Нова книжка Івана Байдака «(Не)помітні» видавництва Vivat розповість вам про життя людей, які у суспільстві стикаються з нерозумінням і зайвою увагою.
Героїв книжки об’єднує одне: вони б воліли бути непомітними. Вітиліго, синдром Туретта, алопеція, гемангіома — це вирізняє, робить інакшим, впадає в око. Що відчувають ті, до кого постійно прикуті цікаві погляди? Як вони вчаться приймати себе? Та чому не всі ще навчилися приймати інакшість в них? Саме про цей біль і розповість книжка «Непомітні».
Прагнення сховатися, втома від постійних запитань про те, що з ними; відмови у роботі, в дружбі, у стосунках — ось що доводиться переживати щодня, якщо твій зовнішній вигляд не вписується в невідомо ким задані рамки стандартності.
Щоб написати настільки відверті історії, автор спілкувався з людьми, які перебувають у подібній ситуації. Тож цього разу його герої мають реальні прототипи, і тут важить не стільки художня вигадка, скільки осмислення письменником особливостей досвіду тих, кого вважають інакшими. Досвід самого автора теж увійшов до «(Не)помітних», про що він зазначає: «Ця книга вийшла неочікуваною навіть для мене. Це — історія, про яку я не хотів писати книгу, але яку завжди хотів розказати».
«(Не)помітні» яскраво описує потребу нашого суспільства стати толерантнішим, адекватно сприймати інакшість в інших (і в самих собі) та навчитися розуміти, що всі ми є різними — і це прекрасно. Публікуємо уривок.
Уривок
Наступного тижня ми пішли на Євину виставку. Вона довго розповідала про неї, ще більше турбувалася через реакцію людей, декілька разів поривалася все скасувати.
— Ти вже зробила це. Не відступай, — заспокоювала її Анна.
Це була виставка фотографій ню. Єва вирішила повністю оголитися та показати усім, яке воно, вітиліго. У довгому вузькому коридорі розмістили близько двадцяти фотографій голої Єви, де в різних ракурсах вона демонструвала своє тіло. Цікаво, чи оцінили у фотографіях те, що зазвичай шукають у фото цього напрямку цінителі, але мені було цікаво спостерігати за публікою, за її реакцією на вітиліго.
— Моя дружина за останні роки дуже набрала в тілі, — сказав чоловік, якому було на вигляд років сорок, — однак це ще гірше. Але це виявився чи не єдиний негативний коментар за весь вечір. Люди заходили, мовчки оглядали експонати, зрідка про щось перешіптувались і вдавали, що зрозуміли основний посил виставки.
Зрештою, так і прийнято поводитися, коли нічого не розумієш. Якби хтось зайшов сюди випадково, він міг би подумати, що перед ним якась виставка аномалій людського тіла або ж конференція для лікарів-дерматологів.
Коли розпочався невеликий фуршет, настрій покращився. Люди розважалися, випивали й забули, що зійшлися сюди, щоб обговорити питання рівності людей з особливостями.
Хоча вони навіть на похороні знаходять можливість пожартувати, виправдовуючись, що покійний був завжди усміхнений і саме таким уявляв день прощання.
Після виставки відбулась коротка прес конференція,де Єва розповідала про історію своєї хвороби, лікування, настрої суспільства і, власне, ідею експозиції.
— Що найбільше людей цікавить у вашому випадку? — запитала одна жінка.
— Здебільшого людям цікаво, чи моя хвороба не заразна, — посміхнулася Єва. — Найчастіше про це запитують ті, кому доводиться сидіти зі мною поряд у потязі чи літаку.
— Чи створює вітиліго якісь обмеження?
— Раніше було багато внутрішніх стопів. Зараз обмеження лише одне.Я намагаюсь бути обережною на сонці,прикриватися одягом, коли особливо жарко. Ще малою дівчинкою я обпеклася на якихось спортивних змаганнях. На місцях, де є вітиліго, з’явилося чимало пухирців, які боліли десь місяць. Відтоді я зрозуміла, що мені слід уникати палючого сонця. Більше жодних обмежень немає.
— Які ваші найбільші страхи?
— Я боялася, що мене не сприйматимуть, боялась будь-якої образи. Будь-який негатив неприємний, зрештою, кожній людині. Але я боялася, що мою роботу, мої ідеї, мої думки не сприйматимуть лише через мою зовнішність. Але це вже в минулому. Я пройшла цей етап.
— У вас більше немає страху?
— Я боюся,щоб вітиліго не передалося моїм майбутнім дітям. Але що стосується мене, то так, жодного страху в мене більше немає.
— Про що говорить сьогоднішня виставкаі як люди мають реагувати на такі особливості? — запитала журналістка.
— Суспільство має знати, що таке існує, що існує дуже багато людей, які можуть чимось відрізнятися. Але краще б вони не реагували на таке взагалі.
Це було останнє запитання, відтак люди ще деякий час спілкувалися, хтось повторно оглядав світлини, хтось фотографував на свій телефон, а хтось просто підходив подякувати нашій подрузі Єві. Вона на той час була успішним візажистом і, здається, закрила свій останній емоційний гештальт.
