Особистий сорт героїну: Історія емоційної залежності від психопата

602 переглядів

Ми любимо драму і все ускладнювати, отримуємо задоволення, коли життя котиться під три чорти, адже ніщо не може зрівнятися із насолодою страждати. Деяким недостатньо страждати наодинці, тому вони роблять все, щоб поряд із ними страждали інші.
Психопатія – це не психічна хвороба, це розлад особистості, стиль життя. Такі люди не ходять по вулицях зі зброєю, не нападають на перехожих, не лікуються у психіатричних лікарнях. Вони так само, як і інші, працюють, а дуже часто й обіймають керівні посади, одружуються і народжують дітей, вечеряють із друзями і мають хобі.
Як би гіперболізовано це не звучало, але психопати – це нелюди, адже у них немає того, що робить людину людиною – емпатії та здатності відчувати. Вони використовують інших для досягнення власних цілей, і якщо вони і здатні любити когось, то винятково себе. Свідомо чи несвідомо, вони не розуміють, як боляче вони можуть поранити когось, тому вбачають в людях лише інструменти досягнення власних цілей.
Таких історій, як моя, у світі мільйони. Я пройшла надзвичайно складний шлях від морального падіння до відродження, вивчила тему буквально зсередини. Хочу представити вам одну драматичну виставу, яка, сподіваюсь, допоможе тому, хто цього так потребує.

Дійові особи

Я: 27 років, менеджер середньої ланки у великій міжнародній компанії, незаміжня. Життєрадісна й амбітна, легко налагоджую контакти з людьми, маю широке коло знайомих і друзів. Інтереси: професійна сфера, кікбоксинг, читання, подорожі.
Він: 35 років, топ-менеджер великої міжнародної компанії. Розлучений, має доньку. Харизматичний, неординарний, товаристський. Легко зачаровує, має дивовижну здатність переконати у власній думці будь-кого. Інтереси: технології, фінанси, менеджмент, розвиток бізнесу.

Пролог

Історія почалась три роки тому, знайома моєї знайомої шукала помічницю для топ-менеджера міжнародної компанії. Мені, тоді ще не балуваній серйозним робочим досвідом, вивчити світ бізнесу зсередини здалося дуже спокусливою перспективою, і я з радістю погодилась.
Керівник мій був дещо… екстравагантним. Не міг чітко поставити завдання і пояснити, чого від мене очікує. Якщо вряди-годи у нього це виходило, однаково не мало сенсу виконувати завдання саме так, адже дуже часто він змінював свою думку, забувши мене попередити. Він нічого не пояснював, просто довіряв моїм почуттям відповідальності та самостійності. В обмін на це ділився своїм професійним досвідом та інсайдерськими лайфхаками, розповідав про свій кар’єрний шлях та гордо називав себе моїм наставником.
Я пищала від захвату і не переставала дякувати небесам за такий подарунок долі: бути підопічним САМОГО топ-менеджера міжнародної компанії – це дуже претензійно! Ми були ідеальною робочою парою: як справжній професіонал він майже одразу виявив усі мої болючі точки і активно на них натискав. Швидко вивчив мою життєву потребу у схваленні і прагненні заслужувати любов і визнання, тому ніколи не скупився на похвалу та вперто повторював, як сильно я йому потрібна.
Про наш тандем швидко дізналась уся компанія, ми завжди були разом. У нас був чіткий розподіл ролей: я – його маленька недосвідчена дівчинка, а він, такий дорослий, досвідчений і зрілий, став прообразом батька, без якого я росла і якого мені так бракувало.
Перший рік ця схема працювала, як швейцарський годинник. Жадібно, як губка, я вбирала в себе його похвалу та компліменти, це для мене було важливішим, ніж гідна зарплата й адекватний робочий процес. Система дала збій на другий рік, коли амбіції взяли гору і мені захотілося професійно розвиватись. Із цим бажанням я одразу звернулась до начальника, і, звісно ж, він пообіцяв, що не дозволить пропасти такому діаманту, як я. Йшов час, а нічого не змінювалось. Розчарована, його компліменти і маніпуляції на мене більше не діяли. Проект невпинно розширювався, приходили нові люди, але мені в ньому місця він знайти не міг.
Ми перейшли усі кордони робочих стосунків і більше нагадували італійську пару – я із криками «Перестань мною маніпулювати!» кидала в нього блокноти, а він у відповідь кричав: «Довірся мені і йди крізь туман!» Я постійно думала про те, як сильно його ненавиджу. Працювати з ним було настільки нестерпно, що я поставила ультиматум: я іду або в інший департамент, або з компанії. Він мене відпустив, я із полегшенням зітхнула. Як з’ясувалось, ненадовго.

Акт 1: Ідеалізація

Коли ми розірвали робочі стосунки, він запросив мене на вечірку на честь святкування свого дня народження. Того вечора я вперше усвідомила свій потяг до нього як до чоловіка. Зникли усі бар’єри: він розлучився, я щойно завершила стосунки з хлопцем, більше на нього не працюю. Він був знайомим і рідним, у нас було дуже багато спільного – від характеру до життєвої історії. Це було зелене світло, на яке ми і рушили.
Він ніколи не втомлювався повторювати, яка я для нього важлива. Тільки я його розуміла, тільки зі мною йому комфортно, найголовніше, я була єдиною, кому він міг довіряти в цьому буремному світі, а в мене не було причин не довіряти йому. За два роки він вивчив усі мої тріщинки, слабкості і психологічний портрет. Такий уважний, турботливий, на контрасті з моїм колишнім інфантильним хлопцем він був ідеальним кандидатом для серйозних зрілих стосунків, яких я хотіла. Він заповнював усі мої психологічні прогалини, а я собою прикривала його від життєвих негараздів.
Зненацька я покохала його так само сильно, як ще місяць тому ненавиділа. Крайнощі – це те, що характеризує стосунки з психопатом: було або чорне, або біле, сірого не існувало. Вперше в житті я пізнала справжню любов, я нічого не вимагала, нічого не просила, нічого не очікувала від нього. Знаючи, який він корисливий та маніпулятивний, як він користується людьми, я однаково кохала його таким, яким він є. Я була впевнена, що зі мною він інший, він не може зробити боляче єдиній, кому довіряє. Ми були вдвох проти цілого світу.
Психопати не вміють відчувати, однак вони неперевершені майстри імітації почуттів. Вони швидко сканують свою жертву, одразу визначають її «проблемні зони» і стають для них своєрідним дзеркалом, відображуючи потрібні їм емоції та почуття. Як особистості їх не існує, усе, що ви бачите, – це ілюзія, і з кожною жертвою психопат буде іншим. Цікаво, що на етапі ідеалізації та емоційного піднесення психопати вірять у щирість своїх почуттів, однак дуже швидко втрачають до жертви інтерес.
Перші ластівки токсичності стосунків з‘явилися уже тоді. Він ретельно приховував від усіх факт наших стосунків. Здебільшого ми бачилися зранку, до роботи. Він приходив до мене, ми займалися сексом, потім снідали та їхали на роботу. Щоб не викликати підозр у колег, він виходив із таксі раніше, а я їхала далі. Мені це не подобалось, але я втішалася думкою про те, що йому треба трохи більше часу, щоб відійти від розлучення, я не хотіла його квапити. Я не могла поділитися своїм щастям ні з ким, він наполягав приховувати, а я страшно боялась його розчарувати.
Я співчутливо гладила по руці, коли він розповідав про свою колишню дівчину, хвору на біполярний розлад, та вимогливу колишню дружину-істеричку. Щоразу, коли він із нею демонстративно сварився в чатах, в душі я тихенько раділа: я була його тихою гаванню, якої йому, як я думала, так не вистачало. «Ти не така, як моя колишня дружина. З тобою не так, як з іншими», – часто повторював він, а я мліла від задоволення.

За бажанням виправдати його очікування я навіть не помічала хворобливого симптому постійного порівнювання мене з іншими: зрештою, він давав мені те, що я так хотіла, – я була особливою.

Це ще одна типова риса психопатів – приписувати екс-партнерам психічні хвороби. Іноді мені стає цікаво, яким діагнозом він у подальшому нагородив мене.
Пам’ятаю наш перший конфлікт. Ми домовилися провести вечір разом, але він усе скасував, бо йому треба було їхати до колишньої дружини. Я була страшенно пригнічена і одразу ж йому про це сказала, як партнери у здорових парах. Це було вперше і востаннє, коли я дозволила собі таку розкіш. Для нього завжди була пріоритетом його донька, і як людина, яка росла без батька, я щиро захоплювалась його відповідальністю. Тільки згодом зрозуміла, що доньку він використовує для виправдання своєї непослідовної поведінки, але в той момент повірила в те, що інтереси його доньки прямо залежать від інтересів колишньої дружини.
Він сказав, що не готовий назвати мене своєю дівчиною, але цінує те, що має. Того вечора присяглася, що більше не буду спричиняти йому незручності своїми переживаннями, пообіцяла собі бути для нього ідеальною.
Виправдати його очікування було для мене пріоритетною задачею. Я ходила до психолога і лікувалась, я відчайдушно боролась із липким, гидким відчуттям власної неідеальності, я не заслуговувала на такого чоловіка, як він. Я не розуміла, чим я заслужила його, і панічно боялася його втратити, тому я пообіцяла бути не такою, як усі: мала бути зручною, слухняною, хорошою дівчинкою.

Акт 2: Знецінення

Минав другий місяць наших стосунків, і, як і в кожної пари, у нас з’явилась проблема, з якою ми не впоралися, вона стала початком кінця. На одній із вечірок він при мені загравав і обіймав одну із моїх найкращих подруг. Справедливості заради, подруга так нічого про нас і не знала, вона не підозрювала, що мені боляче. Але знав він, дивився мені в очі і обіймав її. Тієї ночі я не сказала, як боляче він мені зробив, боялася йому про це сказати, бо не розуміла свого статусу і що можу собі дозволити. Він завжди повторював, що ми не зустрічаємося і я не його дівчина. Чи могла я від нього вимагати вірності? Все, що могла зробити, – це попросити не повторювати такого при мені. Я поклалась на його порядність, якої не було.
За кілька днів я поговорила з подругою і все їй розказала. Це стало для неї ударом, бо, як з’ясувалось, їй він теж подобався, але ми порозумілись. На відміну від нього. Розповіла йому про нашу з нею розмову.
Моєї чесності ніхто не оцінив: він сильно розізлився, що про нас дізналися, і замкнувся. Ми так і не обговорили цей випадок тоді, він полетів у відрядження на тиждень, залишивши мене саму в руїнах нашого Раю. Вже згодом, коли ця історія добігала кінця, він вкотре звинуватив мене, сказав, що саме камінг-аут із моєї ініціативи став причиною його проблем на роботі та уникання колег. Він забрав моє право на помилку, я провалила свій іспит на ідеальність.
Вже зараз я розумію, що рано чи пізно це сталося б, він би знайшов іншу причину покласти цьому край. Ненавиділа себе за, як він казав, надмірну емоційність і ревнивість, які зруйнували наші стосунки. Звинувачувала себе у чесності і бажанні все владнати більше, ніж звинувачувала його в тому, що він цю ситуацію спровокував. У психології це називається газлайтинг – підміна реальності. Це одна з форм маніпуляції, коли насильник змушує жертву сумніватися у власній адекватності. Я щиро вважала себе винною.
Він не дав знати, коли повернувся з відрядження, просто мовчав, поки я не випросила нашу зустріч. Боялась про це говорити, боялась, що він піде, тому просто вирішила ніколи більше до цієї історії не повертатись.
Із активної та життєрадісної людини я перетворилась на невротичну емоційно нестабільну істоту. Я все робила неправильно і карала себе за це. Карав мене і він своїм мовчанням. На мої повідомлення відповідав сухо і односкладно, смайлики з поцілунками зникли з наших чатів. Відчай мене з’їдав зсередини. Мене карали за неслухняність, його мовчанка була гучніша від мого крику розпачу в подушку ночами. Щоразу, коли я думала про перспективу його втратити, зі мною ставалась панічна атака.
Психопатам потрібні постійні емоційні сплески, їм стає нудно у здорових стосунках, тому з часом вони починають будувати трикутники. Так у нас завжди з’являвся третій елемент: я-він-колишня, я-він-колега, я-він-донька. Він безупину розповідав про свої романи, а я до крові кусала губи, аби не закричати від образи і болю. Ми більше не залишалися вдвох, нас завжди переслідувала тінь когось третього.
Короткі зустрічі ставали все більше схожі на піт-стоп для перепихону: зустрілись на дві години, переспали і розбіглись. Ловила кожну таку зустріч, як риба повітря, вважала їх за щастя. Зустрічались ми винятково тоді, коли він хотів. Ми могли домовитись зустрітись, а він про неї забував чи скасовував, навіть не попередивши мене. Могла чекати його зранку, як ми домовлялись, а він не приходив.
Я вперто вислуговувала його любов і увагу, а він так само вперто цим користувався. Після затяжних мовчанок він міг нізвідки з’явитись і запропонувати провести ніч (Боже, цілісіньку ніч!) разом, а потім так само зникнути в нікуди. У такі моменти він був надзвичайно ніжним і турботливим, і мені здавалося, що нарешті усе стабілізувалось, а потім його перемикало – і від нього знову починало віяти холодом. Щоби бути для нього завжди доступною, я перестала займати вечори зустрічами з друзями чи хобі, я не знала, коли він захоче мене бачити.
Мене розривало від емоцій. Не розуміла, що відбувається, стосунки з ним перетворились на нав’язливу ідею, на одержимість. Я задихалася від страху бути без нього, я нікому не могла про це розказати, ніхто не мав цього знати, я сам-на-сам лишилась на цьому емоційному дні.
Я була схожа на наркоманку: мене ламало без нього, я прибігала і благала про дозу уваги, лікувалася нею, а потім ловила бед-тріпи. Я ідеалізувала його, приписувала йому ті людські якості, яких він ніколи не мав, і вірила, що він просто заплутався, що з часом він зрозуміє, як сильно ми потрібні один одному. Я ж бо була єдиною, кому він довіряв!
Я для нього стала занадто складною, тому він дистанціювався іще більше, наскільки це взагалі було можливо, а потім знову повертався. Він не казав мені «Ні», його байдужість я сприймала як «може бути, мені потрібен час», і я безнадійно застрягла в ролі жертви до моменту, поки сама ж це не завершила.

Акт 3: Грандіозний фінал 

Думка про те, що так жити не можна, з’явилась у мене після того, як я підвернула ногу, розтягнула зв’язки і протягом п’яти днів знерухомлена залишилася вдома. Я сказала йому про це, він відповів: «От уже ж! Видужуй!» Я чекала на його дзвінок, бо для мене турбуватися і цікавитися здоров’ям небайдужої тобі людини – це так природно. Він не зателефонував. Несподівано моє терпіння почало закінчуватись, я тонула у власній безпомічності й страху, тому зателефонувала сама. Він прийшов наступного ж ранку, але як і всі з’ясовування стосунків із психопатами, ця розмова закінчилась нічим. Наступна моя істерика завершилась так само.

Спочатку він сказав, що хоче усе завершити, потім пересвідчився, що я все так само впадаю в паніку від перспективи його втратити, і задоволений собою погодився зустрітись зі мною наступного ж ранку.

Чи то інстинкти самозбереження, чи то залишки здорового глузду змусили мене знову випросити у нього зустріч. Цього разу останню. Я йшла до нього і знала, що цим усе завершиться, і моїм завданням було вкотре не повестися на його маніпуляції. Так страшно в житті мені не було ніколи, всередині було порожньо і холодно. Він не хотів зі мною про це розмовляти, намагався призначити наступну зустріч, але коли я продовжувала наполягати, він зрозумів, до чого хилю. Знову скористався технікою газлайтингу і переграв це так, ніби не я розриваю із ним стосунки, а він зі мною.
Офіційна версія – хоче повернутися до колишньої дружини (до якої, наскільки мені відомо, так досі і не повернувся). Навіть у той момент, коли мої життя і душа розсипались у нього на очах, він розповідав мені про чергу з жінок, які на нього чекають, але він нічого не хоче. Жодних стосунків, жодних романів – він хоче до дружини, яку не кохає і яку ненавидить, бо так треба.
Майже нічого не пам’ятаю з тієї розмови, відчувала, як повільно вмираю. Уривками згадую його спину, як я спостерігала з вікна, коли він ішов, а потім, здається, я до ранку дивилась на пляму на шпалерах у кімнаті. Якимось чином мені вдавалось ходити на роботу, де я регулярно бачила його в коридорах. Як пес, що наробив шкоди, він ховав від мене погляд і тікав. Іноді заводив короткі чемні розмови на робочі теми, а я шукала прихований підтекст у його словах і невербальних сигналах. Відчайдушно намагалася мінімізувати кількість вільного часу, щоб лише не опинятися наодинці зі своїм болем.
Щоб давати вихід агресії, я почала займатися кікбоксингом, продовжувала ходити до психолога, медитувала, подорожувала – не допомагало нічого. Я очікувала, що, розірвавши коло емоційного насильства, мені має полегшати, однак усе ставало тільки гірше. Я квапила себе, намагалась якомога швидше пройти цей жах.
Прокинувшись, я ставила собі єдине запитання: коли це закінчиться? Вночі я страждала від жахів, а вдень не мала сили підвестись із ліжка. Я померла зсередини, а заново ніяк не могла народитися. Я втратила себе колишню, але не знайшла нову. Я була ніде. Я не розуміла хто я, ніхто з близьких цього теж не розумів. Моя емоційна стабільність із крахом провалилась. Кілька разів на день на роботі тікала в туалет і плакала, стала агресивна, зі мною важко було розмовляти. Мої емоційні реакції були настільки непередбачувані, що близькі не могли більше зі мною спілкуватись. Мені наче відірвали руку, я втратила когось надзвичайно цінного і ніяк не могла змиритись із цією втратою.
Вперше в житті я задумалась про суїцид. Зазвичай життєрадісна і сповнена сил, я ніколи не розуміла, що могло б змусити людину накласти на себе руки. Мене боліло так сильно, що я більше не могла цього витримати, тому це здавалося мені єдиноможливим рішенням. Взяла вихідний, зранку поснідала з сестрою, а в обід вирішила поставити крапку. Не знала, як саме хочу це зробити, але дуже-дуже хотіла цього. Від помилки мене врятувала мама. Моя поведінка здалась мені надзвичайно егоїстичною, вона не заслуговувала пережити смерть своєї дитини після всього, через що пройшла. Любов врятувала мені життя, після цього я в неї нарешті повірила.
Це був критичний момент, глибше впасти уже не могла. Це стало моїм дном, від якого я почала відштовхуватись, щоб піднятись вище. Одного разу у книжковій крамниці я знайшла книгу «Psychpath free. Як звільнитись від токсичних стосунків і не стати жертвою». Вона пояснила мені, що відбувалося, хто він, і чому все так сталося. Усі елементи склалися в один пазл, я нарешті знайшла причину і пояснення. Я почала глибоко вивчати цю тему, дивитися відео психологів, читати історії жертв, і в цьому впізнавала себе. Моя невизначеність отримала обґрунтування, я усвідомила свою емоційну залежність і наскільки я хвора, з цього і почався процес мого видужання.

Акт 4: Одужання 

Механізми формування та процес лікування від емоційної залежності такі ж самі, як і від будь-якого виду залежності: наркоманії, алкоголізму, ігроманії тощо. Це довгий-довгий шлях, сповнений перемог, поразок і зривів.
Кожен психопат із легкістю визначає, чого не вистачає його жертві, дає їй це, створює емоційну прив’язку, а потім зненацька усе завершує, нічого не пояснюючи. Психопатам життєво необхідне відчуття потрібності та обожнювання, вони не вміють, як звичайні люди, будувати чесні та здорові стосунки, вони роблять усе через маніпуляцію та ігри. Поставити крапку в таких стосунках надзвичайно складно. Навіть якщо психопат сьогодні сказав вам «Ні», завтра він може передумати. Він може вас провокувати, нагадувати про себе лише щоби впевнитися, що він все ще має над вами владу та контроль.
Щоб ефективніше відстежувати прогрес, я записувала усі висновки цієї історії:
Це не любов, це хвороба. До біса драматизм і голівудщину, страждання і депресію – це не романтика. Ви хворі – і крапка. Лікування вимагає часу, зусиль та послідовності дій. Запасіться усім необхідним – і вперед.
Визнайте свою слабкість. Ви не справляетесь, ви не можете самостійно це побороти, ви втратили контроль – це нормально і закономірно. Що довше ви будете вдавати, що все добре, й ігнорувати проблему, то довше ви застрягнете в залежності.
Дайте собі час. Стільки, скільки треба буде. Дозвольте собі видужувати поступово, краще робити все повільно, але правильно. До деяких речей ви можете бути не готові, для усвідомлення треба більше часу – у кожного свій темп. Як показав мій досвід, бажання форсувати події зіграє проти вас.
Знайдіть психолога. Це життєво необхідно для боротьби із залежністю. Знову зізнайтесь собі, що ви не справляєтеся самостійно, зверніться по професійну допомогу.
Детоксикація. Лише відкрившись і вербалізувавши свої емоцій ви можете покласти цьому край. Відвідуйте психолога, ходіть на терапевтичні групи, розповідайте тим, хто вас підтримує, пишіть листи, які ніколи не надішлете адресату, розмовляйте з котами, спробуйте арт-терапію. Говоріть, говоріть, говоріть.
Іноді найкраще, що ви можете зробити, – це нічого. Звісно, ви можете заливатися алкоголем, компенсувати усе трудоголізмом, спортом чи подорожами, відчайдушно шукати когось, хто б замістив місце вашого аб’юзера, але пам’ятайте, що б ви не робили, куди б не тікали та чим би не займалися, ви завжди з собою берете себе. Якщо ви не вилікуєтесь від наслідків насильства та не розірвете зв’язок із психопатом, якщо ви не зрозумієте причин своєї поведінки і вибору, ця історія знову дасть про себе знати, і ви знову маєте ризик опинитися в аналогічних стосунках. Час – це єдиний лікар, тому розслабтеся і поставтеся до себе зі співчуттям.
Не шукайте контакту. Знаю, це неймовірно складно, доводиться буквально з м’ясом відриватися, і на перших етапах ви будете зриватися – це теж нормально. Із власного досвіду, періоди ремісії наставали, коли він на кілька тижнів їхав із офісу у відрядження. Тоді здавалося, що життя повертається, і я нарешті йду до видуження, проте щойно я його бачила після тривалої перерви, усе знову поверталося на місця. Якщо у вас немає можливості мінімізувати контакт із психопатом, окреслюйте особистісні кордони, інакше він вас проковтне. Пам’ятайте, що для вас важливе, цінне, як має поводитися людина, яка вас поважає. Ви заслуговуєте на те, щоб вас поважали!
Підтримуйте контакт лише з тими, хто вас розуміє. Життя нагородило мене надзвичайно мудрими близькими та друзями, які завжди були поряд, мовчки терпіли мої емоційні гойдалки, а моє видужання було для них пріоритетом. Я не змогла б досягнути такого прогресу, якби не вони, і за це я завжди буду їм вдячна. Вам не потрібне чиєсь засудження і критика, особливо в такий складний для вас час. Якщо ваші близькі нав’язують власну думку, краще від них дистанціюватись та більше часу проводити наодинці. Краще від вас ніхто інший не знає, що вам потрібно. Станьте собі найкращим другом і познайомтеся із собою.

Епілог

Я досі лікуюсь. Іноді я радію життю та насолоджуюсь відчуттям безкінечного щастя, а потім між нами знову відбувається якась взаємодія, і я починаю котитися назад. У такі моменти я хапаю себе за руку і аналізую свої реакції та почуття у відповідь на його провокації. Зізнаюся, він робить мені велику послугу тим, що не намагається знову мене повернути, і я це сприймаю за прояв поваги. Я чесна перед собою і усвідомлюю, що якби він знову до мене прийшов, я не впевнена, чи змогла б йому відмовити. Але є одна велика різниця між мною теперішньою і мною чотири місяці тому: я знаю причини і розумію, як із ними боротись.
Попри усе пережите, в моєму серці завжди буде для нього місце. Колись я подумки подякую йому за те, що він став причиною моїх особистісних змін, трансформації та пізнання себе. Я швидко подорослішала, нарешті зрозуміла усі свої слабкі місця та навчилася слухати себе. Ви можете закидати мене тапками, але повірте, що пережитий досвід – це найкраще, що з вами сталося. Ви більше не будете такими, якими були раніше, ви виростите над собою і нарешті навчитеся себе цінувати.
Вірите чи ні, а я його не засуджую: він не вміє інакше. Йому невідомі поняття довіри, чесності, приязні, поваги та любові. На жаль, якщо він не поставить перед собою мету змінитися, він приречений до кінця життя залишитися жити на самоті в своєму темному холодному коконі. Я завжди вважала його сильнішим від мене, поки не усвідомила: на відміну від нього я вмію любити, і це моя суперсила.