Never Stop: Київський марафон

122 переглядів

Хочете змінити своє життя, але не наважуєтеся зробити перший крок? Мрієте стати стрункими й здоровішими, та не знаєте з чого почати? Намагаєтеся подолати стрес та впорядкувати свої думки? Не відкладайте «на завтра». Книжка Never Stop — добрий спосіб почати позитивні зміни вже сьогодні. Марі Карачина — учасниця світових марафонів та півмарафонів, фітнес-тренер та засновниця клубу «Skinny&Strong», переконана, що біг — це значно більше, аніж просто вид спорту. Це спосіб впорядкувати своє життя, загартувати дух та силу волі, навчитися ставити цілі й досягати їх.

Уривок: Київський марафон, 27 вересня 2015 року

Завтра мій перший марафон. Я хвора. Я хвора, і мені це подобається. «Ти себе такою зробила, Сахарок, ти такою і повинна залишитись. Забудь про все. Просто відкрий себе максимально за ці чотири години. Я тебе дуже люблю, і цього достатньо. Вперед. Just do it, baby!»

5 ранку. Я прокидаюсь у Даші після дівич-вечора та із закритими очима йду у ванну кімнату. Де я? Який сьогодні день? Гарячий душ миттєво розморожує думки в голові: сьогодні мені бігти марафон у весільній сукні. Я стою під потоком води і плачу гарячими слізьми.

Колись я хотіла вийти заміж, але мені було страшно. Страшно взяти на себе якісь обов’язки, страшно прожити з однією людиною все життя, страшно бігти з нею до фінішу. А раптом не добіжу, раптом захочу зупинитись, раптом наші бажання і мета зміняться — що потім? Розлучення? Багато хто вирішує проблему втрати цікавості одне до одного розлученням. Я бачила це у багатьох друзів, я споглядала цей довгий, виснажливий, повний суперечок і сварок, з’ясувань і постійних камбеків процес на досвіді моїх батьків.

Що таке марафон? 40 км монологів із собою. 2 км очікування. І 195 м просвітлення. Це найважливіші віхи — народження, одруження і похорон. Віддати світу свій новий і унікальний досвід, ділити його з близькими і прощатися з тими, кого уже немає в живих, розвіваючи прах образ, пустих обіцянок, невирішених задач, несказаних слів.

Я хотіла пробігти марафон, щоб поставити крапку у стосунках з довгими дистанціями. Якщо вже знущатися над організмом, то нехай це будуть виснажливі 4:1 інтервали, а не 4 години нескінченності. Треба було випробувати себе. У планах — Чикаґо, забіг на результат, кваліфікація на Бостонський марафон в 2017-му і спокійний 2016 рік. Та хто не ризикує, той не закохується раптово у 42 км і не починає пробігати їх один за одним.

На жаль, в Україні мало хто сприймає забіги як свято, немає образів, дивних костюмів, фану, є тільки зацикленість на результаті, екіпіруванні і десятках гелів та ізотоніків на поясі. Цей марафон мав стати моїм маленьким кроком до зміни такого ставлення, і мені було дуже важко на це зважитись, адже я і сама із таких зациклених.

Це мав бути мій перший марафон, і я знала, що не можу бігти його просто так. Я хотіла позбутися страху, тож обрала собі символ — бігти у весільній сукні. Мені не було цікаво, чи хтось чекатиме на фініші, бо ж я вільна від ілюзій. Мені хотілось прожити цей досвід і зрозуміти, що немає нічого страшного ні у весільній сукні, ні у довгому житті з однією людиною, як немає нічого страшного у забігах на довгі дистанції.

6 ранку, я під’їжджаю на знімальний майданчик, де сьогодні працює моя подруга Таня Казак. Таня — візажист, робить мені найстійкіший мейкап, намертво прикріплює фату. Телевізійники заходять у гримерку й усміхаються:

«Наречена, яка бігтиме марафон. Ми би зняли про це сюжет».

У таксі під’їжджає Даша, дає мені фруктовий хліб і банани на сніданок перед забігом. Ми сміємося з розгубленого таксиста. Ще якийсь час з усіх сторін мене смикають: я одягаю круту сукню, яку для мене створила моя прекрасна Таня Нємченко, вона ж поправляє мені зачіску, прикріплює номер, каже чимало добрих слів і обіймає мене. Я не усвідомлюю, що ось-ось почнеться марафон — я думаю про дурну фату, яка заважатиме бігти і змусить йти пішки.

Ми починаємо бігти з Максом, сміємось never stop, вигукуємо жарти тим, хто біжить поруч, робимо селфі і не втрачаємо швидкість, вона, навпаки, плавно зростає. Дощ намагається зробити з мене чудовисько, але Таня — візажист від Бога, тому весь макіяж залишається на своєму місці. Я в такому сильному куражі, що не помічаю, як ми пробігли півмарафон. На позначці «21» мене обіймають мої дівчата і роблять фото.

Першу половину я біжу, харчуючись не енергетичними гелями, а енергією від інших людей: ми щось вигукуємо одне одному, сміємось, жартуємо про наречених. І на відрізках пустих доріг я починаю бігти дуже швидко, щоб побачити знайомі і незнайомі обличчя, які вигукуватимуть вслід слова підтримки.

Мені стає погано після 23-го кілометра. Ненавиджу Глибочицьку, хоча далі на мене очікують ще більш складні вулиці.

Я біжу далі, і десь на 25-му кілометрі на мене накочує туга. Для чого я біжу, кому це потрібно, що я цим собі доводжу? Я не можу, я втомилась, я хочу просто перейти на крок.

Я вчилась протистояти цьому стану. Найголовніше в цій битві — припинити боротись. Найголовніше — прийняти ввесь негатив, який відчуваю. Я сама зголосилася тут бути, сама зробила вибір, сама обрала пройти некомфортне, сміливе і шалене випробування, щоби рости, розвиватись, долати стрес і ставати сильнішою, бетонувати внутрішні опори і самоповагу. Щоб у ті миті, коли мене накриватиме відчай, коли залежатиму від людей і ситуації, бути опорою сама для себе і не зраджувати власні принципи, не ставати слабою, не дозволяти принижувати себе та керувати собою, не приймати чужі агресію і роздратування, не мати відчуття провини, якщо немає на це причини. Тому я й іду на такі вчинки, не борюся зі світом, а просто повертаюся обличчям сама до себе, сміливо дивлюся собі в очі і ставлю запитання: «Що не так? Чому ти це відчуваєш? Давай подумаємо».

І думаю: я не хочу бігти, бо закінчилась підтримка, бо не бачу більше знайомих облич, бо мені зараз, як ніколи, потрібно почути: «Машо, давай».

Думаю: «Крихітко, підтримка — це добре, але ти завжди повинна пам’ятати, що головна підтримка — це твоя внутрішня Марі, до якої ти завжди зможеш звернутися, якщо нікого не буде поруч». І коли розумію, що всередині є підтримка, то усвідомлюю, що не потрібно просити її з-назовні. Інші люди відчують мою силу і самі підтримають, щоб розвинути цю силу ще більше.

І я кажу собі: «Давай, Марі, давай. Ти зможеш. Зараз покопаюся в пам’яті, щоб тобі було легше. Ось тобі твій найулюбленіший трек із плейлиста. Ось тобі спогад, як ти танцювала на цій вулиці. А пам’ятаєш, як вночі влітку йшли з Ним з концерту і обоє робили вигляд, що не можете викликати таксі, аби ще трохи пройтись? Ось пробіжи ще декілька кілометрів, а потім буде широка вулиця, на якій ви жили разом, вигулювали собак, щоранку пили чорну без молока каву неподалік від дому, паркували авто, цілувались, поки чекали зелений на світлофорі. Ось там і розплачешся, тоді себе і пожалієш».

Пам’ять переносить мене в минуле. Ні, я не буду плакати, я відчуваю таку сильну вдячність за досвід, за те, що це було частиною мого життя, за те, що не хочу видаляти його з пам’яті зі злобою і відчаєм, за те, що можу бути вдячною, за те, що вже розумію це. Ні, я не буду плакати. Неважливо, хто кого зрадив, хто кому зробив боляче або хто виявився недостатньо дорослим для стосунків. Повага до минулого, а значить, і до себе — це не відкидати з огидою пакет зі спогадами на смердючий смітник, а вклеїти ці спогади в альбом і поставити на полицю. Нехай вкривається пилюкою, нехай світлини вицвітають, нехай я навіть ніколи не візьму цей альбом до рук. Та якщо раптом візьму, потім мені не буде за себе соромно. Тому що я навчилася поважати і пробачати.

Сила — це чесність перед самим собою. Сила — це визнати свій біль, прийняти і прожити його стільки часу, скільки знадобиться саме вам. Сила — це слухати себе. І якщо не хочеться плакати, не варто робити це лише тому, що так прийнято. Якщо не хочеться видушувати із себе усмішку, то й не треба, байдуже, що ніхто не хоче бачити ваше сумне обличчя. Не грайте в ті емоції, які очікують від вас інші.

Головне, щоб це була чесність щодо себе. І тоді ви вийдете із цієї ситуації спокійно і вільно, не тягаючи роками за собою вантаж минулого.

Ви ніколи не будете самотніми. Знаєте чому? У вас завжди будете ви, ваші внутрішні опори і ваша сміливість бути чесними. Цього достатньо. Не для того, щоб все було добре, а для того, щоб все було так, як ви цього хочете, щоб жити далі, щоб бігти далі.

Мені потрібно було бігти швидше, щоб все залишити в минулому і не робити камбеки. Я не відчувала, як ця швидкість впливає на моє тіло.

Я біжу і біжу улюбленим центром, не помічаючи пагорбів. У мене залишається 5 % заряду на телефоні, що змушує мене бігти ще швидше. Середній тепм не падає з початку марафону.

Я біжу далі. 30-й км. Біжу тими місцями, які проходжу щодня на автоматі, поспішаючи вирішити купу робочих питань, не звертаючи уваги на жовті і рожеві будинки, балкони з квітами, небо у вузьких двориках, котів, які сидять на підвіконнях, сумних офіціантів у ресторанах, безтурботних людей, уривки розмов, запахи з численних кав’ярень.

Легше бігти під хвилями всепоглинальної ностальгії, навіть якщо не всі спогади приємні. Легко бігти на самоті в лісі, де немає тригерів, які зачіпають нервову систему.

Та сам марафон потрібно бігти емоційно, це ж марафон, це мільйон відтінків почуттів.

Ось офіс, звідки я ввесь час хотіла втекти, і таки втекла. Ось дім, де я жила і будувала сім’ю, і всі закутки цього місця знаю напам’ять. Я починаю бігти швидше, щоб не було так боляче. А краще було б відпустити біль, пробігти цей проміжок повільно-повільно, прощаючись з цим місцем і стражданнями.

Ось дитячий майданчик, де, бачачи, як маленька дитина вперше падає з гойдалки, відвертала погляд і дивилася, як ритмічно мерехтять кросівки по землі, щоб стримати сльози. Ось відрізок, який бігла під час якогось невеликого забігу, що проходив у центрі; згадую, як багато було друзів навколо і як вони підтримували, коли разом піднімались на он ту гірку.

Ось улюблене кафе, де сиділа з друзями після роботи і розповідала про всі свої страхи й радості. Ось бар, де зароджувались найсміливіші ідеї; і хоч не пам’ятаю розмов, що там велись, але пам’ятаю гучний сміх, який лунав у цьому місці.

Ось тут я впала, ось тут підвелась, ось тут збрехала, ось тут когось зрадила, ось тут зробила когось щасливим. Марафон — це найкраще прощання з минулим і знайомство з містом.

На 30-му кілометрі я прощаюсь з музикою, зв’язком з онлайн-світом і 3G — телефон вимикається. Львівська площа зустрічає великою кількістю знайомих облич. І це трохи заряджає. Я знаю, що скоро буде та межа, після якої почнеться апатія і захочеться зупинитись знову. Що ближче я до фінішу, то сильніше бажання натиснути на «Стоп».

Я пам’ятаю мокрих від дощу Віту та Аліну на 33-му км і їхні усмішки.

Пам’ятаю знесилену себе на 36-му км на проспекті Перемоги і розворот на Повітрофлотському, де я, намагаючись пожартувати, кажу волонтерам, що мені потрібно прямо в РАГС — вони нарешті усміхаються. І взагалі, багато хто усміхається тому, що наречена, яка біжить, — це, мабуть, дуже кумедно.

Останні 4 км я намагаюсь бігти настільки швидко, наскільки можливо, враховуючи вже більш ніж 3 години руху пагорбами Києва. Мені просто набридає бігти, примітивні бажання на кшталт «їсти, спати і медалька» затьмарюють мій розум.

Пам’ятаю с о р о к о в и й (саме такий, нескінченний і розтягнутий) кілометр, біля Палацу спорту, коли я питаю у дівчат-волонтерів, чи не потекла у мене туш через дощ. Вони так сміються, що я і сама вирішую, що не така це вже і трагедія — фінішувати з чорними колами під очима.

Я роблю поворот на Хрещатик і розправляю плечі. Це те місце, з якого все почалось у 2012 році, де я пробігла свій перший забіг і підбадьорювала бігунів, які йшли пішки. Я піднімаю голову і лечу максимально швидко, як мені здається, але ноги не слухаються взагалі, і я почуваю себе черепахою зі свинцевим панциром. Усі навколо кричать, усміхаються, холодний дощ заливає обличчя.

Я обганяю з десяток людей перед фінішем, залітаю у фінішну арку, з подивом дивлюсь на годинник над нею: 3:34:37. А на Бостон треба до 3:35:00.