Яка ти особлива
Час відкинути ідеальні стандарти, які нав’язував нам багато років світ глянцю та моди й полюбити себе.
Кожна людина — унікальна, має притаманні лише їй риси. Деколи наші особливості народжують комплекси, можливо, через глянцеві стандарти краси, образи однокласників чи родичів. Разом із косметичним брендом «ЯКА» розповідаємо історії п’яти дівчат, яким вдалося прийняти себе.
«За допомогою цього проекту ми хочемо підтримати ідеологію, яка популярна зараз у всьому світі, і закликати дівчат любити себе з усіма своїми недоліками. Ми хотіли донести, що важливо любити і приймати себе зі зморшками, веснянками, іншими особливостями. Ми виступаємо за натуральність і природність, а наша косметика в цьому тільки допомагає».
Бренд натуральної косметики «ЯКА»
Олена
У дитинстві не відчувала жодних труднощів із самооцінкою: мама завжди мене пестила й переконувала в тому, що я – унікальна красуня. Вірила в це, тому що для дитини немає авторитету вагомішого, ніж мама.
Але в підлітковому віці щось пішло не так, і я наповнювалася комплексами. Хлопчики не запрошували мене на повільні танці на дискотеках, я не подобалася собі на фото й у дзеркалі. Фотографій із того часу в мене не залишилося, лише декілька родичі зберегли потайки, бо, якби я дізналася, точно б видалила.
Тоді мені здавалося, що корінь зла – мої веснянки. Я навіть дізнавалася, як їх відбілити, але це було дуже страшно й дорого. Період комплексів тривав недовго. Може, кілька років, і минув одразу після школи.
Комплекси не поглинули мене остаточно завдяки родині, зокрема мамі: вона не підживлювала їх і спеціально удавала, ніби веснянок просто не існує. Природним чином моя зовнішність вирівнялася, я стала подобатися хлопчикам, і життя налагодилося.
Кожна з нас проходить період невпевненості в собі, але можу дати пораду: якщо ви відчуваєте щось схоже, починайте з простих речей – робіть собі приємні подарунки й турбуйтесь про себе.
Юстина
У дитинстві завжди знала, що «треба прикривати вушка», бо вони в мене «не такі». Мене стригли під каре, щоб «додати об’єму і вуха не стирчали». «Шкода, що волосся не кучеряве», – казала бабуся (на її думку, це вирішило б ситуацію). Бабуся щиро намагалася допомогти підібрати зачіску або головний убір, які змогли б приховати «проблему».
Тато, від якого успадкувала капловухість, розумів увесь мій біль, тому запропонував зробити пластичну операцію, яку я дуже хотіла. Ми ретельно приховували наш задум від інших родичів, щоби повідомити всім уже постфактум. Однак операцію так і не зробили.
Дуже часто наші комплекси укорінюють рідні люди своїм бажанням допомогти. Що вже говорити про однолітків у школі.
Я зовсім не розумію, звідки беруться стандарти краси, які навіть дорослих людей переконують, що «ця гарна дівчина, а ця – ні». Чи це свідомі тактики модних індустрій, чи так історично склалося… Не знаю.
Радію появі тренда body positive у світі. Так, нехай це ще один модний напрям на ТБ і в соцмережах, просто зі знаком плюс. Я вдячна рекламам і телевізійним шоу, завдяки яким звичайна жінка може сказати: «О, у мене теж щілинка поміж зубів, як у тієї відомої моделі». Відчути себе красивою, дати волю бути собою.
Я вдячна тим, хто щиро веде свої «неідеальні» профілі в соціальних мережах. Думаю, саме через чесні й сміливі медіа я прийняла себе, нехай ще не повністю, такою, якою я є.
Наіра
Колись я б написала, що маю «дуже рідкісну особливість», але тепер це зустрічається доволі часто, або ж люди навчилися з цим жити й не приховувати. У мене вітиліго.
Це білі цятки на шкірі. По-науковому – порушення пігментації, яке виражається зникненням меланіну (фарби) з певних частин тіла. Зараз я спокійно до цього ставлюся, уже давно не шукаючи жодних варіантів вирішення.
Та й лікування, в принципі, немає… Що ж тут шукати. Мене все дитинство мама водила по лікарях, намагаючись дізнатися подробиці, але ті розводили руками. На жаль, у моєму випадку по-іншому й бути не могло. Адже зі мною вітиліго з дев’яти років (тобто вже 20 років).
Мама випробувала всі відомі народні методи «лікування», але нічого не допомагало. Я дуже вдячна, що вона не залишала надій, а потім пояснила мені, що в цьому немає нічого страшного.
Загалом я і не пам’ятаю себе без цих плям, тому їхня присутність на тілі для мене є нормою. Може, я б і не хотіла мати рівномірний колір шкіри. Це зараз, а в 16 років я страждала.
Спочатку я переживала дитиною, коли мене обзивали жирафом, зеброю, далматинцем. Потім підлітком, тому що всі дівчата красиві й носять сукні, а я ходжу все літо в штанях. Потім дорослою, просто через неадекватну реакцію людей.
А зараз я морально виросла й розумію, що все не так уже й погано.
У мене хороша фігура.
Є руки й ноги.
Я розумна.
З хорошим (або непоганим) почуттям гумору.
Я добра.
Я відкрита.
До цього я йшла довгих 16 років. Усе, що я хочу зараз сказати: будьте особливими. Любіть себе, ніколи не озирайтеся на дурних та нетактовних людей.
Альона
Ідеали краси були завжди. Вони не прийшли до нас із соцмережами, а були ще за часів правління королів. На жаль, у підлітковому віці я не дуже відповідала цим стандартам. Хоча все дитинство й займалась спортом, але худою ніколи не була. Тому першим сформованим комплексом за період школи була моя вага.
Зріст – це стало наймасштабнішою проблемою. У 5-му класі я була надто високою, стояла завжди першою серед дівчат на фізкультурі, хлопці мені майже всі дихали в пупок. І це дуже засмучувало. Усі стереотипи про високих людей я переживала на собі.
Якось мене взяли грати в баскетбол, який я терпіти не могла, а на всі мої «ні» вчителі казали щось типу: «Ти ж висока, у тебе цей вид спорту має бути в крові!» Коли я все ж поїхала на змагання, але показала жахливий результат, то вчителька сказала, що розчарована.
Я уявлення не маю, на що вона розраховувала. Якщо ти високий, це не означає, що ти автоматично стаєш Майклом Джорданом.
Минав час. Коли однокласники підросли, я вже не відчувала такої болі. На зміну прийшов новий комплекс – мої великі очі. Як би мама не казала, що я красунька, я ніяк у це не вірила.
Через цю генетичну особливість на мене завжди всі звертали увагу: у школі та нових компаніях завжди вказували на очі. Навіть коли мені говорили приємні речі, це викликало лише негатив, адже я хотіла бути такою, як усі. Коли незнайомі люди мені говорили черговий комплімент, я про себе думала, що я не якась дивна, а нормальна, тому не треба стільки уваги.
Сьогодні я можу бути впевнена, що навчилась любити та цінувати свої особливості. І скажу вам одне: поки ви себе не полюбите, ніхто цього не зробить.
Ангеліна
Усе почалося ще з дитинства. У мене були проблеми з зубами, тому у дворі мене називали «вампіром». Спочатку це дуже ображало, а потім я замислилася, що вампіри круті, а отже, крута і я!
Усе життя в мене були кола під очима, тож завжди вчителі в школі розпитували, як я почуваюся. Через це склалися непрості стосунки з однокласниками, а я не хотіла, щоб на мене звертали увагу зайвого разу.
Потім я перейшла до іншої школи. Багато хлопців хотіли зі мною зустрічатися. Я припинила звертати увагу на низько посаджені риси обличчя, на кола під очима та нерівні зуби.
Через декілька років я зустріла хлопця, ми були разом приблизно рік. Увесь час чула від нього лише критику своєї зовнішності та розуму. Я почала комплексувати. Із соцмереж зникли мої фото, публікувала лише природу. Я вважала себе негарною.
Одного разу їхала електричкою додому, була в дорозі більше доби, з величезними валізами, втомлена, ненафарбована. До мене підійшов хлопець і запропонував познайомитися.
Я його тоді спитала, чи бачить він, як я жахливо виглядаю? Він відповів, що в мене незвичайна зовнішність і я дуже гарна. Після цього я усвідомила, що моя особливість – це моя краса!
Надихнувшись особливостями дівчат, я створила колекцію брошок «Бездоганна неідеальність», у якій вони наче пір’я – дуже гарні, але не ідеальні, трохи з різними лініями.
ТИ ОСОБЛИВА
Не уникайте своїх особливостей та любіть їх разом із проектом «Яка ти особлива!». Віримо, що кожна має історію прийняття своєї унікальності, подолання комплексів. Давайте розповімо про них одна одній.
Публікації історій у соцмережах показали, що ця тема не перестає бути актуальною для кожної, в історіях дівчата пізнавали себе і ділилися з нами своїм досвідом.
Діліться своєю історією у соціальних мережах, ставте #якатиособлива та надихайте любити себе.