Майже кожен четвертий український чоловік повідомив, що зазнавав фізичного насильства на вулиці в дорослому віці. Натомість досвід домашнього насильства в ролі постраждалого пережили тільки 6 % громадян чоловічої статі. Дещо більше від різних форм насильства опитані чоловіки потерпали в дитинстві та юності. Вуличних побоїв зазнавала третина респондентів (31%), булінгу та/або побиття у школі — кожен четвертий (25%). Про випадки ляпасів або побиття ременем удома до 16 років розповіли 65% опитаних.
Такі результати продемонструвало всеукраїнське соціологічне опитування «Місце і досвід насильства в соціалізації чоловіків», яке провела Amnesty International у квітні-травні 2021 року.
«Чоловіки періодично зазнають насильства, але й досі бракує комплексних досліджень цієї проблеми. Саме тому Amnesty International ініціювала всеукраїнське опитування — щоб дослідити ставлення чоловічого населення до насильства, його досвід, обізнаність і готовність підтримувати зміни. Результати підтвердили нашу гіпотезу, що українські чоловіки на всіх етапах свого життя зазнають різних форм насильства, найчастіше з боку інших чоловіків, але переважно замовчують ці випадки. Тому нині надзвичайно важливо ініціювати системні зміни на рівні держави й залучити до них чоловіків, щоби зруйнувати табу і навчити постраждалих не мовчати», — зазначила директорка Amnesty International в Україні Оксана Покальчук.
Від кого чоловіки зазнають насильства найбільше?
Найбільша загроза фізичного насильства — саме з боку інших чоловіків (78%), переважно від незнайомих на вулиці, представників кримінальних груп та силових структур. Водночас 9% вважають найбільш потенційними агресорками жінок, вказуючи переважно на знайомих і представниць кримінальних груп. Ті, хто пережили фізичне насильство після 16 років, уточнили, що найчастіше його вчиняли дорослі чоловіки (52%) і підлітки (32%).
У школі насильство й булінг походили переважно з боку однокласників або школярів чоловічої статі (50% і 47% відповідно). Серед тих, хто чинили домашнє насильство щодо хлопців, респонденти найчастіше називали батька, вітчима, партнера матері (45% із тих, хто стикалися з насильством до 16 років) або матір, мачуху, партнерку батька (32%). Майже така сама ситуація з проявами домашнього насильства щодо чоловіків після 16 років: тут теж найчастіше як агресора вказували батька або вітчима. Натомість про досвід насильства з боку особи, з якою чоловік перебуває в стосунках або шлюбі, розповіли 15%.
«Батьки були “торгашами”, вони їздили на ринок, у них була своя “точка“. Мені було років 13-14, і мені залишали список роботи: помити посуд, поприбирати в будинку, позамітати. Якщо я цього не зробив або погано зробив, я міг отримати ременя. У мене батька не було з народження. Коли мені було вісім років, мама зустріла чоловіка, він став моїм вітчимом. Якщо я не виконував якісь завдання, міг відхопити ременя. Але просто так ніколи не били. Били тільки за провини. У виховних цілях. Напевно, у вітчима було таке виховання.
Одного разу, я пам’ятаю, сильно мене відшмагали. У мене були синці на попереку і на сідницях – від ременя. І звичайно, це було якраз літо, ми їздили з друзями на річку купатися, і всі з мене сміялися за ці синці через увесь поперек, через усю попу. Я боявся, якщо я зараз про це розповім, хтось про це дізнається, я ще й за це можу ременя отримати. Просто був страх.
Дуже важко це сприймалося, коли був підлітком. Навіть були думки про самогубство. Ні до чого це не доходило, звичайно, але думки були.
У старшому віці вже вітчим міг психанути. Точніше не міг, а пару раз так було. І сказав, що вали звідси, йди шукай роботу, я вже не можу тебе терпіти тут. Я кілька разів ішов, шукав іншу роботу. Чи не іншу, а в принципі роботу. То був сімейний бізнес, там мені ніхто, звичайно, не платив. У його очах я ж у будинку живу, вдома їм, користуюся газом, світлом, мене одягають, чого ж мені платити повинні. Я боявся до когось звернутися щодо цього». Артем, 25 років, Луганська область (тут і далі – цитати з глибинних інтерв’ю).
Чи звертаються чоловіки по допомогу?
Результати опитування підтвердили, що більшість українських чоловіків схильні замовчувати випадки насильства незалежно від віку й середовища (йдеться про дім, школу, вулицю тощо як місце, де відбувається насильство). Близько 80% респондентів, які стикалися з домашнім насильством у дитинстві або в зрілому віці, не зверталися по допомогу. Так само замовчували проблему ті, хто пережили булінг або побої у школі (79%), чи вуличні тілесні ушкодження в дитинстві та юності (74%). Дещо краща ситуація із зверненнями в разі вуличних побоїв у дорослому віці — про такі випадки повідомляла майже третина опитаних (29%).
«У школі в мене волосся було не коротке, а час тоді ще був не як зараз, прогресивний. Фізрук, напевно жартома, але намагався мені волосся це підстригти й просив інших однокласників “тримайте руки, я його підстрижу”. Може й обстриг якесь пасмо, але відчуття було неприємне. Фізрук був похилого віку вже і неадекватний. А друзі теж схопили мне, я думаю: «Та-а-ак, друзі хороші».
У школі старшокласники забирали гроші. Якийсь час ми терпіли. Потім хтось розповів батькам, і батьки прийшли в школу, і викликали до директора цих старшокласників, посварили. Але більше такого не було, після того, як викликали до директора.
Колись я ще працював одразу після школи охоронцем, ішов, а біля мене кілька підлітків. Мені вже було, напевно, років 18-20, а їм 14-15. Сигарет у мене попросили. Може і грубувато відповів, що не дам я сигарету. І вони пішли, і все нормально. Метрів через 800 мене наздогнало 15 людей, і почалася спочатку словесна агресія, а потім один раз вдарили по голові, другий. Третій раз я ухилився і міг би дати здачі, але… Як це сказати? Втік, напевно, так.
Тому що це було нереально, їх 15. На вулиці багато людей, і ніхто не підходить. Та й хто їх знає – ніж дістануть, і закінчиться все трагічно. Ну я добре бігаю, тому… (сміється)». Станіслав, 44 роки, Дніпро.
Чому проблему замовчують?
Одна з причин, чому чоловіки не схильні звертатися по допомогу, — те, що вони не завжди розпізнають ці ситуації як насильство. Менше половини опитаних (48 %) визнає заборону спілкуватися з друзями як психологічне насильство, а незаконне обмеження пересування — як фізичне.
Лише 25% зазначили, що потерпали від домашнього насильства у дитинстві та юності. Проте коли респондентам наводили приклади конкретних ситуацій, як-от ляпаси або погрози, кількість ствердних відповідей була суттєво вищою. Зокрема, про досвід, коли члени родини давали ляпаси чи били ременем, розповіли 65% опитаних. Майже 50% зазнавали принижень, словесних погроз, залякування; 17% мали в дитинстві досвід позбавляння житла, одягу, коштів, особистих речей із боку членів родини. А 4% пережили досвід небажаних сексуальних дотиків чи сексуальних домагань із боку членів родини.
Ще одна причина не звертатися по допомогу — замовчування теми насильства в українському суспільстві. Більш як половина тих, хто стикалися зі шкільним або вуличним насильством до 16 років і не зверталися по допомогу, вважали, що самі впораються з проблемою. Майже така сама ситуація у дорослих чоловіків, котрі мали досвід домашнього насильства. Інша поширена відповідь на запитання про причину мовчання в юності й у дорослому віці — це усталена думка, що про такі випадки непотрібно говорити взагалі.
«Батько випивав, тому були різні конфліктні ситуації. Здебільшого між батьком і матір’ю. Це природно, тому що складна обстановка в родині, коли відбувається таке. Було моральне насильство.
Мій підлітковий вік припав якраз на пік насильства. Тому, звичайно, бачив, звичайно, знаю. Були банди, у кожної свій район. Керували ними не дорослі, але старші – 16-18 років. Ходили, билися, з району на район.
Чому воно було так? Не знаю, тому що розруха була, повне свавілля, беззаконня. Хто сильніший, той завжди правий. По-моєму, це правило ніхто не скасовував і зараз.
Раніше, якщо хлопчик скаржиться, це навіть не віталося. Якщо ти скаржишся, ну який ти чоловік. Тобто мовчи, терпи, вирішуй проблему сам. Є проблема – значить, шукай шляхи вирішення». Андрій, 45 років, Кременчук.
Які причини насильства з боку чоловіків?
43% опитаних вважають, що чоловіків спонукає до насильства бажання здаватися «крутим», самостверджуватися в такий спосіб, — це найпоширеніша причина, яку називали респонденти. Ще 18% зазначили про неможливість вихлюпнути емоції якось інакше, а 11% вважають, що чоловіки від природи схильні чинити насильство. Це підтверджує думку, що чоловіки охочіше пояснюють насильство серед чоловіків соціальними причинами на противагу біологічним.
Чоловіки підтримують системні зміни проти насильства
Попри очевидну неготовність більшості чоловіків особисто звертатися по допомогу у випадку насильства, респонденти обрали різні способи протидії цьому явищу. Зокрема, так виховувати молоде покоління чоловіків, щоб у майбутньому запобігати домашньому насильству (90%) і щоб вони не підтримували і не мовчали про людей, які чинять насильство (84%). Крім того, для більшості респондентів виявилася близькою ідея виховувати хлопців і дівчат крізь призму гендерної рівності.
Опитані охоче підтримують запровадження суворіших покарань за насильство (82%) й активніше залучення правоохоронних органів до боротьби з насильством (77%). Майже одностайні чоловіки й щодо участі держави, яка повинна запровадити дієві механізми боротьби з насильством щодо чоловіків, жінок і дітей (91%) та витрачати більше ресурсів на освіту населення під кутом зору неприпустимості насильства (88%).
«Державі треба активно діяти в напрямі запобігання й протидії насильству, від якого потерпає українське населення і вдома, і поза домом. Ефективне рішення для пришвидшення якісних і системних змін — ратифікація Стамбульської конвенції, яка визнає потерпілими, зокрема, чоловіків. Це змусить владу вдосконалити і законодавство, і роботу відповідальних органів, а також стимулюватиме запровадження освітніх програм і підвищення обізнаності людей про проблему», — говорить Оксана Покальчук, директорка Amnesty International в Україні.
Фото: cottonbro: Pexels
