На пошуки харків’янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ

/
467 переглядів

Головна редакторка сайту «Заборона» Катерина Сергацкова веде журналістське розслідування з пошуків харків’янки Хадіджи, яка у 2017 році зникла в Іраку. Зараз «Заборона» випустила подкаст «Йди та слухай», перший сезон якого присвячений саме цій історії. У сезоні планується чотири епізоди й можливо додатковий п’ятий, який має поставити фінальну крапку.

Катерина Сергацкова розповіла, чому вона взялася за тему «Ісламської держави», як іде розслідування і чому про це важливо говорити.

Бойові дії ведуть чоловіки, а жінки дивляться за дітьми й бояться

Я займалася репортажами з війни, у 2014-му їздила Донбасом. Після цього народила дитину і вже не була в зоні бойових дій, але мене зацікавила тема «Ісламської держави». В Україні вона мало обговорювана. Проте я бачила пресрелізи СБУ про те, що вони затримали в Україні черговий осередок, який переправляв людей в ІДІЛ або ще якимось чином брав участь у тероризмі на Близькому Сході. Довго намагалася домогтися зустрічей із людьми, які були в ІДІЛі, але в СБУ мені наполегливо відмовляли. Я пішла іншим шляхом — через дослідників, які займаються цією темою вже давно. Знайшла спочатку одного хлопця, який був бойовиком і втік з ІДІЛу в Україну в 2016 році. Поступово знайомилася з різними людьми, які були не тільки в ІДІЛі, але і в інших угрупованнях, брали участь у військових діях, тренували людей.

Зрозуміла, що наша країна стала територією, на якій ці люди живуть, спілкуються між собою, ховаються від правосуддя. У них своє життя, яке ніхто з нас не помічає. Вони проходять повз, ходять у кафе, на ринки, і ми їх не бачимо, тому що нічого про це не знаємо.
На пошуки харків'янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ
Про те, що в ІДІЛі є жінки, відомо давно. На язиках була справа російської студентки Варвари Караулової, яка знайшла собі чоловіка онлайн, вирішила їхати до «Ісламської держави» і зараз сидить у в’язниці. Але вийти на зв’язок із дружинами джихадистів було неможливо, вони не хотіли уваги до розгрому ІДІЛу в 2019 році.

У 2019-му ІДІЛ зосередився на супермаленькій, просто мікроскопічній території в Багхузі, яку зараз умовно можна назвати сирійським Курдистаном. Фактично бойовиків витіснили звідти. Тисячі жінок, які там ховалися, дали коридор, щоби вони вийшли в пустелю.

Бойові дії ведуть чоловіки, а жінки дивляться за дітьми й бояться, як правило. Жінкам із дітьми дозволили залишити зону бойових дій. Вони довго йшли пустелею і прийшли в табір Аль-Хол на кордоні Сирії та Іраку.

Саме це стало вихідною точкою для звернення родичок українок, які застрягли в цьому таборі, до Офісу президента, до Міністерства закордонних справ. Рідні просили допомогти витягнути жінок, які осіли в таборі посеред пустелі без нормальної їжі й умов для життя.

У 2019 році це були непублічні звернення, і тоді вже почалася підготовка до евакуації, про яку ніхто не знав. До 2020-го стало зрозуміло, що нічого не відбувається, і вже відкрито звернулися до преси. Це викликало шок, ніхто собі навіть не уявляв, що там стільки наших громадян. Хоча, за мірками інших країн, з України було найменше людей. Однак це 50 жінок із дітьми, які хочуть повернутися (ще є ті, які не хочуть).
На пошуки харків'янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ
Але я займалася дещо іншою історією, в подкасті фокусуюсь на Іраку. Якщо в Сирії жінки не були засуджені, вони вільні, але перебувають у таборі біженців, який охороняється. В Іраку жінки, які потрапили в руки військових, опинилися у в’язниці. І це вже конкретні терміни, конкретні звинувачення. Там перебувають дві наші громадянки, в однієї з них довічне, в іншої — 15 років в’язниці.

Часто жінок, які опинилися в багдадській в’язниці, звинувачують у незаконному перетині кордону між Сирією та Іраком і в тому, що вони входили до складу терористичної організації. Безумовно, у в’язниці відбувають термін і ті жінки, які займалися пропагандистською роботою, і снайперки. Наші просто там жили, народжували дітей, були в «Ісламській державі». Вони знали, що відбувається, але за фактом нічого не зробили, крім перетину кордону.

Ми намагаємося створити тему, якої, фактично, не було раніше. І це головна складність. Тому що, якщо ти ніколи раніше не цікавився цим, ти навряд чи зацікавишся. З іншого боку, я знаю багато молодих журналістів, які починають цікавитися такою темою. Але найчастіше це відбувається на рівні або релізів СБУ, або якихось історій про російські фейки щодо ІДІЛу, який нібито існує в Україні.

Повинен бути якийсь фінал у цій історії, з відкритим фіналом жити неможливо

Мати Хадіджи Таня Кобелева була найбільш пригніченою з усіх жінок, які виступили на пресконференції. Вона насилу формулювала свою проблему. І це не дивно, тому що вже п’ять років жінка перебуває в стані стресу, у неї глибока депресія. Їй дуже важко, тому що вона не може ні до кого достукатися.

Якщо чесно, то мені складно було налагодити з нею контакт спочатку через те, що вона запальна, у неї важкий емоційний стан. Але врешті-решт ми знайшли спільну мову і стали разом шукати. Складно зараз розповісти всю історію без спойлерів подкасту. Ми плануємо чотири епізоди у квітні та, якщо все складеться добре, то буде п’ятий, в якому ми розповімо, як все закінчилося. Скажу тільки, що поки ця історія не завершилася.
На пошуки харків'янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ
Я була в Іраку, була в Мосулі — у 2017 році їздила від «Громадського» як військовий кореспондент. Я, власне, бачила це місто в той період, коли донька Тетяни Кобелевої разом із дітьми ще точно були живі, їх там бачили інші жінки, які зараз у в’язниці.

Виходить, перебувала в якомусь спільному просторі з нею. Розуміла, що знаю Мосул досить добре, тому що я його вивчила ще «в полях», залишилися контакти в Іраку. У мене є якийсь зв’язок із цим місцем. Як, напевно, у всіх військових кореспондентів є зв’язок із місцями, звідки вони роблять репортажі.
Важливим моментом було те, що Кобелева — та маленька людина, яка не може зрозуміти, як усе працює.

Вона дуже проста. Каже: «Ну як ми не можемо знайти? Давай із тобою поїдемо і знайдемо!» Я відповідала, що це не так працює, є правила, без яких ти просто не можеш якісь речі зробити.

Ми працюємо над розслідуванням щодня. Я постійно на зв’язку з Червоним Хрестом, із дипломатичними установами, з Кобелевою, з іншими жінками, які шукають своїх. На зв’язку з Казахстаном і Киргизстаном, із усіма, хто продовжує шукати близьких.

Розслідування — постійна спроба спіймати удачу за хвіст. У мене таких удач було дуже багато. Ти просто ставиш одні й ті самі запитання різним людям, і раптово людина говорить: «Так, я її бачив» або «У мене є поруч людина, яка знає про це». І ти думаєш: «Блін, як вдало, що я саме зараз це запитала!»

Постійно в голові тримаю все шматочки цієї історії. Звичайно, Таня Кобелева собі не може такого дозволити. Тому що вона змушена працювати цілодобово. У неї немає розуміння, кому телефонувати. У неї немає зв’язків. Якщо мене як журналістку слухають, мені готові допомагати, у мене вже є якісь знайомства, то у маленької людини такого немає.
На пошуки харків'янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ
Я користуюся своїми привілеями у розслідуванні цієї історії, яка стала мені близька. Хадіджа ж мого віку дівчина. У неї двоє хлопчиків, і у мене теж, приблизно одних вікових груп. Таня Кобелева віку моєї мами. Розумію, що таких сімей, у яких відбуваються такі дивні події, з якими вони не можуть впоратися, дуже багато. А ми, як журналістки і як жінки, ми можемо їх глибше зрозуміти і за змогою їм допомогти.

Я завжди чесна зі своїми героями. Тані одразу сказала, що ситуація важка, складна, і дуже великий шанс, що ми нічого в результаті не зможемо зробити. Але ми спробуємо. І вона це теж розуміє. Вона каже, що буде шукати, поки не знайде. Все одно повинен бути якийсь фінал у цій історії, тому що з відкритим фіналом жити неможливо. Так можна збожеволіти. Домовилися про те, що будемо використовувати всі можливості. Поки ми не використовуємо останню, будемо сподіватися, що щось вийде.

Світу незрозуміло, що робити з жінками

Перша емоція, яку відчуває людина, котра вперше стикається з цією темою, — осуд жінок, які були в ІДІЛі. Це навіть можна зрозуміти, якщо провести паралель, наприклад, із «ДНР», «ЛНР», то, напевно, дружина якогось терориста навряд чи буде викликати у людини інші емоції, крім як осуд.

Ми як журналістки повинні критично ставитися і до жінок, і до самих звинувачень. Коли йдеться про ІДІЛ і коли йдеться про закони, то ми бачимо, що єдиної думки про те, як карати цих людей, немає. Є приклади судів над бойовиками «Ісламської держави», які знімали на відео, як вони обезголовлювали людей, здійснювали масові страти. Зрештою судді доходили висновку, що у них немає доказів.

І вже тим більше світу незрозуміло, що робити з жінками. Є просто якісь рішення на рівні конкретної держави. Наприклад, Казахстан повернув із Сирії та Іраку близько тисячі жінок. Вони придумали таку схему, що після прильоту додому всі жінки півтора місяця проходять реабілітацію. З ними працюють психологи, соціальні працівники. Вони відновлюються на базах відпочинку, а після цього розходяться по домівках. Кілька жінок все ж були засуджені, наприклад, за пропаганду.
На пошуки харків'янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ
Наприкінці минулого року дві жінки з табору в Сирії повернулися в Україну. Вони провели кілька тижнів на базі відпочинку, з ними працювали тільки СБУвці. Жодної програми реабілітації у нас немає, тому що ми вперше з цим зіткнулися.

Є, наприклад, країни, які з великим небажанням повертають своїх громадян. Наприклад, Франція. Вони просто не знають, що з ними робити. Розуміють, що якщо вони їх привезуть, то почнеться великий опір громадськості. У випадку з Францією, там останнім часом відбуваються важкі зміни в головах людей. Відчуваються жорсткі антиміграційні настрої.

На жаль, ми повертаємося в ті часи, коли мігрантів сприймають як чужинців, ворогів. Просто у людей вже стільки ненависті, що можна говорити про дружин і дітей ІДІЛу? Є думка: «Вони ж виростуть і стануть терористами». Але ми не знаємо насправді, що буде. Я впевнена, що, якщо з дитиною, яка побачила стільки всього, попрацювати, дати їй затишок, тепло і любов, вона виросте кращою людиною, ніж, якщо її помістити у в’язницю і говорити, яка вона погана і що вона дитина терориста. Тобто, це очевидно. Але в суспільстві у нас поки що люди далекі від розуміння цього.

Ніколи не було перешкод типу «Ти жінка, тобі не можна»

У мене був досить специфічний досвід кореспондентської роботи на війні, оскільки мій головний герой на війні — це, власне, не війна, а люди, які живуть на лінії фронту і беруть участь у військових діях. Це не про те, з якої зброї що обстріляли, мене цікавить людський, можливо, навіть гуманістичний аспект. Це про відчуття себе у цьому просторі війни. Коли я перебуваю на території, де йде війна, то звертаю увагу на деталі. Це мужик, який підмітає пил посеред зруйнованого, розбомбленого будинку. Або стадо овечок, яке проноситься по старому Мосулу, тому що вже звільнили ці квартали, і там знову зароджується життя.

Але у мене ніколи не було перешкод типу «Ти жінка, тобі не можна». Навіть у Мосулі, попри те, що це територія, де жінкам заведено ходити в хіджабі й не займатися такою роботою. Швидше були складнощі в побутовому плані — не було душу, не було де купити прокладки, якісь такі речі.

Але складнощі відбувалися в абсолютно іншому — у сприйнятті моїх написаних робіт, відеорепортажів. Це відбувалося здебільшого в Україні. З’являлися люди, які говорили мені: «Ти вигадала цих бойовиків. Їх не існує. Ти несвідомо повторюєш наративи російської пропаганди про те, що в Україні є ІДІЛ. Тому що насправді його немає».
На пошуки харків'янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ
Напевно, так говорили, щоби показати мені, що я тупа. Тому що інших причин сумніватися в моїй роботі я не бачу. Напевно, у багатьох у голові застряг стереотип, що жінка не здатна розібратися в тероризмі. Начебто це така чоловіча професія. Якщо подивитися на експертний пул людей, які в Україні займаються дослідженням тероризму, особливо на Близькому Сході, то ми побачимо, що в ньому одні чоловіки.

Практично всі вони скажуть, що я роблю якусь дивну роботу, яка не має жодного стосунку до реальності. Водночас вони не працюють у полі, а вивчають інформацію з різних джерел. Я працюю в полі. Я зустрічаюся з цими людьми. Я їх знаю. Я роками з ними спілкуюся, з них вивуджую якусь інформацію, знайомлюся з новими людьми. Попри це я все ще неавторитетне джерело.

Для мене це навіть не те, що неприємно, скоріше це якось розчаровує. Рівень експертності розчаровує. Тобто замість того, щоб узяти до уваги роботу, яка виконана в полі, експерти вважають за краще жити у своєму світі новин і академічних праць, які не завжди є актуальними в реальності. Або не дуже корисні, наприклад, для того, щоби виробляти якісь стратегії та тактики.

Мені здається, у нас, в Україні, в принципі існує страх цієї теми. Начебто, якщо ти розкажеш про те, що відбувається, зробиш гірше. Тобто, коли ти говориш про те, що є ось тут небезпека, а ось тут можна щось поміняти, а на це чуєш — а давайте взагалі не будемо про це говорити, тому що якщо ми про це скажемо, то це будуть використовувати з поганою метою.
На пошуки харків'янки Хадіджи. Катерина Сергацкова про розслідування та жінок в ІДІЛ
Якщо ми про це почнемо хоча б розмовляти в критичному тоні, і це буде розмова не просто на кухні, а розмова, яку чутимуть тисячі інших людей, то ця інформація кудись далі піде. Люди будуть обережніші, наприклад. Вони почнуть перевіряти, хто і куди їх кличе. Що за люди, з якими вони знайомляться.

І ось питання про те, що роблять там із дітьми та дружинами терористів, це теж питання, яке не можна замовчувати. Тому що ці люди є серед нас. Вони реально є. І ти в якийсь момент свого життя можеш познайомитися з такою людиною. І що ти будеш робити? Як ти будеш із нею спілкуватися? Коли ти думаєш про якийсь тероризм і якогось бойовика, ти ж не уявляєш собі конкретну людину. Але коли ти побачиш її перед собою, то емоції зовсім інші. Й одразу виникає запитання — А як нам спілкуватися? Які запитання ставити? Як поводитися? Тобто це зовсім інше. Те, що ми бачимо в новинах, і те, що ми бачимо в реальності, це все, я б сказала, абсолютно протилежні речі. І, щоб ця прірва якось скорочувалася, нам і потрібно про це говорити.

Фото Сніжана Хромець