У видавництві Projector Publishing у серії «Митці про творчість» виходить книжка «Коли я пишу. Щоденники Вірджинії Вулф». Це добірка щоденникових записів британської письменниці про письмо, читання, творчі пошуки та щоденну роботу над текстами.
Для цього видання редакція опрацювала щоденники Вірджинії Вулф і відібрала записи, які найкраще розкривають її як письменницю. У них авторка розмірковує про власні романи й есеї, аналізує прочитане, шукає нові літературні форми, сумнівається у своїх рішеннях, переживає через критику та радіє творчим відкриттям.
Це не підручник із письма і не збірка порад, як стати письменницею чи письменником. Радше можливість побачити, як працювала одна з найважливіших авторок XX століття: як народжувалися її задуми, скільки часу вона витрачала на пошуки потрібної форми і що думала про власні книжки.
«Коли я пишу. Щоденники Вірджинії Вулф» надійде з друку в січні-лютому 2027 року.
Публікуємо чотири уривки зі щоденників 1922–1924 років.
вівторок, 22 серпня 1922 рік
Ось спосіб знову розгойдати себе до письма. По-перше, легка прогулянка на свіжому повітрі. По-друге, читання хорошої літератури. Хибно думати, ніби літературу можна творити із сирого матеріалу життя. Треба відсторонитися від життя — так, саме тому мене так дратувало вторгнення Сідні, — треба вийти за межі себе і стати дуже, дуже зосередженою, зібраною в одній точці, не черпаючи з розпорошених частин власної вдачі, а живучи в самому мозку. Приходить Сідні — і я Вірджинія, коли ж пишу, я — лише чутливість. Часом мені подобається бути Вірджинією, та тільки тоді, коли я розпорошена, розмаїта й товариська. А тепер, поки ми тут, мені хотілося би бути лише чутливістю. До речі, Текерей — це добре чтиво: дуже жвавий, із тими «штрихами», як кажуть через дорогу у Шенксів, разючої проникливості.
неділя, 29 жовтня 1922 рік
Міс Мері Баттс уже пішла, а голова в мене надто тупа для читання, тож можна вже й пописати тут: може, колись мене це розважить. Себто я надто поточена балачками і затуркана звичною морокою — кому «Кімната Джейкоба» подобається, а кому ні, — щоб зосередитися. У четвер вийшла рецензія в The Times — довга, трохи прохолодна, як на мене, — мовляв, так характерів не створиш; утім, доволі лестива. Звісно, від Моргана я отримала листа в цілком протилежному дусі, і він сподобався нам найбільше з усіх. Ми продали, здається, 650 примірників і замовили другий наклад. Мої відчуття? Як завжди — змішані. Ніколи не напишу книжки, що матиме цілковитий успіх. Цього разу рецензії проти мене, а приватні особи — в захваті. Або я велика письменниця, або несосвітенна дурепа. «Підстаркувата сластолюбиця», — називає мене Daily News. Pall Mall оминає мене як не варту уваги. Я й чекаю, що мною нехтуватимуть і братимуть на кпини. І яка ж тоді доля спіткає нашу другу тисячу примірників? Поки що успіх, звісно, куди більший, ніж ми сподівалися. Наразі, здається, я задоволена як ніколи. Морган, Літтон, Банні, Вайолет, Лоґан, Філіп — усі написали захоплено. Та хочу вже здихатися всього цього. Воно витає довкола мене, як парфуми Мері Баттс. Нема бажання підбивати рахунок компліментам і порівнювати рецензії. Хочу продумати «Місис Делловей». Хочу наперед побачити цю книжку краще, ніж попередні, і взяти з неї все, що можна. Гадаю, я могла би стягнути «Джейкоба» тугіше, якби бачила його наперед, та мені доводилося торувати стежку на ходу.
понеділок, 15 жовтня 1923
Я зараз у самій гущі сцени божевілля в Ріджентс-парку. Бачу, що пишу її, чіпляючись за факт якомога міцніше, і виходить, може, слів п’ятдесят за ранок. Колись мушу це переписати. Думаю, задум тут визначніший, ніж у будь-якій із моїх книжок. Цілком можливо, не зумію його здійснити. Я напхана ідеями. Відчуваю, що тут можу пустити в діло все, що будь-коли думала. Певна річ, ще ніколи я не була така вільна. Сумнівне місце, гадаю, — це персонаж місис Делловей. Вона може вийти надто штивна, надто лискуча, надто вся в мішурі. Але ж я можу привести їй на підмогу безліч інших персонажів. Сьогодні написала соту сторінку. Звісно, я тільки й робила, що намацувала до неї підступ, аж до минулого серпня. Мені знадобився цілий рік намацувань, щоб відкрити те, що називаю своїм тунельним методом: оповідаю минуле частками, тоді, коли воно мені потрібне. Поки що це моє найголовніше відкриття; і те, що я так довго його шукала, доводить, гадаю, наскільки хибна доктрина Персі Лаббока, що нібито такі речі можна робити цілком свідомо. Намацуєш шлях у стані відчаю — і справді, одного вечора вже була вирішила кинути книжку, — а тоді торкаєшся потаємної пружини. Та Боже ж ти мій! Я ж не перечитувала свого великого відкриття, і воно може виявитися геть нічим істотним. Дарма. Зізнаюся, покладаю на цю книжку надії. Тепер писатиму її далі, доки, чесно кажучи, не зможу написати ані рядка більше. Журналістика й усе інше — має поступитися їй.
п’ятниця, 17 жовтня 1924 рік
Сором та й годі. Я ж таки побігла нагору, думаючи, що встигну записати цей приголомшливий факт — останні слова останньої сторінки «Місис Делловей», — але мене перебили. Хай там як, написала їх — учора був тиждень відтоді. «Бо ось вона». І я рада була цього позбутися, бо останні тижні тягли з мене жили; зате в голові свіжіше, ніж зазвичай; із меншим, маю на увазі, ніж завжди, відчуттям, що я ледь проскочила, і ледь втрималася на туго напнутому канаті. І справді почуваюся повніше, ніж зазвичай, звільненою від свого задуму; чи залишиться так після перечитування, ще невідомо. Але в певному сенсі ця книжка — таки подвиг; дописана без перерви на хворобу, а для мене це виняток; і написана, по суті, за один рік; і нарешті — написана від кінця березня до 8 жовтня, з перервами не довшими ніж на кілька днів, і то на журналістську роботу. Тож, можливо, вона відрізнятиметься від решти. В усякому разі, відчуваю, що вигнала з себе ті чари, які, за словами Маррі та інших, я сама на себе наклала після «Кімнати Джейкоба». Єдина складність — втриматися й не писати ще. Мій глухий кут, як вони його називали, простягається так далеко й відкриває такі обрії. Уже бачу Старого.
Мені спадає на думку, що ось тут вправляюся в письмі, граю свої гами, так, і працюю над певними ефектами. Мабуть, тут я відпрацювала і «Джейкоба», і «Місіс Д.», і тут-таки вигадаю свою наступну книжку, бо тут пишу просто, як пишеться, — і то велика втіха, та й стара В. 1940 року теж щось у цьому розгледить. Вона буде жінкою, яка вміє бачити, — стара В. — все: більше, ніж я, гадаю. Але я вже втомилася.
