Зачем она это сделала: «Коза Чка»

//
275 переглядів

Засновниця Творчої гастромайстерні «Коза Чка» Тетяна Дядечко відверто розповіла про розвиток власного бренду сиру, а також про складнощі та радощі ведення фермерського бізнесу в Україні.

Ідея

Займатися виробництвом чогось смачненького мені хотілося завжди. Із виробництвом сиру я познайомилася у 2011 році на «землі обітованній», що, мабуть, є символічним. Це знайомство хоч і було поверхневим у технологічному плані, але глибоким у плані духовному, і стало доленосним для мене.

Під час робочої поїздки (на той час я працювала на одному агропідприємстві і була «діловою ковбасою») до Ізраїлю я познайомилася із підприємцем Іцхаком, який організував поїздку на козину ферму. І, о боги, я потрапила до раю! Сімейна пара – він голландець, вона ізраїльтянка – доглядають 300 кіз, доять їх та варять сир. Незважаючи на те, що це нелегка праця, вони випромінюють радість, добро, любов. Вони кайфують від того, що роблять, і насправді щасливі. Тут я і задумалася над швидкоплинністю буття. Було прийнято рішення розпочинати зміни у своєму житті терміново. Але, повернувшись додому, щоденні справи «закрутили», й усі думки забулися.

Початок

Через рік зі мною трапилося кохання, і я переїхала до Києва. Підкорення столиці не сталося так, як гадалося. Рік безробіття і безкорисного існування був дуже важким періодом мого життя. І от, коли вже далі так не могло тривати, я вольовим рішенням розпочала із малого – суботнього ранку поїхала на ринок, купила молока і зробила перший свій сир. До цього я раніше ніколи його не готувала.

Все вийшло смачно. Згодом я повторила це ще декілька разів. Через деякий час сир почали замовляти друзі та друзі друзів. Так у мене з’явилися мої перші покупці. Наступним поштовхом була участь у Фестивалі вуличної їжі, коли ми за три години продали увесь сир! Нагальною потребою стало перебиратися із домашньої кухні у спеціалізований цех. На відкриття власного коштів не було, тому я дослідила наявні сироварні в 200-кілометровій зоні від Києва. Написала їм листи із проханням надати мені потужності в оренду. Відповів один сировар, мій колега, а тепер і друг – Олександр Бабин. Пропрацювала в його сироварні близько року. Потім був довгий рік пошуків місця під свою сироварню та її будівництво. І 12 березня 2016 року я зробила перший сир у власній сироварні.

Це була важлива подія для мене. Радість здійснення мрії, якої чекала п’ять років. Але думала, що це буде «пунктом прибуття», а виявилося, що це лише початок. Перший місяць працювала в цеху сама – колола дрова, топила дров’яний котел, їздила за молоком, варила сир. Страшенна змореність, робота «на автоматі», чотиригодинний сон, по 200 км на день за кермом… Почала замислюватися, що, мабуть, щось неправильно намріяла. Хотіла сироварню, але не думала, що доведеться так працювати. Це дійсно був період випробувань. Крім виробничих проблем на мене чекали і проблеми особистого характеру. Здатися і втекти думки були щодня. Завдяки підтримці рідних та близьких мені людей я усе витримала і не здалася. Поступово все почало «вирівнюватися».

 Складнощі

По-перше, пошук працівників. Це виявилося проблемою, мабуть, як і в інших роботодавців. Іще до запуску я почала «напитувати» працівників по селу. Чотири місяці пошуків були безрезультатними. І тепер, коли мені говорять, що у нас в країні безробіття – прошу показати, де саме?! Те, що я бачила протягом останніх чотирьох місяців – це лінь і небажання мати щось більше і краще за те, що у тебе є. І це навіть не питання рівня оплати. Наприклад, приходив на співбесіду до мене кандидат на посаду кочегара. Я показую йому, щось ось тут дрова, ось так берете їх, несете 10 метрів до котла і ось так закидаєте їх туди. Стоїть кремезний дядька років 45, із легким шлейфом алкоголю, і говорить: «Ну, я сподіваюся, що дрова колоти я не буду?». Кочегар! Ні, блін, посадимо тебе в крЕсло, напишемо табличку «Кочегар» та будемо тішитися із цього. Але, дякувати Богу, я пережила це, і зараз на сироварні працює п’ятеро людей.

Наступна важкість: почалися проблеми із сировиною – молоком. Спочатку було все добре, а потім постачальники почали обманювати – то молоко вже знежирене привезуть, то кисле, то таке, що сир із нього не робиться. Із болем в серці виливали молоко сусідським свиням. Наразі маємо чотирьох постійних постачальників – особисті фермерські господарства, які щоранку привозять на сироварню вечірнє та ранкове молоко. Якість кожної партії перевіряємо, працюємо із місцевим ветеринаром, який знає, «хто чим дихає». Вірю, що і надалі із цими постачальниками будемо працювати, для цього налагоджую з ними особистий контакт.

І остання проблема, яка ще не вирішена, – це управління власним часом. Крім роботи в сироварні та її управління я маю ще ряд проектів – це і наукова робота в сироварінні, і надання послуг із організації сироварні, і створення українсько-литовської спілки сироварів, також я один із організаторів наймасштабнішого в Україні мотофестивалю «Тарасова Гора». Тому відсутність певної системності розорганізовує та вповільнює просування вперед. Для мене зараз це питання є «червоним», і я щодня працюю над ним.

Процес

Рецептури сирів, поєднання прянощів у сирах та фруктів у йогуртах приходять самі собою. Під час подорожей, при перегляді фільму чи прочитанні книги, гуляючи лісом або навіть уві сні. Також буває, що друзі підкидають ідеї сирів, як наприклад було із фреш-сиром «Светкин».

Нині «Коза Чка» – це вже дійсний бренд, і певною мірою сформований образ, який має близько сотні постійних сиролюбів. Які не просто купують сир, а й ведуть активне спілкування із “Козою”. Дійсно, “Коза” стала такою, як є зараз, завдяки нашим сиролюбам. Їхні слова вдячності, пости у фб були певною рушійною силою для мене.

Зараз наша продукція продається у фірмовій «Сирній кав’ярні», також щотижня робимо адресну доставку та виставляємося на різних фестивалях та ярмарках.

Мої сиролюби – це люди, яким не все одно, що вони їдять, вони дотримуються здорового способу життя та просто справжні гурмани.

Плани

Якщо говорити про те, яким я бачила і бачу свій бренд, то зараз «Коза Чка» лише на старті. В найближчому майбутньому ставлю за ціль, що “Коза” матиме два-три види своїх власних українських сирів. Які будуть унікальними і ми будемо за них гордими. Вже підшуковую місце під нову сироварню, і, швидше за все, це буде моя батьківщина – Полтавщина. Хочу, щоб це була не просто сироварня, а господарський двір, такий, як я колись побачила в Ізраїлі. Де будуть жити кізочки та буде робитися сир, а іще хочу випікати хліб і робити сидр. А сироварню, що діє наразі, планую перепрофілювати у науковий центр. Це так, найближчі плани, а ще маю купу таких, про які поки що страшно говорити – усьому свій час.

Я дякую Всесвіту за свого першого шефа Антонця Семена Свиридоновича (wikipedia), який навчив головному: ставити правильні цілі. І досягати їх, не керуючись правилом «вопреки всему», а навпаки, керуючись добром, благородними та чесними намірами. Семен Свиридович серйозно вплинув на моє світосприйняття.