Геї, трансгендери, люди з інвалідністю, білки та жваві жіночки третього віку. Про кого пишуть і про кого не пишуть книжки в Україні? Під час 27 Book Forum про це говорили Лариса Денисенко, Катерина Бабкіна, Ірена Карпа та Гаська Шиян. А ми законспектували найважливіші думки та найдивовижніші приклади.
Лариса Денисенко: «Мені б хотілося, щоби хтось написав книжку про іронічне переосмислення травми»
фото Валентин Кузан
Можна почати з того, що ми дещо недооцінюємо відкритість української літератури до нових персонажів. Наприклад, мій перший текст українською був про сліпу дівчинку і трансгендерного чоловіка, і він здобув гран-прі «Коронації слова». Я не вигадувала цих героїв, а побачила на Андріївському узвозі. Далі був складний трикутник за участю гея у «Кавовому присмаку кориці», про що 2005-го теж ніхто не писав. І, нарешті, «Нова стара баба» про літніх людей, у яких також цікаве життя. Фактично, в кожній моїй книжці є незвичні для українського контексту герої.
Свого часу мене зачарувало розмаїття персонажів Івліна Во. Вони з заможної британської аристократії та міщанства, але зовсім не бездоганні. Хтось виявляється занадто емпатичним, як на чоловіка, а хтось нетипово владною жінкою, і в результаті у цьому середовищі стають можливими гомосексуальні стосунки чи поява альфонсів. І, мені здається, важливо давати героям свободу проявів своєї особистості. Колись мені казали, що герой «Корпорації ідіотів» не мав плакати, бо він чоловік. Але ж я зустрічала чоловіків, які плакали.
Мені б дуже хотілося, щоби хтось в Україні написав книжку про іронічне переосмислення травми, коли все позаду і вже можна пожартувати. У мене є такий текст, але я покинула його з етичних міркувань. Дія відбувається у 1941 році у Білорусі, і текст починається з монологу: «От чорт, цей напівкровка мене обігнав і встиг продати всіх євреїв німцям». І тут я його відклала, бо суспільство не готове жартувати на цю болісну тему. Тут принципово серйозний дискурс.
Ще мені б хотілося мати більше підліткової літератури українською, зокрема перекладної. Бо поки читач жахається героя в інвалідному візку чи дівчинки з двома мамами, нам дуже важко щось змінювати і в правовому полі.
Ірена Карпа: «Я завжди намагалася зробити так, щоб у моїх героїв усе виходило»
фото Валентин Кузан
Свого часу на мене дуже вплинула плеяда Бальзака, Мопассана і Флобера. У них були герої, з якими хотілося себе асоціювати, наприклад, Растіньяк. А от жінки натомість були якісь ніякі, наче аксесуари. Можливо, через це у мене викликала величезну емпатію Емма Боварі, але водночас вона і страшенно бісила, бо в результаті той її коханець все зруйнував. Тому в своїх книжках я робила все, щоб у героїв виходило.
Наступним, хто мене здивував, був Буковскі. Я відкрила для себе, що герой може бути взагалі не героїчним, і водночас за його життям буде цікаво спостерігати. Окрім того, ліричному герою зовсім не обов’язково бути прикладом для наслідування!
Усвідомлення цього дало мені певну свободу писати про тих, про кого хочу, і так, як я хочу, знявши з себе виховну місію. До речі, коли я зараз зустрічаю людей, які читали мене років у 18, то бачу цілком успішних чоловіків і жінок із ідеями, проєктами і бізнесами. Ніхто не помер на вулиці, прикрившись «Полюванням в Гельсінки».
Зараз мені було б цікаво дослідити, що відбувається у світі жінок із надутими губами і вилицями, з яких усі сміються. Мій журналістський досвід показував, що такі персонажки часто виявляються цікавими людьми з важкою долею і своїми прагненнями. Ще б я почитала про закулісне життя різних інста-хазбендів та блогерів-мільйонників, бо це реально серіал якийсь.
Катерина Бабкіна: «Я ціную твори, де герої відкидають патерн, у який їх вписує суспільство, і не потерпають від цього»
фото Валентин Кузан
Пам’ятаю, як мене вразили героїні Джейн Остін, які вже тоді, у 19 столітті, йшли проти системи і не зазнавали через це страшної кари. Виявляється, так можна було!
Іншим відкриттям для мене став герой «Дивного випадку із собакою вночі», який мав аутичний розлад і водночас був змальований як герой, а не другорядний персонаж, покликаний видушувати у читачів сльози. А ще я адептка Джона Ірвінга. Наприклад, його новий роман — це історія про хлопчика, який живе у маленькому американському містечку 1960-х і усвідомлює свою бісексуальність. І історія не в тому, що він змушений приховувати свою ідентичність, а в тому, що він знаходить підтримку і розуміння. Якщо хтось хоче це видати, я залюбки перекладу.
Мені хочеться у своїх книжках створювати персонажів, які показували б різноманіття норми. Але виходить не без сюрпризів. Мене двічі спіткав читацький фідбек, на який я навіть не сподівалась. Одного разу це сталось після виходу роману «Соня», де серед персонажів є двійко геїв. Один із них абсолютно щирий, а інший не визначився і врешті одружився з багатою жінкою. Мені прилетіло і від поборників традицій, бо як це писати про геїв у 2011 році, і від ЛГБТ-спільнот, бо вони були не готові прийняти той факт, що гей може бути негативним персонажем. Два роки потому я написала дитячу книжку «Гарбузовий рік», де одним із героїв був хлопчик із інвалідністю, який діяв абсолютно як звичайна дитина. Цього разу фідбек був дуже масовий і позитивний. В Україні ми, на жаль, celebrate diversity в дуже вузьких рамках, тому поява дитини з інвалідністю у дитячий книжці, причому так, щоби навколо цього не був закручений сюжет, є значною подією. Тому я вважаю, що тут є потенціал для розвитку багатьох письменників.
Особисто мені зараз дуже хочеться книжок про маленьких людей, які нічого не маніфестують, а живуть своє життя. Я вважаю, що голосне відстоювання позицій завжди легше, ніж тихе поступове слідування своїм шляхом, хай би там що навколо.
Гаська Шиян: «Мені здається, що з персонажами все окей, а от коло сюжетів треба розширювати»
фото Ольга Закревська
Це треба робити бодай тому, що крім усього, що назвали мої коліжанки, у мене є Спиридон з Hunt, doctor, Hunt! І більш незвичного персонажа важко собі уявити. Це чорношкірий бразилієць, який вчиться у Тернополі та прописаний у Стрию. Ця книжка – мій каталог фриків, яких я зустрічала у житті й не хотіла забувати.
Взагалі я для себе виокремила три типажі героїв, з якими завжди зріднююсь. Це жінка-бунтарка, яка відкриває і не обмежує свою сексуальність, як Лоліта, Зіна з «Дівчинки з ведмедиком» чи героїня «Польових досліджень з українського сексу». Другий тип – це ніжні хлопчики, як Пітер Пен, герої Вельбека і Селінджера. А третій – це дитина-дорослий, як Аліса Керрола чи дівчинка з «Елегантної їжачихи». Якщо хтось із них є у творі, то я читатиму до кінця.
Мені зараз бракує книжок, які б описували життя за лаштунками: якийсь нон-фікшн про великий спорт, політику чи навіть одвічне протистояння трамвайних водіїв та кондукторок. Я розумію, що спроби були, але вони поки що не на тому рівні, аби захоплювати мене як читачку.
Останнім часом я думаю, що ми входимо в еру нової цензури. Бо, з одного боку, мені пишуть, що мої книжки – це феміністичний брєд, а з іншого – що я об’єктивую жінку.
Складність ролі письменника зараз у тому, щоби порушувати важливі теми, але жити в рамках.
Фокусна тема 27 Book Forum — «Перепис населення: знати, хто ми є». Цій темі присвячені основні кластери фестивалю, де говорять про освіту, дітей, війну, екологію, науку, медіа чи здоров’я. Дивіться події безкоштовно на сайті фестивалю.
