Ідеал краси існує в умі, а не в тілі. Уривок з книги "Виживання найгарніших"

442 переглядів

Чим насправді є людська одержимістю красою? Чому нас непереборно ваблять певні наборів фізичних рис та ознак? Що змушує людей зазирати у дзеркало, вибілювати шкіру чи засмагати, цікавитись модними трендами? Доктор психології, дослідниця і викладачка Гарвардської школи медицини, практикуюча психологиня Ненсі Еткофф, стверджує, що це не є виявами зіпсутості, матеріалізму, бездуховності, марнославства чи поверхневості.
Спираючись на десятки наукових праць та результати сотень авторитетних досліджень на перетині соціальної психології, соціометрії, біології та фізіології, у книзі “Виживання найгарніших” авторка пояснює чіткі взаємозв’язки між тим, що люди універсально вважають красивим, та еволюційними потребами нашого виду.

Ідеал краси існує в умі, а не в тілі

Люди оцінюють зовнішній вигляд так, ніби десь у їхніх умах існує еталон краси людських форм, форм, які можуть, побачивши, впізнати, хоча вони цього і не очікуватимуть. Такий ідеал існує в уяві. Емілі Дікінсон, проводячи багато часу на горищі батьків, якось написала про силу уяви — про те, як можна уявляти прекрасне: «Я ніколи не бачила болота, я ніколи не бачила моря, проте я знаю, який на вигляд верес і якими мають бути хвилі». Кеннет Кларк поділився спостереженнями в книжці «Оголені: дослідження ідеальної форми» (The Nude: A Study in Ideal Form): щоразу, коли ми критикуємо чиюсь фігуру, для прикладу — закоротка шия, чи ніс надто довгий, чи ступня завелика, то показуємо, що відштовхуємося від еталону фізичної краси. Альбрехт Дюрер написав, що «нема на землі краси, яка не могла би бути ще красивішою».
Доналд Саймонз, антрополог Каліфорнійського університету в Санта-Барбарі, поділився «декартовим» досвідом. У Каліфорнії він відвідав лекцію пластичного хірурга, ілюстровану серією слайдів із надзвичайно вродливими людьми. Саймонза вразило те, що всі вони — попри вроду — були недосконалими. Він не зміг втриматися, щоб не зауважити задовгу верхню губу чи ніс, що здавався занадто гостро зігнутим. По суті, Саймонз відчував, що їхня краса кинула цей «дефект» у чудове оточення. Проте тоді він задумався «задовгу» чи «занадто гострий» порівняно з чим? Для Саймонза цей досвід споглядання таких неймовірно вродливих облич і звертання уваги на незначні відхилення від «досконалості» були переконливим доказом того, що перед нами вроджений взірець краси, до якого навряд чи матимемо безпосередній доступ, але щодо якого ми оцінюємо все, що бачимо. Ці обличчя майже збігалися з цим взірцем, окрім одної деталі. Як Дюрер, він міг уявити їх іще вродливішими.
Образ людини піддавали найрізноманітнішим маніпуляціям у спробі створити ідеал, який, видається, не має втілення в живій людині. Коли Зевксіс малював Єлену Троянську, то зібрав п’ять найвродливіших жінок свого часу й уявив риси кожної з них з надією вхопити та зобразити її красу. Не існує реальних описів Єлени, ані інших легендарних красунь, як Беатріче Данте. Їхні обличчя — чисті аркуші, чорнильні плями Роршаха для нашої уяви рис ідеальної вроди.
У кіно та в журналах сучасні Зевксіси створюють образи вроди з ідеальних елементів багатьох. Голлівуд використовує дублерів для трюків, що потребують елегантності й атлетизму, яких акторам бракує. Але часто так роблять, що чиєсь прекрасне тіло виглядом ліпше пасує до чудового обличчя акторки чи актора. Дженіфер Білз здобула славу завдяки ролі у фільмі 1980-х — «Танець-спалах», хоча згодом з’ясувалося, що тіло, яке показали крупним планом, — не її. І цей факт, здається, у подальшому значення не мав. Більшість людей легко поєднала обличчя Білз із тілом її дублерки та зберігала такий складений образ у своїй уяві.
Топ-моделі—генетичні унікуми, чиї пропорції обличчя та тіла наче «розроблені», щоб захоплювати та дарувати задоволення. Але навіть вони змагаються з ознаками недосконалості людини. Зап’ястя супермоделі Сінді Кроуфорд мають різні розміри (не згадуючи її родимку!), а супермодель Лінда Євангеліста ненавидить свої уста, оскільки вони «крихітні» та «незграбні». Проте є моделі з «ідеальними» ступнями, руками чи губами, і ці «спеціалізовані моделі» працюють на «повну ставку», демонструючи виключно ці ідеальні частини тіла. Їхні руки поєднують із обличчями таких моделей, як Чериль Тіґс і Лорен Хаттон. Ринок рук проходить подальшу спеціалізацію на руки «ґламурні» та руки «продуктові». У ґламурних мають бути чудова шкіра та довгі загострені пальці — «тип рук для носіння ювелірних виробів і користування карткою American Express». Продуктові — руки дії, що тримають мийні засоби чи пляшки шампуню, зі спритністю та холодними нервами. Ноги є ще одним напрямком спеціалізованих моделей, особливо тому, що топ-моделі загалом заввишки 175–177 см, тож у них великі ступні. Століттями ідеальна нога була маленькою та делікатною, як та, що ввійшла в черевичок Попелюшки. Такі спеціалізовані моделі мають тридцять шостий розмір ноги, з гладкою шкірою та чудовими пальчиками, які скидаються на «п’ять маленьких креветок», як це пояснювала одна агенція.
Звісно, люди є нероздільними, тому існує й альтернативний до складання ідеальних частин багатьох осіб в одне, підхід — нарядити й уставити людину в найпривабливіший із можливих візуально способів. Кеннет Кларк написав, що оголене тіло тяжко перетворити на мистецтво безпосереднім відтворенням. Людське тіло є «не подібним до тигра посеред снігів… оголені фігури не викликають у нас емпатію, натомість розчарування та зневіру. Ми не бажаємо імітувати, ми прагнемо вдосконалювати». Саме таким був підхід до портрета, доки модернізм не змінив спосіб зображення тіл. У крайніх формах портрети були такими ідеалізованими, що дуже слабо нагадували тих, кого на них було зображено. Портрети королеви Єлизавети I з XVI століття показували її обличчя як «матову та бездоганну маску». Коли Горація Уолпола попросили ідентифікувати справжні портрети королеви, його критеріями були наявність римського носа, сплющеного дорогоцінним камінням і короною волосся та розкішного вбрання з дорогих тканин із величезною фрезою і ще «бушелів» перлів. Портрети Єлизавети, найімовірніше, ніколи не були подібними на живу королеву, а з її старінням ставали дедалі абстрактнішими, зосереджуючи увагу на красі її захопливого одягу та рисах обличчя посеред рудого із золотавим відтінком волосся, блідої шкіри та носа з горбинкою.
Погляньте на себе в дзеркало, і ви побачите когось, хто намагається собі сподобатись. Якщо ми позуємо для себе, то напевне завжди позуємо перед іншими, намагаючись представити себе в якнайліпшому світлі. Ікони краси просто ідуть кілька кроків далі. Вони піддаються продуманим процедурам перед кожним виходом на публіку, кожною фотографією. У 1930-ті акторки виступали під театральним макіяжем, у вигадливій одежі, дивовижних позах перед лінзами-фільтрами. Штучність була очевидною, ґламур на самій поверхні. Нині здається, що ми поціновуємо природну вроду. Проте природна краса є так само оманливою, як і ґламур. Ось як модель Вероніка Веб відповіла на питання, скільки часу вона присвячує, щоб підтримувати такий природний вигляд: «Дві години та двісті доларів… мені ніколи не виходить виглядати так, як мої світлини в журналі».
У світі, де ми додаємо усьому фальшивих, яскравих барв, ретушуємо та фотошопимо, що спаде на думку, тяжко вважати дивним те, що ми хочемо змінювати вигляд людей, удаючись до допомоги лікаря. Ми намагаємося все зробити гарнішим, щоб усе подобалось і спокушало. Дурницею було б, якби ми не хотіли сподобатись і спокусити одні одних.
Сучасні митці представляють нас в образах, позбавлених ґламуру. Діана Арбус фотографувала людей, яких не назвеш вродливими, із застиглим поглядом та крупним планом. Фотограф Ричард Аведон зробив знамениту серію портретів з американського Заходу, кожен з яких був достоту реалістичним. Художники, як-от Люсьєн Фройд і Філіп Пірлштейн, демонструють людське тіло, вкрите зморшками, ластовинням, блідістю та жирком. Проте всі ці твори можуть і не бути точнішим зображенням людей — того, як наші очі бачать інших чи самих себе. Ми зазвичай не бачимо людей під фотографічними спалахами або перебуваємо не так близько, щоб помітити пори їхньої шкіри чи порозкидані поодинокі волосинки в різних частинах тіла. Тож немає підстав, щоб думати, що ці образи «реальніші» за компліментарні зображення. Їх створено в холодному світлі хірургічної операційної, під поглядом вуайєриста чи найгіршого ворога. Коли ми дивимося на тих, кого любимо, просто симпатизуємо, чи хоч колись ми бачимо їх у такий спосіб? Це мистецтво лишень нав’язує інший обман, який вдає, що ми завжди бачимо інших, як шматки смертної плоті.
Поль Валері сказав би, що ми страждаємо через проблему «трьох тіл», яку ніколи не зможемо вирішити. Першим тілом є те, яким ми «володіємо», в якому живемо. Саме воно для кожного з нас є, стверджує Валері, «найважливішим об’єктом у світі». Це те «я», яке ми відчуваємо. Другим тілом є публічний фасад, «тіло, яке завжди створювали та поціновували у творах мистецтва, тіло, на якому бачимо шати, орнаменти, захист, яке бачить або бажає бачити кохання і якого хочеться торкатися». Це друге тіло ми можемо назвати предметом традиційного мистецтва. Третім тілом є фізична машина, про яку ми знаємо «тільки те, що вона неподільна та працює… не маємо жодних підстав навіть підозрювати про печінку, мозок, чи нирку». Це те тіло, від якого ми найбільше віддалені, яке прикриває краса, помагаючи його заперечувати».
Причина того, що ми маємо універсальну пристрасть до прикрас чи що фотографії обробляють і ретушують, а намальоване на картині тяжіє до ідеалу, полягає в тому, що ми прагнемо бути не тільки продуктом природи, а й продуктом мистецтва. Ми хочемо об’єднати три тіла Валері в одну цілісність. Це прагнення частково є духовним: посідати зовнішню оболонку, яка відповідатиме нашим мріям, баченню та моральним аспіраціям. Це також пошук любові та прийняття: мати обличчя й тіло, на які інші люди хочуть дивитись і знати. Біологи стверджують, що в корені прагнення краси лежить тиск генів, які треба передати, тож вони змушують робити своє теперішнє місце перебування таким бажаним для відвідувачів, як це можливо. Квентін Бел у приголомшливій книжці «Про людські оздоби» пише, що всі художники та творці одягу в душі є філософами. «Аристотель сказав, що драма є більш філософською за історію, бо історія розповідає нам тільки те, що відбулося, а драма розповідає, що мало би відбутися. У цьому розумінні творці одягу та художники є філософами. Художник прагне створити наново тіло в стані ідеалу; модельєр прагне улаштувати тканину так красиво, що поточне тіло стає просто відправним пунктом».