Нордичний (відморожений) автостоп у Норвегії: одна дивна історія

/
113 переглядів

Повз мене проноситься велетенська вантажівка, і мене спочатку обдає бризками з її кузова, а потім за інерцією затягає у шлейф, наче кометний пил. Це вже п’ята вантажівка за ту годину, що ми тут стоїмо. А стоїмо ми на коротенькому відрізку дороги, яка виходить з тунелю ліворуч і заходить у тунель праворуч. А навколо гори. А за однією горою – фьорд, яким нас сюди принесло. А зверху падає дощ. І зліва направо з тунелю в тунель пролітають автівки – так, що в мене аж паморочиться в голові. Тут не лише вантажівки, а й легковики. Всі такі різні, але всіх їх об’єднує одне – те, що їм усім впадло підбирати нас, чотирьох вже зовсім мокрих дівчаток із велетенськими наплічниками. У їхніх салонах тепло, сухо, і підібрати нас хтось із них міг би, якщо б це була Грузія. Але це Норвегія.

«Візуалізуй свою мрію», – так пишномовно мені споконвіку твердить моя подружка, яка зараз стоїть із витягнутою рукою і візуалізує добру людину на колесах у цій Богом забутій норвезькій сраці. Вже сутеніє. Вранці у нас літак до Стокгольма з Осло, а ми застрягли в сраці за 300 км від того Осло. Застрягли так міцно, як зламаний корок у горлі винної пляшки – і ні туди він не пхається, ні сюди.

Срака ця називається Флом. Ми пливли, чи то пак прийшли сюди, мальовничим фьордом, розсікаючи хвилі, роззявивши рота від навколишніх гір, струмків, водоспадів, неба, води, берегів, байдарочників, що байдарували собі поруч із нашим бортом. Ми милувалися світом навколо, поглинаючи останні домашні шпроти з багетом. Життя було прекрасне.

Ми мали два варіанти того, як дістатися Осло: поїздом чи автобусом. Останній рейс і того, і того спеціально підгаданий під цей останній паром – щоб ті люди, яких прибило до цього знатного берега і які не мають планів тут лишатися, могли спокійно собі поїхати. Якщо ж не скористатися одним із цих варіантів – поїздом чи автобусом, – то до наступного ранку звідси не вибратися. Тут є де зупинитися, і взагалі-то тут дуже гарно. Гарне таке містечко – з одного боку гори, з іншого – фьорд. Краса. Тихо, чисто, людей майже не видно, не пахне рибою і пахне горами. І можна було б тут зупинитися, і не на одну ніч навіть, якби не те єдине «але»: якби не літак вдосвіта за 300 км від цього райського куточку.

Ми провели поглядом останній потяг, а за ним останній автобус до Осло і так дуже бадьоренько рушили до траси. Що нам ті автобуси-поїзди? Автостоп – наше все. Хоча впевненість у цьому згасала з кожним днем нашої подорожі. Кілька днів тому ми вже випробували норвезький автостоп, коли намагалися дістатися Мольде. Ми випробовували його три години і дійшли висновку, що автостоп у Норвегії нордичний. А точніше, відморожений. Поїхали тоді автобусом за такі гроші, що хотілося той квиток ще й з’їсти, бо коштував він як п’ять повноцінних обідів.

З будь-якої сраки можна знайти вихід. Так мені все життя повторює подружка, яка майстерно потрапляє у найрізноманітніші халепи, а зараз стоїть під дощем на трасі вже більше години й візуалізує “хаммер”, який забере нас звідси. Вона майстер срако-туризму. І тягне з собою таких, як я. Де є найглибша срака – нам туди. Це саме вона сказала твердо: «Не поїдемо на автобусі і поїзді. Будемо стопити».

Чесно кажучи, грошей нам на дорогу вистачило б, і я була готова вже їх віддати. Я взагалі-то дуже прагматична, попередній досвід аналізую, реальність оцінюю об’єктивно і в дива не вірю. Я намагалася донести до неї ці аргументи, але вона сказала «нє сси», рішуче відрубала мою простягнуту до каси руку, витягла з неї бабло і сказала, що краще вдавиться, але 2700 гривень за проїзд якихось 300 км не платитиме. У ній не лише освіченості й оптимізму більше, ніж в мені, але й грубої фізичної сили. Так я здалася, і так ми лишилися у цій сраці.

І от ми попрямували до виходу, тобто до траси. Вулиці чисті й непорочні, небо блакитне, гори високі, струмки з них течуть стрімкі, а вода фьорду прозора, наче кришталь. Пастораль норвезької сраки. Вийшли з міста, пройшли галявину, на якій паслися біленькі й кругленькі, як зефірки, овечки. Вони були такі чисті й напомаджені, що закортіло ними припудритися. Овечки підіймали від трави свої світлі безтурботні голови, дивилися на нас співчутливо і своїм мелодійним «бееееееееее» казали до нас щось на кшталт: «У минулому житті ми були порядними туристами, і от тепер відловлюємо тут благодать, а вам, халявщицям, до нас ще перероджуватись і перероджуватись». Так і казали, вівці.

А потім почався дощ.

І от ми вчотирьох стоїмо на дорозі й візуалізуємо щось, що доперло б нас до Осло. Або хоча б вже до якоїсь цивілізації.

За дві години я пройшла, здається, усі механізми чи то стадії адаптації. Спочатку я прийняла ситуацію і активно надсилала свої флюїди щастя і вселенського добра поглядом кожному водієві, який проносився повз мою виставлену руку.

Коли минула ще одна мокра, холодна і голодна година, я перейшла на наступну фазу своєї адаптації. Заперечення. Я почала тикати факи, посилати флюїди ненависті і тисячі бородавок у кожні задні фари, які стрімко віддалялися від мене. Потім я сказала своїй подружці, що ця візуалізація – “розвід”, і щоб вона запхала її собі ще глибше, ніж ми зараз застрягли. Ми застрягли в цій сраці, на літак ми не встигнемо, грошей у нас обмаль, все погано, все пропало, і взагалі треба було їхати в Єгипет. Всі люди в Норвегії – бездушні тварюки, ми посивіємо на цій трасі, помремо від холоду і голоду, і в усьому винна вона, подружка. Треба думати, де тут можна заночувати дешево, і завтра вранці якось вибиратися. Це все я істерично до неї донесла, після чого почала бігати навколо своєї осі і рвати на собі волосся, голосно кричачи, що я ще молода, щоб згинути в такій сраці. Здається, тоді подружка вирубила мене і поклала на наплічника, де я й отямилася через якийсь час.

Подружка все ще стоїть, наче той баобаб, на узбіччі і стоїчно візуалізує. Дві другі з нас чотирьох, судячи з усього, вже перейшли на стадію витіснення і сидять собі поруч зі мною на наплічниках, апатично звісивши голови. Нарешті, я дійшла до їхнього рівня.

Мене вже до кісток пробрало холодом, і я якраз у тому стані, щоб впасти в анабіоз і виштовхнути цю мокру й холодну реальність зі своєї свідомості. Я стала уявляти, що лежу в гамаку, а не сиджу на наплічнику. До мене долинають звуки прибою і крики чайок, а не свист вантажівок, які проїжджають повз. Теплий океанський бриз ніжно лоскоче мою засмаглу шкіру, і на неї зовсім не бризкає з-під коліс багнюка. Я вже майже відділилася від свого тлінного тільця і прямую до тих омріяних далей. Але щось шершаве тягне мене назад. Якийсь шершавий звук. Звук гальмування. Тертя гуми об асфальт. Таке шшшшшш – наче райська мелодія.

Бусик. Зупинився біля нас. Із нього вилазить білява дівчина і щось перетирає з моєю стоїчною подружкою, яка весь цей час незворушно візуалізувала цей бус. І от він матеріалізувався. За кермом якась біла посмішка. Більше нічого не видно. Все в якомусь дурмані. Може, я вже випала з реальності. Біла посмішка вилазить із кабіни і разом з білявою дівчиною починає звільняти для нас місце на задніх сидіннях свого мікроавтобуса. Вони перекладають коробки з всілякою технікою в багажне відділення, трамбують їх там, після чого зверху ми вкладаємо свої наплічники, а потім дівчата всідаються втрьох на заднє сидіння. Мені, значить, дістається почесна місія тамади на передньому сидінні поряд із цією дивною парочкою.

Мабуть, вони контрабандисти чи пограбували магазин техніки і їдуть до столиці збувати це все. А може, в них у коробках органи, чи наркотики, чи зброя. Хтозна що в тих коробках, але в салоні в них тепло і сухо. Мені вже байдуже, куди їхати з цієї сраки, якщо чесно. Але цього я їм не кажу, а кажу, як мене звати, і що вони добрі люди, і хай їм щастить, і здоров’я їм і їхнім дітям, і хай їм Бог помагає, байдуже, чим вони там займаються з цими коробками.

Біляву дівчину звати Ліса. Така собі нордична принцеса. Гарна. Така холодна скандинавська краса. Не фотомодельна, не палка, а така, до якої треба придивитися. Вловивши її, не хочеться відводити погляд, а відведеш – не згадаєш цього обличчя, не зможеш описати. Можна описати лише враження від неї. Такий собі імпресіоністичний об’єкт, Ліса.

А біла чеширська посмішка, що сидить за кермом ліворуч від мене – її угандійський бойфренд Джей. У салоні не так темно, як надворі, та й він тепер ближче, тож маю нагоду роздивитися шоколадне личко, до якого кріпиться його білосніжна посмішка.

Отак – нордична красуня і її угандійський друг на мінівені, забитому технікою. Кажуть, їдуть із Бергена. Живуть в Осло. Кажу, ми були в Бергені два дні тому. І починаю розповідати їм про те, як ми з Олесунда дісталися Бергена на борту “Хуртигрутена”, і як гарно було на борту “Хуртигрутена”. Про білі простирадла і теплу воду. Про те, що ми там пили одну каву на всіх чотирьох і про те, що ми спиздили булочки з корицею із конференц-зали, де накрили брекфест-тейбл для поважної конференційної публіки, я замовчую. І про те, що поїзд і потяг у Фломі ми пропустили тому, що зажали бабло, а не тому, що просто не встигли, – про все це я їй теж не кажу. Не зрозуміє вона зі своїм норвезьким менталітетом, як може викручуватися слов’янська душа.

– Взагалі-то, автостоп у Норвегії не заведений, – каже нордична принцеса Ліса. – А тим паче в гірській місцевості, між тунелями.

Думаю собі: дорогенька, ти б знала, що і де ми робили з того, що не заведено – ти б одразу ж викинула нас зі свого бусика. Але цього я їй не кажу, а ввічливо погоджуюся, додаючи про те, які вони добрі люди, і хай їм завжди щастить, і хай їм Бог помагає, і їхнім дітям, і онукам.

Обертаюся назад – дівки соплять, наче їх мама вдома вклала і ковдру підмостила по бочках. Цього разу за радіо працюю я, і жодної ротації. А я ненавиджу працювати за радіо в автостопних подорожах. Я той тип, що радше їхатиме у кузові, хай навіть на мені ще хтось сидить чи я вся обкладена яйцями й чурчхелою, лишень би мені не їхати поряд із водієм і не вести з ним порожніх балачок. Які доводиться вести зараз. Відпрацьовую свій скептицизм, вочевидь.

Я вже виклала їм усю правду про себе і всю неправду про дівок, що соплять позаду. Я сказала, що ми приїхали взяти участь у співочому конкурсі. Ліса дивується. Я показую невизначено на одну з дівок, кажу – та солістка, а дві інші на бек-вокалі. Такий вокал аренбішний, типу Мерайї Кері. Вона киває. Ага. Не знаю, нащо я те кажу. А я? А я їхній продюсер. Ага. Здається, Лісу беруть сумніви. І як конкурс? Кажу, добре. Нам сказали, що зателефонують. От, поспішаємо швидше додому, до телефону – може вже телефонували.

Щойно ми в’їжджаємо до Осло, я аж підскакую на радощах, буджу дівок і так солодко спостерігаю, як же ж їм складно прокидатися й збирати рами докупи.

Вночі Осло – то одна суцільна тусня. Клубець на клубці і клубець за рогом. На вулицях молодь і бомжі. Перші плавно, хитаючись курсують від дверей до дверей або ж стоять із кухлями біля входів, а другі лежать скрізь де можна. Звідусіль гупає музика, молодь рже і верещить. А бомжі сплять собі поруч. Вони порозстеляли свої підстилки прямо під дверима банків і фешенебельних бутиків, і сплять собі валетом чи обійнявшись по троє-четверо. Через кілька годин всі ці двері повідчиняються, і цими самими місцями, де вони зараз вмостилися, курсуватимуть сотні й тисячі брендових, начищених і блискучих чобіт.

Наші любі друзі, виявляється, живуть у самісінькому центрі. Вони не лише привезли нас, але й запропонували перепочити в них ті кілька годин, що маємо до рейсу. Ми допомагаємо їм затягти в хату на 12-му поверсі всі ті коробки з кузова. Вони не просто добрі – вони практичні.

Із їхнього відкритого балкону лунає голос нічного Осло, а в хаті у них тепло, сухо і є де розстелити спальники. Ліса скромно пропонує душ і піцу, але мої дівки, здається, розучилися говорити і вже вклалися просто на підлозі у своїх спальниках, і знову соплять. Ліса здивовано й боязко на все це дивиться. Я кажу, що нам нічого не потрібно, лише чуток залипнуть. Вона така: “Ну ок”.

Бідна Ліса. Вона, здається, й не лягала. Коли ми всі вчотирьох підриваємося через півтори години за будильниками, вона все ще сидить на кухні й перелякано зиркає на нас. Мабуть, побоювалася, що, як ляже спати, ми тут все винесемо – все що є в хаті, всю техніку, яку вони привезли, і їхні органи також.

Поки вона, наче пазли, складає свої шаблони, ми за три хвилини пакуємо спальники, дякуємо й зачиняємо за собою двері.