Марійка Королюк на своєму прикладі показує, що якщо чогось дійсно сильно хочеш – то зможеш. Чи то безкоштовне навчання в Європі, робота в одній із найкращих компаній світу чи навколосвітня подорож. Нехай цей текст вас надихне на сміливі плани наступного року і дасть сили на їхнє втілення.
За останні п’ять років я провела 1600 днів, подорожуючи по більш ніж 40 країнах, потрапила до компанії-мрії світу консалтингу та зрештою залишила її, безкоштовно здобула освіту в топовому університеті Англії та стала спеціалістом у найбільш сексуальній професії 21-го століття – аналітиці даних.
А ще п’ять років тому я закінчувала бакалавріат механіко-математичного факультету і абсолютно не уявляла, що мені далі робити. Великого сенсу в продовжені освіти в Україні я не бачила, тому почала досліджувати стипендіальні програми: DAAD, Swedish Council, Cheving… Такі програми є повністю безкоштовними та забезпечують достатню місячну стипендію і навіть витрати на візу чи переліт. З усіх найбільше уваги привернула програма Erasmus Mundus – яка дозволяє навчатися у трьох-чотирьох університетах та отримати їхні дипломи одночасно.
Безкоштовне навчання в Англії
Подавати на такі програми може фактично кожна людина, незалежно від віку чи спеціальності. Список напрямів доволі широкий: знайдеться як варіант для біолога зі спеціалізацією на тропічних лісах, так і для відеооператора. Для подання треба підготувати резюме, рекомендації викладачів, мотиваційний лист, підтвердження знань англійської та деякі переклади (як-от дипломів) – це може зайняти доволі багато часу, тому не варто залишати на останній момент.
Особливе значення має мотиваційний лист: невелике есе на тему, чому саме ви – ідеальний кандидат. Важливо концентруватись не на саморекламі, а на тому, чим саме ви можете бути корисні та яких результатів спільно з викладачами вибраних університетів можете досягти.
У суспільстві зараз побутує думка, що стипендії – лише для геніїв, які вміли читати в трирічному віці, а у 18 мало не Нобелівську премію отримали. Я ділюсь своєю історією, щоб сказати – не недооцінюйте себе. Більшість із нас не є суперменами, які змінили чи врятували світ, але ми всі заслуговуємо на можливість жити так, як хочемо. У моєму випадку навчання за кордоном було першим важливим до цього кроком.
Я вступила на програму, що навчала прикладному застосуванню математики в реальному житті (Complex Systems: Mathematics For Real Life Systems). Здебільшого це було те, що ми зараз називаємо «штучним інтелектом», а також більш фізичні застосування математики, як-от теорія Хаосу, квантова механіка, динамічні системи.
Моїм першим місцем навчання було місто Гетеборг, що у Швеції, університет під назвою Чалмерс.
Перший час було дуже важко: переїзд до зовсім іншої країни, вступ на магістратуру Computer Science після бакалавріату математики, та ще й із навчанням англійською. Через місяць, однак, усе нормалізувалось, і потекло звичайне студентське життя: вчилась їздити містом на велосипеді, сиділа в бібліотеці до закриття, відкрила для себе Coursera…
Навчання було доволі вільним: якщо не хотілось здавати екзамен, викладачі дозволяли робити групові проекти, типу участі в онлайн-змаганнях для програмістів. Якщо хотілося спробувати щось нове і, наприклад, побудувати свого робота, знаходився і такий курс, на якому казали: «Переконай мене, що ти зможеш зробити те, що ти плануєш, і я виділю тобі гроші на закупівлю деталей». Як казали мої викладачі, це все було для того, щоб підготувати нас до реальної роботи в індустрії: а саме вмінню працювати в команді, представляти свої пропозиції, чітко розуміти поставлене завдання.
Мої одногрупники розповіли мені про такі сайти, як Hackerrank, Topcoder, Kaggle, а також різноманітні офлайн-змагання для отримання досвіду – хакатони, стартап-вікенди. Все, що потрібно – інтернет та трохи вкладеного часу, а як результат я отримала хоч якийсь досвід та почувалася більш комфортно під час майбутнього влаштування на першу роботу.
Літом я поїхала волонтерити до Греції (дуже вже не вистачало сонця) і згодом переїхала до Англії, міста Уорвік. Це не найвідоміший загалу університет, проте він доволі шанований у сфері математики – саме звідти останній лауреат Філдсовської премії (аналог Нобелівської, останню математики не отримують).
Мій університет був у доволі віддаленому місці, де крім навчання особливо нічого не поробиш, і саме тому великої популярності набули студентські організації, де розважались як могли. Наприклад, я була в команді з квіддичу. Також були чемпіонати з крикету, фехтування та академічної греблі (а тренувались у басейні). Крім спорту, великого поширення набували клуби за інтересами: подорожі (виходило їздити в різні міста практично щовихідних), малювання з натури (чомусь, правда, голих людей), фотографія, мови…
Також тоді я вперше почала працювати. Якщо говорити про мій перший справжній real-life проект, то це було pro-bono-волонтерство разом із DataKind UK. Це організація, що об’єднує NGO, які не можуть собі дозволити наймати аналітиків та людей й поки ще готові працювати заради ідеї (в основному, студентів). Аналіз, що робила я, допоміг організації Make a wish UK провести діагностику та моделювання каналів для пожертвування, що допомогло їм краще організувати кампанії для збору грошей.
Як знайти роботу мрії
Якщо говорити про перший проект, за який я отримала гроші, то все розпочалось як магістерська робота. Університет проводив ярмарку вакансій, і я підійшла до невеликої компанії і сказала: «О, ви займаєтесь доставкою? А знаєте, моя магістерська робота може спробувати допомогти оптимізувати аналіз координат руху». Можливості, на жаль, самі себе не знаходять, і зазвичай треба доволі активно пропонувати свою експертизу.
Моя віза дозволяла працювати в Англії ще декілька місяців, і я з однією сумкою (постійні переїзди дають зрозуміти, наскільки мало речей насправді потрібно) переїхала до Лондона в пошуках можливостей.
Першим враженням був величезний шок від цін: я ходила вибирати кімнату, і люди пропонували якісь комірки під сходами (відчуй себе Гаррі Поттером) за 500 фунтів. Зрештою, все склалось якнайкраще: я отримала невелике стажування у математичній лабораторії Лондона, де розвивала математичний метод для певного процесу, який міг допомогти змоделювати процес росту потенціалу в деяких видах спорту, наприклад шахах.
Життя в Лондоні дуже різноманітне: хочеш – годуєш оленів в Річмонд-парку, хочеш – працюєш в музеї біля скелета динозавра. За кількістю IT-подій, мабуть, програє лише Силіконовій долині. Різноманітні зустрічі, тренінги, майстер-класи, конференції, хакатони проводились щодня, а у вихідні взагалі треба було вибирати з десяти цікавих подій.
Я, мабуть, побувала у всіх офісах великих компаній та познайомилась із більшістю місцевих зірок data science. А все для того, щоб прийти на якусь невелику вечірку та зустрітись із потенційним роботодавцем чи ментором. Зрештою, ти так звикаєш до цього, що навіть таксисту розповідаєш: «Я вмію робити оце і оце, шукаю можливості в такій-то сфері на таких-то умовах».
Згодом отримала дві пропозиції на повноцінні робочі контракти. Проте залишатись в Лондоні не дуже хотілось, і я переїхала знову.
Для людей, які не дуже розуміють, у якій саме індустрії вони хочуть працювати, є прекрасне рішення – консалтинг. Я потрапила до McKinsey and Company випадково, і це найкраще, що зі мною могло статись у професійному плані. Я була частиною команди Advance Analytics, що спеціалізується на застосуванні методів штучного інтелекту для потреб бізнесу, і здебільшого займалася моделями в сфері маркетингу і продажу. Більше про мій шлях можна прочитати тут.
Навколосвітня подорож
Зараз я зробила перерву і поїхала в довгу навколосвітню подорож. Основною мотивацією було те, що, якщо я не зроблю це зараз, коли мені 24 роки, і все, що треба – це білет і рюкзак, я не зроблю цього ніколи. Гроші на поїздку назбирала, адже подорожі – це, правда, не так дорого, як може здаватись (хоча я і уникаю ну зовсім диких ідей економії, як-от поїсти в кафе для місцевих в Індії).
Я подорожую не для того, щоб «знайти себе», і не дуже розумію, що під цим мається на увазі. Я тут, бо мені зараз, цієї миті, це здається потрібним і правильним, а головне – просто хочеться.
Стільки часу і можливостей для саморозвитку в мене не було ще ніколи: книги, курси, розмови з цікавими людьми… Та навіть просто сісти і задуматись про те, куди я іду і чому. У подорожі я ще й закінчую невеликі персональні проекти та консультую з питань аналітики.
Я їхала в подорож сама, але одна я була лише тоді, коли мені цього дійсно хотілось. Навкруги завжди сотні людей з усього світу, включаючи француза, що вже три роки їздить на велосипеді Азією і знімає про це фільм, італійця, який вміє торгуватись, як бог (масаж за 500 рупій, коли навіть у місцевих беруть по 2500, – легко), колишнього інженера з НАСА та продавця сувенірів із Евересту. Навіть останній подорожує, хоч для нього це поки лише сусідня Індія.
Якби я могла повернулись у минуле і щось собі сказати, я б порадила по-менше думати про те, що я повинна відповідати якимось очікуванням і самій по-менше очікувати від світу. Всі ці «а от у нього це вийшло, і я теж повинна», «розвивайся, досягай, плануй і взагалі знай, що саме ти хочеш робити мало не з дитячого садочку» тільки шкодять, і лише тоді, коли я позбулась таких суджень, мій рівень щастя перейшов на кількісно новий рівень.
Наразі я проїхала Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, а також північ Індії, зараз я на півдні Індії, у штаті Гоа. Планую залишитись тут на декілька тижнів. Далі буде Малайзія, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, а потім через Гаваї та Каліфорнію – додому. Саме такий шлях я планую, але хто його знає, що і як буде насправді. Подорож – це постійне відкриття.
