«Хочу гуляти й спати, не здригаючись від сирен»: історії жінок, що залишились у Києві

від | Бер 11, 2022 | Дівчина говорить, LMillustrated, Війна в Україні, Її історія

У четвер, 24 лютого ми прокинулись у війні. З того часу в Україні тривають бойові дії, російські окупанти руйнують міста і вбивають людей. Кожному і кожній з нас доводиться приймати непрості рішення. Хтось залишає дім, хтось — їде за межі країни. Ми розповідаємо історії жінок, які зіткнулися з різними обставинами на початку війни, і кожна з них зробила власний вибір. Починаємо серію матеріалів про жінок України під час війни розповідями киянок, які вирішили залишитись у місті.

Світлана, 40 років, Оболонський район, Київ

У мирний час Світлана працювала майстринею манікюру та інженеркою «Київводоканалу». Вже майже півтора року вона у декретній відпустці. Доньці Світлани, Марії 1 рік і 4 місяці. З початку війни вони залишаються в Києві. Світлана вийшла на роботу — в «Київводоканал».

«Я могла покинути місто 25 лютого. Друзі пропонували виїхати в село у Київській області в напрямку Харкова. Наступного разу мала змогу виїхати 27 лютого. Брат вивозив зі столиці дружину й доньку на Волинь (там живуть наші батьки). Потім, 28 лютого на Західну Україну виїхали родичі на двох автівках, ще за три дні поїхали близькі друзі. Це були всі варіанти покинути місто. Я вирішила залишитись.

Київ — мій дім. Я вийшла на роботу, бо це мій обов‘язок. Вагалася, адже на мені відповідальність не лише за себе, а й за доньку. Але хтось мусить працювати.

Поняття необхідних речей змінилося від початку війни. Я маю що вдягати, я поділилася речами з іншими мамами. Ми обмінялися контактами з сусідами, допомагаємо одне одному, літнім людям приносимо продукти. Я підтримую тісні стосунки з подругою, яка з дітьми залишилась у місті. Ми обмінюємося продуктами й просто підтримуємо одна одну. У підвалі я не ховаюсь, бо це не бомбосховище. Неподалік від будинку є станція метро, є сховище в дитячому садочку, але мені простіше залишатись вдома.

Під час війни мене підтримує думка про те, що рідні разом і в безпеці. Радію, що знайомі вивезли дітей на Західну Україну — так спокійніше. Але серце розривається. Я ніколи раніше не думала, що здатна плакати 12 днів поспіль. Ніколи не думала, що всередині мене стільки страху й болю. Ніколи не знала, що в мені стільки надії.

Я не могла уявити, що за 2 дні втрачу подругу в Харкові, без можливості попрощатися або поховати, та подругу в Ірпені, яка зникла безвісти. Я ніколи не знала, що знаходитиму в собі сили щоденно підтримувати друзів і знайомих словами.

Я мрію про мир, про те, щоб моя донька мала змогу бути в рідних стінах та понад усе хочу обійняти рідних».

Олена Козар, 30 років, Солом‘янський район, Київ

Олена працює копірайтеркою в ІТ компанії, пише для українських медіа. З початку війни Олена залишається вдома, в Києві.

«Вікна моєї квартири виходять на широкий проспект. Я звикла спати під гуркіт мотоциклів і сирени швидкої допомоги. Тому 24 лютого я не прокинулась ані від вибухів, ані від сигналів автівок. Про війну дізналась з дзвінків близьких і новин.

Протягом останніх місяців я постійно читала про накопичення військ і тривожні валізки. Не вірила, що війна справді почнеться, але мимоволі згадувала, де мої документи, скільки маю запасів їжі, води та ліків. Напередодні вторгнення жартома обговорювали з подругою, що робити, якщо почнеться. Казали, що бігти не можна, адже найстрашніше відбувається в паніці. Мабуть, тому я нікуди й не поїхала, хоча речі зібрала.

У моєму будинку є укриття, яке вже давно перетворилось на кафе. Там ми провели першу безсонну ніч разом із сусідами. Коли поруч є люди, страх трохи відступає. Та в нашій кафешці людей було забагато, невдовзі стало не вистачати повітря, тому наступного дня ми перебралися в будинок моїх батьків, що неподалік. Там спочатку спускалися в підземний паркінг, а зараз виходимо в коридор, бо він ближче та тепліше.

Після того, як минув шок, я продовжила працювати. Креативу на роботі стало менше, листів та пресрелізів — більше. Крім цього, намагаюсь писати щось корисне та підбадьорливе. З Telegraf.Design ми зробили підбірку українських дизайн-ініціатив під час війни, з «Кунштом» працюємо над текстом про правила поводження з мінами. Робота допомагає зберегти щось на кшталт нормальної рутини, але іноді буває важко зосередитись, а іноді — здається, що це все дурня і потрібно йти волонтерити.

На п’ятий день війни я знову почала читати книжки, а не новини. Влаштувала собі закуток у коридорі, під час тривоги сиджу там з чаєм — так і тримаюсь. Поки що страшно планувати та мріяти про майбутнє — не хочеться розчаруватись. Тому найсміливіше, про що мрію, — повернутись додому, почитати в ліжку, а не на підлозі, і поспати спокійно аж до ранку. А може навіть до обіду.

Досі не знаю, чи правильно я роблю, що лишаюсь у місті. Мені б хотілося бути сміливою, як герої в кіно, та не мати сумнівів. Та час від часу стає страшно. Але тут мій дім, мої вулиці, мої люди — з ними спокійніше. Тому я лишатимусь, скільки стане сил. Сподіваюся, що до перемоги. Хоча війна відучила мене планувати наперед».

Ольга Васильцова, 43 роки, Дарницький район, Київ

Ольга живе на Позняках, працює перекладачкою англійського і редакторкою. Має філологічну та викладацьку освіту, працювала піарницею. З початку війни залишається у столиці.

«На початку війни я була вдома з котом. Зібрала тривожну валізку та підготувала переноску для кота, думала йти в укриття — в метро. Але вже на другий день, після безсонної ночі під обстріли на Осокорках та після загоряння дому на Кошиця я взяла речі, кота та переїхала до мами в центр Києва.

Я з самого початку не планувала їхати. По-перше, я ніколи не могла це уявити себе логістично — в мене немає авто, я не дуже міцна, тож навіть власні речі й кота не могла б нести далеко. У Києві живе мама, з якою ми дуже близькі. Йти-бігти-їхати втрьох з котом світ за очі, кидати все, витримати негоди перетину кордонів, шукати прихистку… — коли я про це думаю, хочеться згорнутись калачиком і плакати з безсилля. По-друге, шукати кращої долі деінде у важкі часи ніколи не було моїм вибором.

«Де народився, там і згодився»; «Вдома й стіни помагають», — все це відчуваю шкірою. Тут мені все знайоме, налагоджене життя, я знаю, як і до кого звертатись по допомогу, мене це підтримує і живить.

Звісно, я не маю дітей і лише теоретично можу уявити страх за власну дитину, який дає сили здолати неможливе, щоб вона була в безпеці. Крім того, я ще не зіткнулась з війною віч-на-віч. Ми всі тепер травмовані. Але страх, який відчували люди, в яких стріляли, які бачили смерть інших, чиї домівки згоріли я теж можу уявити лише теоретично. Поки так і є, залишаюсь тут — з мамою й котом в її квартирі.

Було важно наприкінці першого тижня, не було хліба, деяких ліків, їжі для кота. Допомогли місцеві служби соціального захисту з їжею від місцевих підприємців та волонтерів. А також сусіди – ми брали їжу на всіх та обмінювались продуктами. З часом почали працювати великі мережеві магазини, аптеки, виходять приватні продавці, працює базар. Наразі з матеріального маємо практично все необхідне. За домом сумую, а поїхати туди не можу — він на іншому березі Дніпра.

З власними сусідами я була більш-менш знайома, з початку війни ми зробили чат будинку, тож з’явились нові можливості для спілкування. Там є можливість обмінюватись поточною локальною інформацією. Це було важливо як для безпеки, так і для забезпечення побутових потреб. Тепер познайомилась із маминими сусідами, а раніше знала їх лише з маминих слів. Саме з ними підтримуємо одне одного всю війну. Тепер в мене не один, а цілих три сусідських чатика (під‘їзду, будинку і маминого будинку). Але це дуже класно!

В маминому будинку відносно обладнаний підвал — є опалення, проточна вода, електрика, розетки. Там можна мінімально зручно влаштуватись, випити чаю, потеревеніти. В моєму будинку такого немає. Але це не бомбосховище в класичному розумінні. Там немає другого виходу на випадок завалів, якщо бути там довго —  мерзнеш, немає де лягти. А ще там взимку живуть 13 котиків, тож запах відповідний.

В підвалі ми провели 5 перших найстрашніших ночей, і це врятувало нам, якщо не життя, то психіку. Потім почала з’являтись інформація, що у квартирі безпечніше, ніж в підвалі через небезпеку завалів. Тому ми почали залишатись вдома, ближче до стін. Але в будь-який момент можемо туди знов спуститися і цінуємо це.

З друзями спілкуюсь онлайн — це кістяк, за який можна триматися зараз. Деякі віртуальні знайомі дуже підтримали в цей час. Наживо в основному спілкувалися з сусідами, знайшла в них підтримку словом і ділом. Ще, оскільки мама тут давно живе, вона знає сусідів з інших будинків, продавців, охоронців — корисні контакти в такі часи.

Я працюю в приватній компанії, сьогодні (9 березня) мала розпочатись моя відпустка — я хотіла захопити довгі вихідні. Частково компанія працює, але моя робота поки на паузі. Щоб зайняти голову допомагаю подрузі перекладати англійською звернення до міжнародної спільноти, давала інтерв’ю телевізійникам з CBS news, які тут працюють, та японській газеті Mainichi. З японським журналістом тримаємо зв’язок, час від часу допомагаю йому зорієнтуватись в поточних новинах, щось перекладаю, розказую як справи.

Я планую залишатись в Києві, якщо не станеться щось жахливе. Але беззастережно вірю в нашу перемогу. Мене підтримують мама і кіт. Не уявляю як би я справилась сама, без них. Підтримують друзі, з якими спілкуюсь щодня. Друзі з-за кордону підтримали грошима, турбуються, запитують чим ще допомогти. Ще мене підтримує віра — в Бога, в справедливість, яка на нашому боці та віра в ЗСУ, звичайно. Рятує гумор, антидепресанти та заспокійливе. Рятує рутина та корисні звички. Але почала палити, щоб робити паузи від новин й мати привід прогулятись.

Я хочу додому. Дім набагато ближче, ніж в багатьох, але я так само не можу туди потрапити. Хочу полити квіти, прийняти душ у власній квартирі, найкращій у світі. Хочу поспати у своєму ліжку.

Я планую все ж взяти ту відпустку! Хочу поїздити по Україні, і до Європи з мамою — нам дуже класно разом. Хочу зустрітися з друзями — ми так і не встигли привітати куму з днем народження, фото її подарунка – моє останнє «довоєнне», мали йти на пікнік в неділю. Мрію сходити в театр (використати квитки, які згоріли у воєнний час). Хочу гуляти й спати, не здригаючись від сирен».

Читайте нас в Telegram-каналі, у Facebook та Instagram

Ми залишаємося незалежним та чесним жіночим виданням вже 7 років. На відміну від багатьох жіночих сайтів ми прагнемо відверто говорити про жінок та надати платформу для різноманітних голосів, які розповідають про справжнє життя, реальні проблеми жінок, їхні потреби, страхи, надії, про їхній досвід, успіх та досягнення. Кожна з нас заслуговує бути почутою. Кожна з нас може бути прикладом та натхненням для інших. Кожен, великий чи невеликий, внесок неймовірно цінний — він має важливе значення для захисту нашої редакторської незалежності та існування цього проєкту. Підтримайте DIVOCHE.MEDIA — від 50 гривень. Дякуємо!