Пізно дозріла

/
477 переглядів

Знаєте, є такі люди, котрі, як вважається, досить пізно пізнають усі радощі сексуальних та романтичних відкриттів? Їх ще в англійській мові називають late bloomers — ті, хто пізно розквітли. У нас інколи говорять, що людина (проте здебільшого я таке чула про жінок) «пізно дозріла». Оце от «пізно» багатьом попсувало життя. Хто вирішує, коли оце «пізно»? А як ніколи, то що?

У років дванадцять, коли мене відправили на літо до бабусі з дідусем, до нас із сестрою підійшла компанія сільських хлопців і запитала мене, чи я цнотлива. Тільки геть іншим, огидним словом. Я тоді такого слова не знала, тому просто зробила здивовані очі, а хлопці, гигочучи, пішли геть. Сестра-однолітка зі смішком пояснила його значення, а я все ніяк не могла второпати, яке їм може бути до того діло. І мені стало страшно: зграйка доросліших хлопців чомусь питала в мене щось настільки стидке.

Із цнотою і, зокрема, позбавленням цноти в нас взагалі багато проблем у культурі. І перша полягає в тому, що це слово взагалі існує в значенні сексуального дебюту з іншою людиною. У тривожні роки всіма оспіваного teenage angst, оцієї підліткової бентеги, мені не вистачало здорового погляду на сексуальність. Ніхто не розказував про її спектральність і плинність, про соціальний конструкт, яким є ця сама цнота. Про існування асексуальності чи аромантичності. Звідусіль шепотілося про те, що буде боляче і буде кров, але то так треба і тоді ти стаєш жінкою. Стільки підлітків у всі часи під дією різних чинників кидаються в крайнощі нових досвідів, не дослідивши спершу своє власне тіло та його межі. Із сексуальною освітою нині, звісно, набагато краще, ніж у мої двохтисячні (судячи принаймні з доступного медіапродукту на цю тему й кількості секс-просвітницького контенту), проте роботи ще в цьому напрямі — непочатий край.

Разом із пубертатом на підлітків часто навалюється цілий світ шкідливих стереотипів про «той самий підлітковий досвід». Візьмімо мене до прикладу: некомфортні зміни з андрогінним, звично безстатевим (за моїми відчуттями) тілом, яке раптом набуло незвичних для нього форм і стало центром (часто небажаної) уваги, не пришвидшили інші процеси, про які кричить попкультура з кожного пилососа: хлопці, вечірки, перші рази (подивіться одну серію якоїсь «Ейфорії» чи «Скінс», і ви мене зрозумієте). Я, як і завше, просиджувала тепер вже округлілий зад на призьбі за книжкою навіть у найтепліші літні вечори, коли душа просить вітру у волоссі й пригод, а чимало моїх одноліток ходили за ручку чи цілувалися по закутках. Мене буквально мали випихати погуляти. Чи вважаю я, ніби щось пропустила в житті? Аж ніяк. Просто в той час не могла позбутися відчуття, ніби я якась не така, неправильна, бо ніяк не можу прикласти до себе той самий підлітковий досвід.

Секс висить над нами, юними й вразливими, мов Дамоклів меч (фалічний символ не випадковий), поки ми спільними зусиллями робимо його таким. Це не повинність, не імператив, не визначальна характеристика нашої особистості, не «супружеский долг», прости господи. Хтось може мати перший досвід сексу в 20 чи 30 років або його може і не бути – от просто не статися в житті людини, бо в неї жодного разу не було потягу досліджувати себе чи іншу людину. І це нормально. Я взагалі вважаю, що платонічні стосунки й платонічне кохання дуже недооцінені.

Наприклад, моє перше кохання сталося в 14 років — таке от прекрасне, ніжне, замріяне, повне фантазій і сторінок у щоденнику. Так от це був один із найгостріших досвідів у моєму житті – абсолютно безтілесний, безнадійно романтичний (хоча хлопчина ледве знав, як мене звати). І я рада, що тоді він таким і виявився. Бо що він міг мені запропонувати в ті мої нещасні довготелесі 14 років? «Встрічаться»? Невмілі слиняві поцілунки на лавочці? А якщо геть не пощастить, то дев’ять місяців боді-горору і роки зламаного життя?
І тим страшніше виглядає сексуалізація підлітків у фільмах, серіалах та соцмережах (а інколи й дітей — згадаймо випадок восьмирічної дівчинки-блогерки та її 13-річного хлопця) — образ, який дуже часто далекий від реальних підлітків, яких у кіно грають зазвичай актори й акторки по 20+ років, беручи участь у відвертих сценах, написаних і знятих під незмигним оком того самого об’єктиваційного «чоловічого погляду» (male gaze) дорослих дядь-сценаристів і режисерів.

До чого я це все веду? Не існує late bloomers, не існує тих, хто «пізно дозріли», бо і цього «пізно» теж не існує. Як і «дівочої чистоти», цноти і позбавлення цноти. Є тільки наш комфорт, відчуття вчасності й доцільності певних досвідів. Не зводьте здивовано брови, коли почуєте, що перший поцілунок у когось стався у 20 років, не називайте жартома «пізньою квіточкою». «Пізно» не існує.