Коли ви востаннє встрявали в «онлайн-срач»? Не так давно, правда? А листали сотні й сотні гілок з коментарями? Хвилин із двадцять тому? Півгодини? А бачили здавалось би безпідставні звинувачення в коментах? Погрози? Прокльони? Мабуть, що бачили.
Якщо про булінг нарешті почали говорити відкрито, то булінг у мережі чи так званий кібербулінг залишається чимось… ммм… не справжнім, чи що. Загрози ж немає. Агресор далеко, та й це всього лише коментар, рілі. А може не просто?
По-перше, цькування в мережі – безпечне. Але не для жертви, для агресора – реальна жертва як-не-як може знайти в собі сили дати відсіч чи покликати когось на допомогу. Жертва ж в інтернеті – ізольована. Більшість жертв кібербулінгу зауважують, що відчувають себе абсолютно безсилими проти супротивника.
З 4500 опитаних студентів у США 67% стикались із проблемою цькування в мережі, а 34% були жертвами кібербулінгу в останні тридцять днів. Чимало, правда ж? Можна міні-експеримент провести самим: допис, де жінка шукає няню, – знайдеться хтось, хто скаже «егоїстка», до нього долучиться ще з десяток і… по той бік екрану залишається людина з величезним мішком відчуття провини.
Здавалось би, що в цьому такого? Вимкнути свій девайс, потерти коментарі й забути, хіба ні? Як виявилось, вимкнути телефон не достатньо. Приблизно половина жертв кібербулінгу відчувають вплив цькування на своє повсякденне життя – занижена самооцінка, відчуття безпорадності, порушення сну, панічні атаки, депресія і ще багато-багато всякого. А чверть усіх жертв онлайн-цькування здійснювали спроби самогубства і багато з них таки довели задумане до кінця, що значно більше, ніж кількість спроб самогубства від реального булінгу.
Ешлін було десять, коли сестра знайшла її повішеною в себе в кімнаті. Її цькували в інстаграмі абсолютно незнайомі люди, коментуючи її сторіз: «Жирна», «Тупа», «Я б краще вмерла, ніж була такою».
Девіду було чотирнадцять, він покінчив із життям на своєму подвір’ї. Красивий, успішний хлопець. «Тобі ніколи не знайти дівчину», «Ти тупий», «Дивитися гидко» – писали йому в мережі.
Чому так? Дивлячись у монітор, агресор не отримує зворотного зв’язку і не знає, наскільки все насправді серйозно. Під час булінгу в реальному житті агресор бачить реакцію жертви і здатен зупинити процес до того, як все набере шаленої швидкості в нікуди.
Більше того, кібер-агресори стають більш схильними до демонстрації агресивної поведінки поза мережею, а також мають підвищений ризик формування алко\наркозалежностей.
Із віком кібербулінг перестає сприйматись як щось загрозливе. 70% п’ятикласників, наприклад, вважають кібербулінг проблемою, в дев’ятому класі вже 40% дітей впевнені, що це норма, така собі неприємна частина життя, і лише 10% дорослих називають цькування в мережі проблемою, решта ж 90 воліють про неї мовчати, сприймаючи як щось менш реальне.
Перед тим як написати комусь образу, вигуляти ще раз біле пальтечко чи плюнути в монітор, пам’ятаймо – ми ніколи не знаємо, хто по той бік екрану і як наші слова сприйме саме він\вона.
