я ніколи не просвіщала про стан речей в Україні (через надмірну толерантність), стане голосом свободи. Не стане. «У нас нет свободы слова», — відповіла мені сухо.

У нас запускають ракети, містами рухається воєнна техніка, усюди лунають сирени, під вікнами військові, у дворах лунають автоматні черги. Київ закрито на цілодобову комендантську годину. А у них «нет свободы слова».

Спробувала ще раз написати тітці. Листування було коротким. Вона запитала: «Як ви?» Я відповіла: «Живі». Не знала, що ще відповісти. 

Протягом двох тижнів я писала тексти, давала інтерв’ю, брала інтерв’ю, тримала зв’язок із друзями та знайомими. Коли мене забрали з Лук’янівки за місто, я трохи заспокоїлась. Десь на другий тиждень подумала — а де мої родичі?

Сестра перестала викладати сторіз в інстаграмі. Я не бачила більше відео ремонтів, та це мене й не хвилювало. Але родичі перестали мені писати. Мама сказала: «У нас сильно бахкає, а Наташа (тітка) надсилає відео з дитячого свята. Що мені їй відповісти?» Я не знала, що відповісти. Може, надіслати у відповідь фото мертвих дітей?

Виявилося, що мама спілкувалася ще й з моїм братом — її племінником. Він написав: «Це все фейки», і попросив надіслати фото з маминого вікна. Що він сподівався побачити? Вибухи? Постріли? Вогонь? Трупи?

Згодом ми з подругою з’ясували, що сестра приховала від мене сторіз. «Перед смертью напоследок воспользоваться масками», — сказала вона в останніх сторіз. «Смертю», ймовірно, називала відключення інстаграму в росії. В наступному відео згадувала, як користуватися соцмережею ВК, гортала аудіозаписи. Багато пісень іноземних виконавців були недоступними. «Сколько хороших композиций было, но…» — коментувала сестра в дописі. Хороші пісні й маски, звісно, сумно втрачати.

Я не сподівалася, що родичі кинуть усе й підуть на площу. Не мала й не маю ілюзій, що росіяни можуть нас врятувати. Я взагалі про них не надто думала. Проте мені, нарешті, стало боляче.

Спостерігаючи ситуацію збоку, винятково з антропологічного інтересу, я могла б розмірковувати, як працює психіка в умовах тоталітарного режиму. Могла б задумуватись над питанням, як і чому російська «інтелігенція» не може відкрито висловлювати думки. Але я не спостерігаю за цим збоку, я просто в епіцентрі. Мої подруги кидають країну з дітьми, лишаючи чоловіків, мої друзі ховаються по підвалах. Ми воюємо день і ніч, працюємо день і ніч, волонтеримо день і ніч. Ми втрачаємо роботу й житло, мої міста нищить російська армія, моя батьківщина знову виборює незалежність. У мене не вистачає сил на антропологічний інтерес до росіян.

Проте у багатьох із нас ще є «родичі з росії». В когось — троюрідний дядько двоюрідного свекра, якого бачили раз у житті. В когось — батьки або діти. А рвати родинні зв’язки й справді боляче. Ви ж, може, любили цих людей? Бо я — так. А вони більше не запитують, як я.

Наші «родичі з росії» не відрізняються від більшості росіян. Вони не мають відчуття власної гідності, не знають, як боротися з владою і не хочуть цього робити. Вони віддали серця й мізки на поталу пропаганді, дозволили мороку навіки оселитися всередині них, жодного разу не спитали себе: «А чи є правдою те, що говорять по телевізору?»

Наше попереднє життя вмерло. Образи забулися, мрії стерлися. Ми стоїмо на перехресті, тут стріляють звідусіль і нема чим дихати від гару й пилу. Але моя країна вистоїть, друзі повернуться додому й виростять тут дітей, моя любов до Києва й України ніколи не скінчиться. Чи вартує це все «родичів із росії», які обміняли мене на вечірнє телешоу?


 

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!