На початку лютого у продажу з’явиться новинка видавничо-освітнього проекту «Портал» «Леся. Мандрівний клубочок» Наталки Малетич з ілюстраціями Маші Фої. Це нонфікшн-видання про Лесю Українку для підлітків віком 11–16 років, яке зображує письменницю в незвичному світлі. Читач дізнається про її зацікавлення, родину та коло спілкування, побут, подорожі тощо.
Також до ювілею письменниці Портал запустив флешмоб — закликає читачів ділитися фотографіями з місць, де бувала Леся Українка. В умовах обмеженого пересування така віртуальна мандрівка — це чудова нагода погортати власні фотоархіви й пригадати минулі подорожі.
ЛЕСЯ-МАНДРІВНИЦЯ, АБО BOULE VAGABONDE
Якби я була здорова, то, може б, вийшов з мене другий Вамбері* або другий Пржевальський**, бо маю дуже бродячу натуру. Як я почула, що Зоря вибирається на Фіністерре, то аж мені заздрісно стало, бо се моя давня мрія — побачити справжній океан. Шкода, що Зоркове подоріжжя не вигоріло, хоч я йому і позавидувала завчасу, а все ж я б хотіла, щоб хоч він сам побачив океан.
Колись, «як матиму багато лишніх грошей» (Мишин вираз), то ми з Зорею поїдемо навколо світу!
Леся, 21 рік, лист до Михайла Драгоманова
* Арміній Вамбері — угорський тюрколог, багато мандрував Середньою Азією, де, власне, й живуть багато тюркських народностей, які він досліджував.
** Микола Пржевальський — мандрівник, географ, природознавець, науковець, історик, археолог, створив принципово нові карти Центральної Азії. Його назвали «великим мандрівником усіх часів і народів»
Леся дуже любила мандрувати. І її життя складалося так, що переїздила вона з місця на місце та мандрувала дуже багато. Навіть сама себе називала boule vagabonde, себто клубок-мандрівник.
Спочатку Леся разом із родиною багато переїжджала: від народження жила у Звягелі, а тоді в Луцьку — відповідно до того, де працював батько. Ще за якийсь час, коли вже в Колодяжному побудували дім, Косачі переселилися туди. Також маленька Леся гостювала в Гадячі у бабусі, маминої мами. Мама, коли їхала кудись, любила брати із собою і дітей, тож мандрувати випадало не раз. Також тривалий час, коли діти вже почали готуватися до вступу у старші класи гімназії, родина жила на два доми — у Колодяжному та Києві. Коли стало зрозуміло, що життя в Колодяжному дуже шкодить Лесиному здоров’ю, мама збудувала дім у Гадячі — там через теплішу й сухішу погоду Лесі було добре влітку, на відміну від вологого клімату Полісся. Так родина жила вже на три господарства.
Окрім Києва, Леся бувала у Чернівцях, у своєї любої приятельки Ольги Кобилянської, у Львові — де гостювала в родині Івана Франка і в редакції «Літературно-наукового вісника», у Полтаві — 1903 року брала участь у відкритті пам’ятника Іванові
Котляревському, зимами лікувалась у містах Криму.
Складно розповісти про всі міста України та світу, де бувала Леся, тож згадаємо ті, які справили на неї найсильніші враження.
[…]
ВІДЕНЬ
1891 року Леся побувала у Відні. І хоч привела її туди потреба у фаховій медичній консультації, вона скористалася нагодою вповні насолодитися його красою. І, звісно, враженнями їй дуже хотілось поділитися зі своїм найкращим другом — братом.
Ще про самий Відень треба написати. Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) — Parlament — все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люди успіли стільки всього понаставляти! Так немов би ті статуї були якісь ляльки порцелянові і їх нічого не стоїть цілими десятками накупити. Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема. А громадські будови, концертові зали, театри! Яке то урядження, скільки скульптури, малярства, орнаментики всякої — страх!
Леся, 20 років, лист до брата Михайла
[…]
БЕРЛІН
Леся побачила 28-річною, приїхавши туди на серйозну операцію. Дорогою вона з мамою та Михайлом побували ще у Варшаві і Творках — селі за 15 км від Варшави, де жив на той час із родиною інший мамин брат, Олександр Драгоманов, лікар-психіатр. Приїхавши до Берліна, Леся ділиться незвичними враженнями від нового для себе міста із сестрою Ольгою.
Тут так багато нового, чудного, починаючи від дрібниць комфорту до грандіозних спорудженнів. Навіть я, мало виходячи поза стіни отелю і бачивши місто тільки в одному неширокому районі, і то більше крізь вікна фіакрів, усе-таки побачила цілий світ. Вена* проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить нічого. Тут, властиве, три міста: підземне, наземне і надземне. Берлін стоїть мов на кротовинні: ціла сітка підземних труб каналізаційних, поштових, електричних проводів і т. і. Доми тут сливе всі в 5-6 поверхів.
Понад вулицями і нижчими будинками побудовані естакади, по яких мчать раз у раз поїзди. Ми обідали перших два дні в такому ресторані, де по стрісі пробігає залізниця. Просто на вулиці машина не ходить, а все по тих естакадах. В перших етажах домів усе магазини, чогось аж страшно, як подумаєш, скільки людської праці кристалізовано у сих виробах, часом зовсім зайвих. Найбільше мене вражає не так той рух, що видно вдень, як той, що чутно вночі, надто було його чутно в тому отелі, де ми жили перших два дні. Як тільки жильці отелю полягають спати, починається поправка і прочистка водопроводів, елеваторів і т. і., наче якісь карлики, духи підземні, провадять таємну роботу. Тільки дуже ненадовго, перед світом затихає Берлін, а ранком карлики переносять свою роботу з підземеллів у коридори, далі в кімнати, разом з тим і вулиця прокидається, все біжить, летить, стугонить…
Леся, 28 років, лист до сестри Ольги
[…]
ТЕЛАВІ
У цьому місті та в інших грузинських містах, як-от Тбілісі, Хона, Кутаїсі, Леся жила з чоловіком, Климентом Квіткою, який отримав там роботу. Вона ностальгувала за Україною, за рідними, від яких знов була далеко, почувалася самотньою. Водночас Лесю вражала і поезія природи Кавказу, і проза життя в Азії.
…«Проза життя» тут здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточає навколо; от з моєї хати видко весь Дагестан, величний білоголовий кряж, він далеко, верстов за сорок, але в ясні дні й місячні ночі він присувається так близько, що аж страшно робиться, він тоді, наче привид новоствореного світу, здається легшим від хмар і прозорішим від льоду… По другий бік у нас Гамборські гори, теж чималі, але проти Дагестану — то вже ідилія. В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество»… І в кождім куточку міста є своя руїна — то давня каплиця, то церква сторожова… Люди — грузини-кахетинці — привітні й гречні, та рідко приходиться з ними як слід розговоритись, бо здебільшого вони тільки свою рідну мову знають… Ми мало з ким знайомі, живемо більше самі з собою та з своєю бідою.
Леся, 38 років, лист до приятельки — поетеси й перекладачки Галини Комарової
А ще
28 листопада 2017 року в місті Телаві у Грузії відкрито пам’ятник
Лесі Українці.
