У Бергені дощ. Дощ у Бергені – це те ж саме, що каштани у Києві, що голуби у Венеції, чорні й араби у Парижі, чи там єллоу кебз у Нью-Йорку. Незмінний символ. У деяких куточках цієї планети дощ – то благодать із небес, на яку чекають роками, задля якої приносять жертви, від нестачі якої помирають. Якби жителі Норвегії могли якось поділитися своєю вологою з тими, хто її спраглий, то ніхто б ніколи не потребував води на всій планеті.
Дощ у Бергені, як і в Осло, може починатися і закінчуватися кілька разів на день. Він може падати увесь день. Дощ може початися і закінчитися протягом однієї сигарети. Тому бергенці не зважають на вологу, що падає і тече у них під ногами. Вони запалюють сигарету і курять собі, незважаючи на те, що небеса намагаються її загасити.
І от знову дощ. Такий кволий, але тривалий. Ми понатягали капюшони на голови й чохли на наплічники – щоб же ж, бува, пудра не промокла і туш не потекла – і пензлюємо геть із порту кудись у бік даунтауну. Нас прибило до цього благословенного берега на Хуртірутені, куди ми проникли вчора в Олесунні за фальшивими айсіками, і де ми були мало не наймолодшими пасажирами, і де ми пили одну каву на чотирьох і пиздили булочки з корицею у поважних людей – бо ми, вочевидь, були там і найбіднішими, і найнахабнішими. Але то зовсім інша історія. Наразі, Берген.
Люди на вулицях навколо нас, як і самі вулиці, якісь розмиті. Такі, наче намальовані імпресіоністом. А ні, це просто я дивлюся на них через екран свого потасканого “Панасоніка”. Сюди треба вотерпруф-камеру. Прогулянка Бергеном – то наче сноркелінг без виринання. Люди навколо ходять, палять, сміються, вигулюють собак, бігають – роблять все, як всі інші людські істоти в різних кутках світу. Але під дощем. Хто з парасолею, а хто й без. Ховатися десь, намагаючись перечекати, – марно. Тому вони просто йдуть собі куди їм треба. Ну і ми вирішили робити так само.
Рибний ринок – рибний ранок. Гори морепродуктів, голодні туристи, незворушні продавці. Беремо на пробу цілу ногу краба, кривимося і йдемо далі. Насправді, смачна нога в того краба, але на дурняк дають лише одну, і якщо подобається, то треба платити. Тягаємо за вуса омара, беремо на пробу ще одну ногу краба, знову кривимося і переходимо до іншої точки. Коли вже ніхто нам нічого не дає на пробу, беремо одну на чотирьох порцію кита з пюрешкою. Нам навалюють те все на пластикову тарілку, і ми сідаємо на мокрі лави за мокрим столом на відкритому мокрому майданчику біля цього ринку. Взагалі пафосу малувато, як для дегустації кита. Якийсь «гідропарковий» варіант. Антураж скоріше не китовий, а котлетний. Менше з тим. Кит, що колись плавав собі тими просторами, які відкриваються нам із цього літнього майданчика, кит, що розсікав собі водну товщу бозна скільки років, який, можливо, мав ще якісь плани на своє майбутнє, можливо, планував нарешті «остєпєніцца», покінчити з розгульним життям, створити родину, завести малечу і побудувати кар’єру – цей самий кит лежить тепер порубаний на шматочки, типу як для бефстроганов, але трохи більші, перед нами на дешевій пластиковій тарілці, поряд із гарніром із пюрешки. Чи так той кит планував закінчити своє життя? Навряд чи. Скільки у морі лишилося таких китів? Хтозна. Та він уже мертвий, і він холоне, тож варто відкинути сумніви і роздуми.
Кит на смак більше схожий на телятину. Така солона ніжна телятина. Пюрешка схожа на мівіну. От і все. Кит заходить у нас мовчки, кожна думає про щось своє – чи про те, якою була остання думка того кита, чи про те, які люди жорстокі тварюки, чи про те, де тут можна взяти трохи кетчупу, чи про те, де тут МакДо. Пюрешку ми пропонуємо собаці, який підбіг, виляючи хвостом, та він лише відвертає морду. Бува й таке.
Щось десь фонить. Щось звідкись наближається. Голосне і щомиті стає все голоснішим. «Оно!» – кричить одна з нас, найкмітливіша, вочевидь, показуючи пальцем у бік гурту якихось вар’ятів, що сунуть вздовж набережної в наш бік. Чи то пак, не в наш бік, а у бік площі позаду нас. Парад тролів і вікінгів. Зелені опудала і брутальні воїни. Обладунки і мечі – бутафорія, дух і запал – дуже реалістичні. Якийсь у них зараз фестиваль? Сунуть колоною, голосно співаючи і трублячи в горни. Дорогою до цієї громади, наче реп’яхи, чіпляються прісні людці. До площі їхня громада доходить вже солідно оброслим шаром із зівак, і там вони зупиняються. Щось там у них має відбутися. Шабаш який, чи стріла, чи битва, чи фольк-концерт, чи може це вже кінець? Хтозна, що там буде далі, бо ми чекаємо й ідемо далі на полювання.
Добрі люди на ринку підказали, де можна нині безкоштовно ще трохи підживитися. Напевно, ми так виглядаємо, що люди відразу розуміють, куди нас послати. Туди, де халява. Фестиваль їдла. Проходить недалеко від ринку, теж на набережній. Зрештою, тут все недалеко одне від одного і недалеко або поряд із набережною. Довгі ряди наметів, під якими добрі люди з різних регіонів Норвегії пригощають потенційних покупців всякою смакотою. Ми швартуємося на лавці, скидаємо свої наплічники і по двоє пірнаємо у саму гущавину цього атракціону небувалої щедрості. Ми звикли платити за все чи майже за все у Норвегії, і все тут коштує нев’їбенно дорого, тож маємо на меті відібрати свою решту в цієї країни прямо тут, на цьому фестивалі. Лосось, млинці з лососем, сир, млинці з сиром, варення, джем, повидло, намазки, щось незрозуміле, але смачне…
Ми робимо кілька обходів кожного намету в порядку випадкової ротації, доки не наповнюємося тим усім під зав’язку, а продавці не починають на нас недовірливо коситися. Ще одне місце, де ми найбідніші й найзухваліші.
На подвір’ї інфопункту для туристів зібрався хор десь із тридцяти тіл, які просто собі стоять на сходах і співають як один якихось дивовижних пісень своїми дивовижними голосами своєю дивовижною мовою. А зверху падає дощ. Так сором’язливо, ненав’язливо, але падає. А вони співають, а за кілька кварталів звідси тиняються набережною зелені тролі й бородаті вікінги у своїх бутафорських лахах та з найщирішим завзяттям. Отак вони тут розважаються, забиваючи на дощ. Навколо них фіорди, гори і кити, але то все їх уже давно не впирає. Вони нудяться і шукають розваг так само, як і людці, що живуть у найпрісніших, найглибших сраках нашого світу, і вони радіють і веселяться так само, як людці на найяскравіших, найсонячніших курортах.
Ейвінд з’являється несподівано. Несподівано для мене, тому що не я його видзвонила, а подружка, яка відповідає у нашій четвірці за поселення наших тіл у всіх місцинах, куди нас заносить. Я ж у нашій четвірці відповідаю за паніку і тотальний скептицизм. Ейвінд – то не назва урагану чи шторму, як мені би здалося, якби мені хтось зненацька крикнув «Ейвінд!». Я б, певно, кинулася навтьоки, якби почула це слово деінде. Та Ейвінд – то ім’я нашого бергенського хоста, і це те, за що я завжди любитиму мою подружку, хай в яку сраку вона мене ще затягне в майбутньому.
Ейвінд підходить до нас, коли ми саме намагаємося дихати, сидячи на лавці після того фестивалю шарового обжирання і слухаючи хор на сходах інфопункту. Ейвінд має друга. Звати його Дюк, і це той рідкісний випадок, коли пес аж ніяк не схожий на свого хазяїна. Бо Дюк – то французький бульдог, а Ейвінд – о тисяча китів! – він справді прекрасний! Наче Фасбендер у своєму найкращому ракурсі. Якби Ейвінд був призом на конкурсі того, хто з’їсть найбільше кита, я б зжерла півтора. А потім я б зжерла своїх трьох подружок, щоб ліквідувати конкуренцію. Він осяює нас своєю посмішкою, і мене обдає теплом з ароматом ванілі і кориці, хмари наді мною розходяться, і замість дощу на мене сиплеться лебединий пух. Я заглядаю йому в рота, і сонце сліпить мені очі, відбиваючись від металевої кульки в його язиці. Він щось розказує, де нам сісти на автобус і як нам дістатися його хати, коли нагуляємося. Каже, що в нього ще тут деякі справи, та й нам погуляти ще можна, а потім – до нього на вечерю і ночівлю. Радить, куди піти і що робити, посміхається і йде, повернувшись до нас огидною дупою свого Дюка.
Решту дня ми кудись ходимо і щось робимо, хтозна що, казна що, бо кожній із нас уже байдуже, що робити, аби скоріше настала та вечеря і ночівля з Ейвіндом.
Берген – прекрасне місто. Дуже веселе, мальовниче, творче. Будиночки різнокольорові, люди добрі, мова у них, правда, дика, але то нічого. Гарне місто. Галереї, фестивалі і всякі арт-об’єкти – прямо на мокрих вулицях.
Коли врешті настає вечір, ми сунемо до Ейвінда. Його холостяцьке двоповерхове бунгало розташоване десь трохи за містом. 15 хвилин їзди у стерильному нашпигованому електронікою автобусі, який мені дещо незручно собою бруднити, – і ми на місці. Виходимо, коли всі одночасно бачимо сяйво – так сяють прекрасні нордичні красені, такі, як Ейвінд. Зустрічає нас на зупинці, і через три хвилини ми уже входимо до його хоромів.
А потім ми готуємо тако. Всі разом – Ейвінд, четверо нас і, як виявилося, ще решта його гостей: американець Тодд зі своєю вузькоокою подружкою Люсі, а також мексиканець Ед із його литовською дружиною Мілдою і Мішель, їхньою бразильською подругою. “Сьогодні в мене аншлаг”, – каже Ейвінд, і ми всі гучно стукаємося келихами з хоум-мейд пуншем.
Люсі й Тодд із Сан-Франциско, Люсі працює у соціальній службі, а 35-річний Тодд катає туристів на човні до Алькатрасу й назад, але він ще не вирішив, ким хоче бути, коли виросте.
Ед із Мілдою живуть у Мазатлані, а Мішель переїхала з Бразилії та працює разом із Едом. Чи то пак, працювала. Вони обоє звільнилися і подалися втрьох у тримісячний велотріп. Починають вони з Бергена, закінчать в Ірані. Як? Якось. Вони прилетіли сьогодні, цілі й неушкоджені, на відміну від їхніх велів. Щось від чийогось велика загубилося під час транспортування, і він тепер неїздабельний, і завтра вони, замість того щоб починати подорож, поїдуть скандалити з авіакомпанією, вимагаючи компенсації чи повернення деталі чи щось таке.
А Ейвінд працює веб-дизайнером, на вихідних підробляє барменом і регулярно приймає у своїй просторій хаті натовпи каучсерферів після того, як йому розбила серце його наречена. Отак.
Це найсмачніший тако і найсмачніший пунш у моєму житті, і все добре, і так сухо, і тепло. І я вже починаю прикидати, як залишуся тут назавжди, як засаджу квіточками лисі газони біля входу в його хату. Я вже майже бачу, як довгими зимовими вечорами біля каміну розповідатиму йому про теплі хвилі Чорного моря, про мішані ліси, степи, чисте нічне небо, місяць і зорі, і я б навіть погодилася вигулювати його огидного пса.
Та не судилося. Бо коли ми переходимо до диджестивів, Мішель заходиться співати Better Together Джека Джонсона, а Ейвінд береться акомпанувати їй на гітарі. І наступає той незручний момент, коли я розумію, коли всім нам чотирьом стає ясно, що для нас все пропало. Бо Мішель співає ГАРНО. О ТИСЯЧА КИТІВ, ВОНА СПІВАЄ ДУЖЕ ГАРНО. Так гарно, що я готова покинути Ейвінда і поїхати з нею, хай навіть до Ірану.
Тоді ж між Ейвіндом і Мішель з’являється те, що називають хімією. Всі слухають Мішель, всі дивляться на Ейвінда, а я слухаю і спостерігаю, як розлітаються на друзки мої мрії і сподівання мати охайний будиночок у передмісті Бергена і Фасбендер-like чоловіка.
Він розкладає нас по кімнатах – Тодда з Люсі в одній, Еда з Мілдою в іншій, нас чотирьох у третій, а Мішель… У хаті лишається лише одна кімната, в якій вона може бути вкладена, – я знаю, бо перед тим як влягтися, я обшукала весь дім. То кімната Ейвінда.
Моє серце тріщить і розколюється, наче айсберг, що тане. Всю ніч я чую передсмертні крики з’їденого мною на сніданок кита, і сниться мені безкінечний дощ.
