Трансгендерний перехід – завжди важка історія. Далеко не всі можуть примиритися з переходом близької людини і не завжди батьки адекватно сприймають транс-камінг-аут сина або доньки. Не меншу травму наносить і суспільство, в якому досі існують переслідування та цькування на ґрунті ненависті. Усе це є ознаками трансфобії, яка існує в українському суспільстві.
Трансжінки поділилися власними історіями про те, з якими викликами й труднощами вони стикалися під час переходу та як знаходили вихід зі складних ситуацій, а виконавча директорка громадської організації транслюдей «Когорта» розповіла про те, як діагноз «транссексуалізм» впливає на соціалізацію, пошук роботи та медичне обслуговування.
Інна Ірискіна, координаторка трансгендерного напряму ГО «Інсайт»
Я не з тих трансгендерних людей, які ще в ранньому дитинстві усвідомили свою гендерну ідентичність, – мій шлях до такого усвідомлення був довгим і поступовим. Тож і перш ніж розпочати трансперехід, я довго все зважувала. Це відбувалося 15 і більше років тому, і тоді дуже не вистачало інформації на тему трансгендерності. Та, що була, подавалася доволі однобоко, в медичному ключі «справжнього транссексуалізму» – фактично певного набору заснованих на стереотипах стандартів, якому транслюдина начебто має відповідати. Зараз ситуація з наявністю інформації помітно краща – зокрема й завдяки діяльності організації «Інсайт», у якій я працюю. Хоча в моєму ідеальному світі просвітою на цю тематику займалися б не окремі громадські організації, а вона була б включеною до державних навчальних програм.
Фотограф: Нікіта Карімов
Подією, яка остаточно підштовхнула мене розпочати перехід, був інцидент, коли на вулиці до мене причепилися хлопці-підлітки. Знущалися словесно, а потім побили й пограбували. Все через те, що в їхньому сприйнятті я була чоловіком у жіночому вбранні. Випадки подібного насильства через ненависть, на жаль, продовжують траплятися – за поточний рік мені відомо принаймні про два, де жертвами стали саме трансжінки. Власне, для цього не обов’язково бути транслюдиною – достатньо мати зовнішність, що не сприймається як однозначно «чоловіча» чи «жіноча», щоб не сподобатися якимось «правильним пацанам». Але трансгендерні люди, здійснюючи перехід, так чи інакше проходять певний період неоднозначності, а деякі залишаються в ньому назавжди – тож і ризикують більше.
Мій перехідний період загалом склався успішно, бо мені все ж пощастило з оточенням. Від мене не відвернулися близькі, і я зберегла роботу після того, як почала ходити на неї вже як жінка. Але не завжди так буває. Мені відомі випадки, коли трансжінки були змушені йти в секс-роботу не тому, що самі зробили такий вибір, а тому що з жіночою зовнішністю та чоловічими документами в них не залишалося іншого. Або ж ставати біженками, коли до проблем з роботою додавалося ще й цькування. Мої ж проблеми з переходом були пов’язані не так із суспільством, як із державою. Довгий час були жорсткі вимоги до зміни документів відповідно до гендерної ідентичності. Остаточне рішення залежало від комісії, якій достатньо було навіть просто не сподобатися, якщо ж ти не мала бажання робити операцію на статевих органах – це взагалі ставило на всьому хрест. Зараз процедура спростилася, хоча й досі залежна від діагнозу та медичних втручань. До того ж залишається важливе для мене питання, що буде зі шлюбом: формально розлучення не вимагається, та як фактично держустанови сприйматимуть шлюб, який за документами перетвориться на одностатевий?
Марш до Дня пам’яті транс-людей, 2018
Та не всім треба показувати документи, і коли за зовнішністю тебе вже сприймають просто як жінку – ти починаєш зазнавати такого ж сексизму, як і інші жінки. Твій вигляд починає важити більше за твої думки, і ти опиняєшся на другорядних позиціях у порівнянні з чоловіками. Зараз моє оточення – це насамперед люди з активізму й правозахисту, ЛГБТ і феміністки, серед яких такого, звісно, менше. Та не все моє життя проходить у цій «бульбашці». Під час інтерв’ю та зйомок на телебаченні не раз стикалася з тим, що журналістам хотілося показати мене як «справжню жінку», яка проводить час у виборі одягу та наведенні марафету, тоді як про те, що таке трансгендерність і що з нею робити, мали розповідати цисгендерні експерти. Останніми роками були й випадки сексуальних домагань з боку чоловіків – на щастя, без серйозних наслідків. Тому я переконана, що активізм за права трансгендерних людей має йти поруч із фемінізмом. Тільки спільними зусиллями ми зможемо досягти справжньої рівності.
Діана, феміністка, ЛГБТ-активістка
Я студентка, художниця та музикантка. Хочу одразу зазначити, що трансперехід – унікальний для кожної окремої людини, тому й інструменти, методи для цього у кожного свої. Метою є пошук внутрішньої гармонії та життя у своєму гендері.
Я вважаю, що мій перехід почався з мого камінг-ауту, коли я була зовсім маленькою та почалася соціалізація, яка відповідала моїй гендерній ідентичності. Завдяки моїм друзям та ЗГТ (замісній гормональній терапії) я в 14-15 років могла мати пубертатний період такий, як і всі інші дівчата мого віку, тільки без місячних. Потім я переїхала від батьків до столиці і почала жити звичайним життям юної дівчини, а пізніше – студентки. У ЗВО я попросила змінити моє ім’я в переліку студентів, із цим жодних проблем не виникло.
Щодо юридичного аспекту: в Україні документи можна змінювати лише з 18 років. Але діагноз можна отримати в будь-якому віці. Я отримала у 18 років, це зайняло близько двох тижнів, декілька відвідувань ПНД (психоневрологічного диспансеру), і все. Але коштувало 3000 гривень, тому що я не була прописана в Києві. Коли почалося навчання – процес зміни документів дещо сповільнився. Особливо довго тривала зміна свідоцтва про народження – аж три місяці. Це коштувало 1000 гривень, а також за новий паспорт я заплатила 400 гривень.
Табір для транс-людей, Інсайт, 2017
Окрім довгих термінів був ще один мінус – низькокваліфіковані лікарі. Практично ніхто не знав, що зі мною робити, а деякі навіть погрожували поставити мені діагноз «шизофренія» і покласти на примусове лікування. Якщо говорити про медичний перехід, то мені вистачило однієї ЗГТ, бо в мене і так тіло, як у середньої дівчини мого віку, тільки дуже худої. Я люблю себе і своє тіло таким, яким воно є зараз, тому не планую змінювати себе.
Найголовніше: не треба будувати всю свою особистість навколо переходу. Це лише невелика частина історії людини. Перехід не робить мене гіршою або менш повноцінною дівчиною.
Мілослава Хоробра, вчителька
Я обстежувалася в обласній психіатричній лікарні Запоріжжя для отримання Ф64 за МКХ-10 (заміна документів на жіночі, легальний перехід тощо). Зауважу, сама я не вважаю трансексуальність захворюванням. Моє тіло – мій вибір. Але Україна думає інакше.
Після двох тижнів обстеження мій лікар запросив мене на кафедру для подальшого обстеження. Було страшно, але я наважилась. Прийшла, заходжу – ціла кімната людей. Перше, що робить лікар, це мовить якийсь дурний жарт про мій ніс та змушує мене зняти маску попри те, що кімната дуже тісна, а людей багато. Далі питають, чи вважаю я зміну статевої приналежності захворюванням. Я кажу: «Звичайно ж, ні. За даними APA (Американська асоціація психотерапевтів), це не є хворобою чи відхиленням». На цю фразу в лікаря залились очі кров’ю та він просто «вибухнув».
І це тільки перші хвилини обстеження, а у завідувача кафедри вже словесне нетримання – американці йому не до вподоби, вони для нього не люди. Цієї миті все стало зрозуміло – якщо людина не шанує таку авторитетну спілку, то на його рішення мені має бути байдуже.
Кажу йому про моїх подруг зі Штатів, котрі досягли успіху, ставши дівчатами. Лікар стає все більш агресивним. Обзиває, лає моїх подруг. Асистенти ставлять мені різні запитання: до якої вбиральні я ходжу, роблю це сидячи чи стоячи?
Цікавішого нічого не можна спитати? Можна. Лікар питає, чи був контакт мого обличчя зі статевими органами хлопців, на що я сказала: «Ні». Незаймана (з власної волі). Вже здається, що лікар скоро почне плюватись на мене, у нього червоніє обличчя.
Я кажу, що Ф64 мені необхідно для зміни паперів. Він мені кричить: «Не дам вам потворити своє тіло!» Не розумію, про що йдеться. Навпаки, я гадаю, що стану значно вродливішою після цих корекцій. Усіляко намагався образити мене та засмутити. В кінці сказав таку фразу: «Ознак транссексуалізму НЕ ВИЯВЛЕНО». Факт, що я уявляла себе дівчинкою з 12 років, його не цікавив.
Коли виходила, асистент мене запитав: «А ви думали, вам тут дадуть Ф64? Ви ж знали, що тут не видають таке». Взагалі-то зобов’язані дати за законом. Я вірю у людську гідність. Вірила, що дадуть Ф64. Тепер я шукаю спосіб отримати дівочі документи, бо маю проблеми на роботі та в університеті. Якщо юридично я хлопець – жоден зовнішній вигляд не дасть мені права називатися дівчиною.
Анастасія-Єва Домані, трансактивістка, виконавча директорка ГО «Когорта»
Людина може називати себе трансгендерною персоною незалежно від того, отримала вона діагноз «транссексуалізм» чи ні. Це більше про почуття себе, усвідомлення свого гендеру. Звісно, без діагнозу неможливо змінити документи. Під час соціального переходу, який відбувається до медичного, людина починає проявляти гендерну експресію (зовнішнє самовираження) та використовує своє соціальне ім’я, яке зазвичай відрізняється від вказаного в паспорті.
Якщо людина проходить обстеження не в Києві, а в іншому місті – їй, найімовірніше, відмовлять у встановленні діагнозу. Позитивних результатів дуже мало – мабуть близько 1% за всі роки, попри те, що з 2016 року процедура отримання діагнозу та безпосередньо переходу стала більш спрощеною. Лікарі або не чули про ці зміни, або просто не хочуть приймати трансгендерних людей як пацієнтів, і починають вигадувати різні аргументи, свідомо ставлять зовсім інші діагнози – шизофренію, інфантильний розлад, трансвестизм подвійної ролі. У Києві ситуація краща – деякі лікарі навіть відвідують тренінги з етики спілкування з транспацієнтами.
Я вже три роки консультую трансгендерних людей, зазвичай до мене звертаються трансжінки, які хочуть отримати діагноз і змінити документи. Через старі документи вони не можуть пройти співбесіду, офіційно працевлаштуватися, обійняти високу посаду. Раніше у транслюдей дійсно був страх переходу, тому що не було так багато інформації про цю процедуру. Зараз вже є різні консультанти, дружні лікарі. У соціальних мережах є багато груп, де і транслюди, й організації, і активісти діляться контактами лікарів.
Щодо працевлаштування, то після отримання діагнозу потрібно змінити дипломи та свідоцтва про освіту (це займає близько місяця), завести нову трудову книжку або переписати старі дані на нове ім’я та стать. З рекомендаціями ситуація складніша – є такі люди, які принципово кажуть: «Ти в нас гарно працював, я знаю тебе як хлопця, тому переписувати це я не буду, навіть якщо тепер ти дівчина». Також обов’язково треба створити нове резюме.
З усіх питань, пов’язаних із переходом, трансстатусом можна звертатися до психологів/гинь, правозахисників/ць «Інсайту». Також є інші дружні до транслюдей організації, які зазвичай надають безкоштовну допомогу та підтримку, наприклад, «ЮрФем». Туди за юридичною допомогою можуть звертатися не тільки трансжінки, а й трансчоловіки, небінарні персони та всі інші, хто мав досвід жіночої соціалізації.
Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.
