У книжці «Країна жіночого роду» зібрано інтерв’ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України — матеріали ресурсу «Історична правда». Серед них і унікальне інтерв’ю Квітки Цісик, і статті про докторку медицини Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочку — «Христю» й письменницю Олену Телігу, і розмова з Валентиною Шевченко, яка очолювала Президію Верховної Ради УРСР під час аварії на ЧАЕС. Упорядником збірки є український журналіст, історик, головний редактор інтернет-видання «Історична правда», укладач книжки «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані.
Дівчинка, яка перемогла ГУЛАГ. Авторка Олена Бондаренко
У Києві 19 березня 2021 року унаслідок ускладнень коронавірусної інфекції померла девяностоп’ятирічна Ольга Бондаренко — учасниця Кенгірського повстання проти жорстоких умов тримання в’язнів, яке спалахнуло 1954 року в одному з таборів системи ГУЛАГ.
Років у п’ять у Луганську я загубилася. Ми йшли-йшли, я трималася за мамину руку, і раптом рука десь поділась, а я опинилися сама серед вулиці.
Мабуть, мама мене тут-таки знайшла. Але стан — відчаю, жаху, самотності, безпорадності й беззахисності — запам’ятався назавжди. Тепер от він виринув ізнову…
Коли мама була в реанімації, а я у звичайному «ковідному» відділенні, мені дозволили до неї навідатися. Вона завжди була невеличкою, а це стала зовсім як пташечка. Я гладила її личко, худесенькі ручки, примовляючи: «Мамочко моя маленька…»
Ольга Бондаренко (Лядська) (стоїть) з двоюрідною сестричкою Марусею
Моя маленька, відважна пташечко. Господь дав тобі стільки талантів. Ти пречудово співала і вишивала. У сірі радянські часи наші розкішні ситцеві й штапельні сукні, пошиті тобою, вбирали очі.
А як ти малювала!.. У таборі твоя дружба з дівчатамизахіднячками почалася з різдвяних і великодніх поштівок, що ти малювала для них на якихось випадково вцілілих від «шмону» шматках паперу. Мабуть, і зараз чиїсь діти чи внуки бережуть ті поштівочки…
Мій дід Санько (Олександр Якимович) мав 4 класи освіти і курси рахівників. Переказують, рахівником, тобто бухгалтером, був дуже добрим. Навесні 1941-го дістав скерування на роботу до Краснодона, трохи згодом перевіз дружину й доньку.
У червні 1942-го, коли вже підступали німці, діда, як хворого на серце, забрали до «трудармії», рити окопи. Дружина з донькою повернулися до рідного села Оріхівки. Потайки від мами дівчисько передало подружці листа для хлопчика. У листі було про кохання, про «Слава дорогому Сталіну» і про «Смерть фашистським загарбникам».
Подружку німці забрали з «молодогвардійцями». Листа вона передати не встигла, його знайшли й приїхали по маму. Били, мордували, вона казала, що нічого не знає, й то була чистісінька правда. Звідки їй було знати про ту «гвардію» — де Оріхівка, а де Краснодон…
Бабуся днювала й ночувала під поліцією, аж поки хтось порадив принести все, що є. Викупила за бутиль самогону та дві «турецькі» шалі з посагу. Гнала пішки дівку від Краснодона до Оріхівки штурханами, обидві голосили.
2 квітня 1943 року за мамою приїхав СМЕРШ. Швиденько дали сумнозвісну «десятку» — як усім, хто «вижил, значит, сотруднічал».
Ольга Бондаренко (Лядська) у 8-му класі
1946-го зненацька, вже із зони, етапували до Москви, у Лефортово. Бо вийшов роман Олександра Фадєєва «Молодая гвардия». На ролі головних «зрадниць» було призначено «подружек Вирікову і Лядскую».
(Із Зінаїдою Виріковою познайомилися вже після реабілітації. До тих пір обидві вважали іншу вигаданим персонажем…)
А тоді, свіжими слідами фадєєвського роману, «прототип» треба було підігнати під образ. Від моєї мами вимагалося зізнання у… зраді «Молодої гвардії».
Її майже не допитували, «слідчі» й самі знали, що питати нічого. Її просто три роки катували з однією вимогою: «Підписуй!». Потім — відкрита форма туберкульозу. Ліків не давали. Померти — теж. Коли об стіну розбила собі голову, врятували. Повинна була дожити до суду.
Чергова «підсадна»: «Підпиши, ти ж така молоденька, засудять, відправлять у зону, в больнічку, виживеш…»
Якось я спитала, що саме вона підписала. Мама сказала: «Я не знаю…Був чистий аркуш…»
На суд її вдягли в чиїсь гарну сукню і туфлі на підборах. Співкамерниця зронила: «Значіт, расстрєл, оні так всегда дєлают…»
Дали 15 років суворого режиму.
Казахстан. Табір «Степлаг» (Особлаг № 4). село Джезказган, Кенгір…
Її справді чомусь трохи лікували. На рентгені вони й побачилися — лікар-в’язень Ференц і Оля. Як багато інших молодих людей, примудрялися передавати одне одному записочки. В одній він написав, що кохає й хотів би мати її за дружину.
Ольга Бондаренко (Лядська), 1954 рік
16 травня 1954 року почалося Повстання. Мої майбутні мама і тато були першою парою з багатьох, що вінчалися. Вінчав їх католицький священик о. Антон Куява, а свідками були воїн УПА Володимир Караташ і його майбутня дружина Анна (Нуся) Людкевич.
На той час моя мама від подруг — західнячок вже знала правду і про нелюдську радянську владу, і про нашу страшну, трагічну і героїчну історію. Із зацькованої жертви завдяки їм вона стала Українкою.
26 червня о 3.30 до зони увійшли танки. Українки у вишиванках узялися попід руки і вийшли назустріч, заступивши собою друзів. Танки рушили по людях… Хто вихопив маю маму і вкинув у якусь яму — вона не пам’ятає. Ніби якийся товариш мого батька. На той момент вона вже носила мене…
Організаторів і керманичів розстріляли. Кількасот перевели на тюремний режим. Понад 1000 «особливо активних» завантажили у потяг і добу тримали без води на пекучому сонці. Померлих викидали з вагонів і так залишали.
Потім потяг рушив. На Сибір. У Озерлаг. Там народилась я.
Коли мене, помираючу від недокрів’я, мали передати до дитбудинка, мама оголосила сухе голодування. І перемогла. Моїм дідусеві й бабусі дозволили приїхати по мене. Вони привезли мене з Тайшета до Оріхівки…
Дуже багато людей знали, що моя мама ні в чому не винна. Але не було жодної людини, яка б вірила, що її реабілітують. «Ето же “Молодая гвардія”!..»
Вона домагалася справедливості роками, вперто, затято, не ремствуючи. Лише ночами в нашій однокімнатці, гадаючи, що я сплю, шепотіла до Господа. «Боже, милостивий та праведний, поможи, заради моєї дитини…» Її викликали до КДБ і вимагали припинити. Погрожували «добавіть, єслі мало». На цей випадок тримала в мішечку сухарі, просотані цукровим сиропом.
Ольга Бондаренко (Лядська) з донькою Оленою
Справою маминої реабілітації займалися Андрій Сахаров, Олена Боннер, Сергій Аверинцев, іще багато інших людей.
23 березня 1990 року. «Постановление особого совещания от 29 октября 1949 года в отношении Лядской Ольги Александровны отменено и уголовное дело прекращено производством за отсутствием в ее действиях состава преступления. Лядская Ольга Александровна по данному делу реабилитирована».
Через 50 років кати реабілітували свою жертву…
У неї була хвороба Паркінсона від важенного фарбопульта, з якого вона фарбувала тепловози на луганському «заводі ОР». Останніми роками вона перестала чути, а потім і бачити, й це її дуже гнітило. Бо вона перестала бачити й чути світ, який ні на мить не переставала любити.
Життя, здавалося, зробило все, аби людина озлобилася, зненавиділа, зачерствіла серцем.
А моя маленька матуся любила його, життя. Вона любила природу, тварин, живопис і поезію, особливо — крім української — японську. Залишилися альбоми репродукцій живопису, читаний-перечитаний «Кобзар», її улюблені збірочки танка і хокку. Залишилися її акварелі. Тихенько, поки бачила, вона писала спогади.
Мріяла повернутися «додому», до рідної Оріхівки, просила поховати її біля тата й мами. Та дорога додому не має кінця — Росія захопила і наше рідне село
Мама ціле життя любила мого батька і цю любов теж залишила мені.
Моя мамочка, мабуть, була останньою з кенгірців — учасників одного з найпотужніших табірних повстань проти радянської системи.
Ольга Бондаренко (Лядська)
Я уклінно дякую всім-усім, хто записав з нею інтерв’ю і хто писав і говорив про неї за її життя. Дякую св. п. Юрію Козовському, який допомагав мамі боротися, підтримував її й першим на Луганщині написав про її долю. Юрію Щекочихіну і Надії Ажгіхіній. Олександрові Рябокрису за фільм із мамою й Галі Дацюк та Олі Унгурян за радіопередачі й публікації, Вахтангові Кіпіані й Олександрові Зінченку за статті й телефільми. Дякую моїй дорогій посестрі Лесі Коковській-Романчук за роман «Лицарі любові і надії», де серед героїв — мої батьки. Дякую Володимиру В’ятровичу за виставку «Тріумф людини. Мешканці України, які перемогли ГУЛаг», де є й моя мама.
Олена Бондаренко біля стенду про свою матір
Дякую Тобі, Господи, що дав мені мою Маму.
Я доземно вклоняюся кожній і кожному, хто всі дні й ночі, коли мою родину викошував ковід, підтримували нас, молилися, розраджували і допомагали з усіх сил.
Там, у реанімації, гладячи матусине волосся і маленькі ручки, я благала свою мамочку не лишати мене. Вона боролася 18 днів. А потім зробила для мене останнє на цьому світі: свою велику волю до життя віддала мені…
Тепер, Божою Волею, я маю жити, щоб встигнути розповісти про мою маму. Дівчинку з маленького українського села, яка перемогла ГУЛАГ.
Бо всім нам як ніколи потрібні Любов і Надія. Міць Духу, Відвага і Віра в Україну.
Вночі все стихає, і в нашій спорожнілій оселі тихо проростає матусина пісня: «Ой хмелю, мій хмелю, хмелю зелененький…»
І знов і знову я чую її рідний голос: «Ти лише подивися, Оленцю, який світ красний!..»
