Мемуари американської письменниці Елізабет Ґілберт «Довгий шлях до річки. Кохання, втрата та визволення» описують кохання та пристрасть до жінки.
В їхній основі — історія стосунків письменниці з Райєю Еліас, які спричинили розпад попереднього шлюбу Ґілберт. Дружба, яка переросла в руйнівну пристрасть. 6 червня 2017 року жінки відсвяткували церемонію одруження у колі близьких, а у січні наступного року Еліас померла через рак.
Ця книжка — глибоко особиста і відверта оповідь про кохання, історія відчаю та мужності, а також про залежність і горе, а врешті про одужання та болісне зцілення.
Мемуари «Довгий шлях до річки. Кохання, втрата та визволення» вийдуть у «Видавництві Старого Лева» орієнтовно 24 листопада, наразі на сайті відкрито передзамовлення.
Публікуємо уривок.
Райя любила використовувати мапу центру Нью-Йорка як метафору своїх дружніх і романтичних стосунків. Вона пояснювала це так.
По-перше, казала вона, є друзі з П’ятої авеню, які в самому центрі мапи. Це люди, з якими поводишся абсолютно штучно. Ти показуєш їм лише поверхову себе, а вони показують тобі поверхових себе. Це твої соціальні друзі і професійні зв’язки. Усі намагаються справити враження одне на одного, ніхто не каже правди. Ніхто з друзів з П’ятої авеню насправді не знає інших і не хоче, щоб знали його.
Однак якщо рухатися далі на схід, там будуть друзі з Четвертої та Третьої авеню. Ти й далі ввічлива з цими людьми, але дозволяєш їм бачити трохи більше своєї справжньої сутності. Можеш жартувати, бути трохи розкутішою, ділитися такими-сякими інтимними моментами. Ти, ймовірно, знайома з їхніми сім’ями. Можливо, була на їхньому весіллі. Ти відчуваєш щиру теплоту до цих людей, але вони все ж перебувають на периферії твого серця.
Іди далі — і натрапиш на друзів з Другої і Першої авеню. Оце вже ближче до суті. Ці люди справді знають тебе, а ти знаєш їх. У вас є спільне глибоке минуле. Можливо, ви відвіку були сусідами. Можливо, подорожували разом. Можливо, разом розпочали бізнес. Ви були свідками успіхів і невдач одне одного, тож можете бути чесними і вразливими одне з одним. Це люди, яким можна довіряти, які тебе підтримують і які завжди будуть поруч.
Але, як казала Райя, лише з друзями з Альфабет-Сіті відчуваєш справжню близькість. Твої друзі з Авеню Ей, Бі, Сі й Ді пережили з тобою чимало важких моментів, але й далі люблять тебе. Це люди, які вносили за тебе заставу. Люди, які провідували тебе в реабілітаційному центрі, знають про твою зраду, тримали твоє волосся, поки ти блювала, на чиїх диванах ти спала під час розлучення. Вони забирали в тебе ключі від автівки, якщо виникала така необхідність. Ти плакала в їхніх обіймах, коли втратила роботу, матір, дитину, здоровий глузд. Ви зустрічалися в лікарняних залах очікування, поховальних бюро, клініках абортів. Вони телефонували тобі, коли їх накривала панічна атака в аеропорту. Можливо, за ці роки між вами траплялися гіркі сварки чи непорозуміння, і, можливо, ви навіть не спілкувалися подекуди. Кордони перетиналися і схрещувалися. Вам доводилося прощати одне одного. Оце ті найсправжніші друзі, які можуть бути в житті.
Але мапа Нью-Йорка ще не скінчилася. Тож ходімо далі.
Якщо тобі дуже пощастить, так казала Райя, ти можеш знайти одного друга — лише одного — за все своє життя, який пройде з тобою весь шлях до Іст-Рівер. Це друг, який знає все. Це людина, з якою ти не зможеш бути нещирою, навіть якщо спробуєш. Це той, хто може зчитати твій вираз обличчя за три квартали й відразу зрозуміти, коли щось не так. І пам’ятаєш отой останній жахливий секрет, який ти так довго приховувала від усіх? Секрет, який, ти завжди в це вірила, знищить тебе, якщо хтось про нього дізнається? Ця людина знає його. Вона, трясця, можливо, навіть була з тобою, коли це сталося. І ти ніколи не зможеш зробити нічого, щоб втратити її. Ця людина — твій останній телефонний дзвінок посеред ночі з порожнечі, коли тобі більше нікуди звернутися.
Райя завжди казала мені:
— Ти мій друг на довгому шляху до річки.
Я була таким другом. І пишалася цим. А вона була таким другом мені. Я це знала, вона це знала, усі це знали — і це звання було для мене честю.
Тож цілком логічно: коли ми дізналися, що Райя помирає, то почали називати її смерть «річкою».
— Я хочу, щоб ти пройшла зі мною довгий шлях до річки, — сказала вона мені того дня, коли дізналася про свій смертельний діагноз, і я пообіцяла їй, що так і зроблю.
— Я не зможу ввійти в річку разом з тобою, — сказала я, — але я проведу тебе до берега. Буду поруч щокроку.
Ці слова здавалися нашим переляканим вухам красивими й заспокійливими. Але ось що цікаве в метафорі Райї з мапою.
Якщо ви знайомі з центром Нью-Йорка, то добре знаєте, що прогулянка від П’ятої авеню до Іст-Рівер не найприємніша. Звичайно, починається вона добре, ви гуляєте величними кварталами, сповненими історії та шарму. Потім стає трохи дивно, але по-крутому. Якийсь час, десь біля Першої авеню, весело — барвисто, жваво, енергійно й розмаїто. А потім стає брудно. А відтак і сумно, коли проходите повз провальні проєкти міста, яке, здається, покинуло своїх найвразливіших мешканців. Ще далі стає небезпечно, бо ви починаєте озиратися через плече, обходити використані шприци й непритомних наркоманів. Коли наближаєтеся до річки, пройти останній відтинок не так вже й легко, бо на вашому шляху постає величезна багатосмугова автомагістраль, повна-повнісінька автівок на повній швидкості, водії яких не дбають про безпеку вашого тендітного маленького людського тіла. Вам доведеться пошукати шлях до пішохідного мосту, який нелегко знайти, а сам він укритий собачим лайном і графіті — про ідилічний краєвид і мови нема. А коли ви таки опиняєтеся біля річки… Ну, це ж Іст-Рівер, народ. Це суміш каналізаційних стоків, пластику й медичних відходів, вкрита тонким шаром промислового мастила, заповнена затонулими автомобілями та скелетами давно померлих гангстерів. Це карколомна подорож, скажу я вам, іти з кимось «довгий шлях до річки». У ній є романтика, але є й небезпека.
Інтимність такого рівня стає жорсткістю. Ви побачите в собі та в іншій людині те, що вас налякає і травмує, і переживете те, що змінить вас. Я б нізащо не відмовилася від своєї подорожі з Райєю, але не впевнена, що можу порекомендувати таку мандрівку комусь. І я точно не хочу більше повторювати нічого схожого. Бо хай навіть більша частина цієї дороги була чарівною, значний її шмат виявився збіса потворним і болісним, і я впевнена, що це скоротило моє життя на кілька років. Можливо, саме тому не можна знати багатьох людей так добре, як я знала Райю. Можливо, іноді спадає мені на думку, ми взагалі не маємо йти до річки з кимось. Можливо, настає мить, коли кожен з нас має знайти свій шлях до річки сам.
І ось ще одне, що я з’ясувала оце нещодавно: те, що ми, ньюйоркці, називаємо Іст-Рівер, узагалі не річка! Це припливний естуарій. Тобто вода тут тече в обох напрямках, і її хімічний склад постійно змінюється. Водночас вона солона й прісна, життєдайна, але мінлива. Забруднена вода та яскраві нові припливи постійно перетікають туди-сюди через невидимі кордони. Навігація не така й проста. Екстремальна солоність може знизити видимість під водою. Течії непередбачувані. Плавці й човнярі мають пильнувати, щоб їх не змило в море. Насправді не можна навіть сказати, чи ця водойма закінчується на початку, чи починається в кінці.
Але добре, гайда до нашої історії.
Я пообіцяла своїй коханій подрузі Райї Еліас, що пройду з нею довгий шлях до річки. І, рятуй нас, Боже, саме це я і зробила.
Ти хочеш гострих вражень… і ти їх матимеш.
