Буквально вчора моя подруга, надибавши якимось дивом відкриту кав’ярню на Оболоні, відмовила собі в чашці лате, хоча в оці пекельні воєнні тижні їй дуже мріялось про ту каву з пухкою пінкою. Вона не купила собі каву, бо війна. Бо друзі й рідні сидять по підвалах — без зв’язку, часом без їжі, води і дрібки сподівань на порятунок. Бо тієї миті, як вона ласуватиме молочною пінкою на каві, хтось грітиме сніг, щоб мати хоч трохи питва.
І я розумію цю добровільну відмову від затишних рештків і дрібочок довоєнного трибу життя. Але разом із тим відчуваю: рішуче відсікати себе від усього, що було «до», теж не варто. Так само, як для боєздатності армії важливий захищений та укріплений тил, прикриті тили кожного з нас не менш важливі, щоб вижити не тільки фізично, але й впоратися емоційно та психічно.
Ці дні, сповнені смутку, розпачу, болю й тривоги, з ущент зруйнованим усталеним буттям і абсолютною непевністю в майбутньому, потребують структури як ніколи. Рутина, її відновлення і запровадження в нові реалії стають дієвим щепленням від хаосу і дозволяють накопичувати ресурс жити далі. Одна з моїх подруг мало не на третій день розписала для себе і родини правила, яких вони усі мають намір дотримуватися, поки на те є сили і наскільки це дозволяє мінливий життєвий ландшафт: особиста гігієна, допоки є вода, світло і доступ до міських комунікацій, дотримання порядку й чистоти свого простору (у сховищі прибирати, в оселі — так само, в тимчасовому помешканні — тим більше). Найцінніша її порада була, як на мене, в тому, що рутина так само передбачає справи, не пов’язані безпосередньо із виживанням і безпекою.
Наприклад, для себе моя приятелька вирішила читати, писати, малювати, робити щось таке буденно-світле, що, на перший погляд, наче і соромно робити, бо ж довкола війна. Зізнаюсь, після світанку 24 лютого мені здавалось, що я ще дуже і дуже нескоро зможу взятися за книжки. Ну яке ще в біса читання, коли мої батьки днями й ночами сидять у підвалі чернігівського «спальника», розкуроченого авіаударами, а з іншими родичами з чернігівських околиць кілька діб нема жодного зв’язку? Але сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою я просуваюсь (читаю Віру Агеєву «За лаштунками імперії», годі й шукати іншу книжку, більш співзвучну сьогоденню!), рухаючись часом навпомацки, часом у повній темряві, але із певністю — цей шлях приведе куди треба.
Рутина, хай найпростіша, дозволяє не розгубитися в часі й просторі. Вона тримає на плаву і дозволяє трохи підзаряджати внутрішню батарейку і крок за кроком відвойовувати і наближати перемогу. Правило «спершу надягніть кисневу маску на себе» в турбулентності воєнних буднів працює залізно.
Інша моя подруга, яка наразі намагається порятувати дітей із Чернігова, по якому щодня завдають жорстоких авіаударів, розчулено розповідає про червону троянду, що їй подарували хлопці на блокпості. Хоча теж здавалося, ну які ще квіти, коли війна, коли падають бомби, коли гинуть люди? Але ж і квіти, й чашка кави, і книжка, і ранкові дзвінки «ну як ви?», посмішка незнайомої людини в довгій черзі в аптеку: усі ці рутинні дрібнички, маленькі справи і малесенькі радощі — це рятівний кисень, що гарантує виживання тобі і тим, хто довкола. Бо після «маски на себе» вже є сили допомагати іншим. Ми ж тут для цього, чи не так?
