Новий роман письменниці та блогерки Каті Бльостки «Не дивись на мене так» — це історія про дівчину, яка не вірить у Бога, але несподівано зустрічає його особисто.
Головна героїня Аня не вірить у Бога. І має на це достатньо причин: батько помер від раку, молодша сестра тепер самотужки бореться з хворобою, а мама вперто вважає, що відповідальність за всю родину має лягти саме на Аню. Тож коли у свій день народження дівчина показує небу середній палець і вимагає пояснень, найменше, чого вона очікує, — так це того, що Бог прийде до неї особисто. Але Він приходить. Красивий і дотепний. Ламає дівчині палець за непристойний жест і заявляє, що наступний рік проведе в людському тілі — поруч із нею. Йому треба нарешті зрозуміти, як це — бути людиною.
Тепер Богу доведеться працювати в книгарні в центрі Києва, їсти піцу з ананасами й дивитися «Гру престолів», копати картоплю й святити паску. А ще — розібратися, чому люди закохуються, як втрачають одне одного і, попри це, знаходять у собі сили жити далі. Аня ж змушена пережити цей рік поруч із Богом, якого вона, здавалося б, ненавидить, і баристою, якого, схоже, кохає.
Книжка «Не дивись на мене так» має вийти друком на початку грудня у видавництві «Віхола».
Публікуємо уривок.
Вона начепила штучну посмішку на обличчя та зайшла в зал, де зібралася вся її родина. Обійшовши стіл, Ганя вмостилася на попередньо зайняте місце, одразу знайшовши своє відображення в Максових зелених очах.
— Я ж просила не дивитися на мене так.
— Як так? — дуже тихо запитав він.
— Ніби тобі мене безмірно шкода.
— Ти думаєш, я відчуваю до тебе жалість?
— Я думаю…
— Усе добре? — перебила їхній діалог Женя, встигнувши сісти за стіл біля Антона. — А де мама?
— Я тут, донечко, — усміхнена Тамара зайшла в кімнату.
— Ти забула принести гриби, — сказала Гані, ставлячи тарілку на стіл.
Старша донька, проігнорувавши її зауваження, сфокусувалася на своєму коліні, що ритмічно смикалося.
— Ну, починаймо. Бо перша зірка давно зійшла, Христос рождається, а ми язиками плещемо, — обізвався дідусь.
Макс нахилився ближче до Гані.
— Насправді він народився у вересні.
— Хто? — не зрозуміла вона.
— Ісус, — ледь чутно промовив Бог, указавши пальцем на зображення «бьорздей боя» на її кофті.
— Він — діва. Чому я не здивована?
— Отче наш… — розпочав поважним голосом дідусь. Рідні встали, як по команді. — Що єси на небесах… — промовляв він, хрестячись.
Усі, окрім Антона, Жені та Мії, повторили за ним. Педро — зліва направо, по-католицьки. Ганя — механічно, бездумно. Тінь розмови, що розгорілася на кухні, досі затьмарювала її свідомість. «Ти нагадуєш мені про те, що я передчасно втратила», — знову лунало в її голові.
До дідового голосу в молитві перед Святою вечерею долучилися голоси бабусі й мами. Ганя вдивлялася у свою порожню тарілку й розмірковувала, чи зможе переконати Макса повернутися в місто вже сьогодні. Все так нестерпно, як вона й передбачала. А потім Ганя поглянула на Женю, яка притуляла до себе маленьку Мію та дивилася на сестру стривожено. Так, здається, вона підозрює, що старша хоче втекти. Ні, заради неї Ганя протримається до завтра.
— …нині і повсякчас, на віки вічні. Амінь, — завершив Олександр Васильович, перехрестився і сів.
Потім Антон озвучив імпровізовану молитву, нагадавши всім про прихід Месії, порятунок грішних душ і життя в раю. Ганя могла б роздратуватися через довжину його промови й демонстративно закотити очі, вимагаючи скоротити текст по діагоналі, але не стала. Наприкінці Антон так щиро дякував Богу за свою дружину і дитину, тримаючи обох за руки, так мило всміхався, виголошуючи ці слова, що Ганя незчулася, як майже пустила сльозу. Женя поглянула на чоловіка з такими непідробним теплом і щирим захватом, що на якусь частку секунди, попри труднощі в знаходженні спільної мови, Гані й самій захотілося подякувати Богу за те, що в Жені є Антон.
— Спочатку тричі беремо кутю. Тамаро, ти перекладай Педру про традиції, про оці дванадцять страв. Щоб він не сидів ото, як хрущ у сірниковій коробці… — промовляла бабуся, пропонуючи всім спробувати головної страви.
— Це так… зернисто, дивно і майже приємно, — сказав Гані Макс, скуштувавши куті. Трьох ложок йому було достатньо. Він відмовився від додаткової порції.
— Кутя залишається на столі всю ніч, як і прибори, якими ми користувалися. Це робиться для того, щоб рідні, які в засвітах, могли прийти і пригоститися, розділивши з нами трапезу, — повідомила йому Ганя. Звісно, Макс знає абсолютно все про християнські традиції, обряди й вірування. Ганя не розповіла йому нічого нового. Їй просто хотілося заповнювати час словами. Можливо, так той спливатиме швидше.
— Засвіти… Яке красиве слово, — промовив Макс. Вона подумки з ним погодилася.
— Ти віриш у те, що душі можуть приходити до живих? — запитав її Бог. Ганя облизала губи й переставила свою склянку по інший бік тарілки.
— Малою я вірила, що завдяки цій традиції зможу знову побачити тата. Я залазила під стіл і ховалася там до пізньої ночі, очікуючи, коли ж його душа навідається скуштувати куті. Він підійде, а я вхоплю його за ногу. Тато підскочить, вдаючи, що злякався, ніби й не бачив мене там, і голосно засміється… — Ганя розповідала про це, вдивляючись у куток, де стояла невелика жива ялинка, встромлена в залізне відро з піском, — ловкий трюк для презервації свіжості. Вона неквапливо ковзала очами по старих прикрасах, гірлянді, дощику й маленьких шматочках вати на колючих гілочках — імітації снігу.
Макс дивився то на Ганю, то на дерево, яке так тримало її увагу.
— А зараз? — нарешті запитав він.
Вона, здається, затримала дихання.
— А зараз я думаю, що якщо в душ є хоч якийсь розум, то вони триматимуться від цього світу якнайдалі.
Після цих слів, перемкнувшись, як від натиснення кнопки, Ганя заходилася вибудовувати розмову з Педро, цікавлячись здоров’ям його матері, яку бабуся позаочі називала «сіньйора сваха».
Захопившись інформацією про зміну вартості проживання в пансіонаті для літніх, що біля мальовничого італійського озера, Ганя проґавила момент, коли Макс устиг покласти їжу на її тарілку, — ту славнозвісну тушковану капусту й вареник з картоплею. Очевидно, її мати, бувши спостережливішою, ніж донька, цього моменту не проґавила, тому сиділа й витріщалася на Макса зацікавлено та безсоромно.
— Їж, — тихо промовив він, простягнувши руку на спинку Ганиного крісла.
— Ти ж знаєш, про що вона зараз думає. Не обслуговуй мене, не підігруй їй.
— О, вона мізкує про організацію твого… нашого весілля, — почав Макс, підсміюючись, як над дурним анекдотом. — Ресторан за містом з нормальною музикою і танцями, а не хор «Газова хусточка», як це було в Жені. А, ще. Саме зараз вона думає, що тобі потрібно набрати хоча б кілограмів із п’ять, щоб весільна сукня силуету «русалка» красиво…
— Досить! — Ганя спробувала штовхнути його ліктем поміж ребер, але Макс вчасно відхилився. — Зараз я їй…
— Не треба. Будь ласка, — спокійно, але серйозно заговорив Бог. — Це її перші думки за день, не пов’язані з хворобою твоєї сестри. Дозволь їй утекти від реальності.
— Ну хіба ти не пречудовий?! — Ганя скривилася, зігравши розчулення. — Ти можеш змінити цю реальність, клацнувши пальцем, але натомість пропонуєш їй терапевтичний самообман…
— Ти переконана, що альтернативні сценарії реальності були б набагато кращими?
— Будь-який сценарій, за якого моя сестра не вмирає від раку, був би набагато кращим, — випалила Ганя, а тоді запхала в рота цілого вареника, щоб зупинитися й не наговорити Богу зайвого.
— Людина думає, що знає все…
До сраки «не наговорити зайвого»!
— Усе в нас знаєш ти, — перебила його Ганя, дожовуючи. — За винятком того, що відбувається тут, — вона вказала на свою скроню. — Хоча я певна, що тобі не треба бебратися в моїй голові, щоб здогадатися, куди саме я тебе подумки послала.
Макс зціпив зуби, закинув голову та почав вивчати люстру зі скляних тюльпанів.
— Я підозрюю, що не ближче, ніж нахєр, — тихо повідомив він після двадцятисекундної паузи.
Чорт, вона намагалася, щосили намагалася не сміятися. Вона стиснула губи і тримала їх так, аж доки дрібний звук подавленого реготу не вискочив з її тіла. Макс віддзеркалив її емоцію та потягнувся до тарілок посеред столу.
— А наша Бозя матюкається, — Ганя роздула ніздрі та пришвидшено закліпала очима.
— Їж, — цього разу дуже по-доброму промовив він, кладучи гриби на її тарілку.
Ганя потягнулася до пампухів на краю столу, та, взявши один, поклала його перед Максом.
— Ти теж, — сказала, облизуючи цукрову пудру з великого та вказівного пальців. Бог глибоко вдихнув та вкусив пишний десерт. Ганя й собі почала їсти щойно створений на її тарілці асортимент.
Тим часом розмова за столом лилася приємно й досить невимушено. Бабуся на прохання Жені почала розповідати історію з її дитинства. Сестри чули її сто разів, але всміхалися щоразу, коли Олександра Пилипівна заводила мову про Різдво, на яке з нею, семирічною колядницею, сусіди розрахувалися дерунами.
— Я зайшла до них на поріг і кричу: «Пане господарю, дозвольте колядувати». Вони мені: «Колядуйте». Заходжу у веранду, починаю співати… Стараюся, щоб і голосно, і славно. Вкінці, як же годиться, кажу: «А на цьому слові бувайте здорові», а вони мені: «У нас нема грошей. Можемо дати тобі дерунів», — на цих словах навіть з Антона вирвався тихий регіт. Тамара бубоніла, перекладаючи для Педро кожне бабусине слово. Він кивав, сигналізуючи, що розуміє контекст. — …і виносять мені три деруни. Такі грубі, жирні. Я їх взяла, подякувала, вийшла з хати і думаю: «Зараз я вам покажу». Надворі мороз, що пса шкода вигнать. А деруни ще теплі, у руках парують. Ну, я їх і приклеїла сусідам на шибку. Всі три. Що вже вхопила від матері потім, то було моє. Але на всі наступні Коляди гроші у Столярів для мене завш знаходилися, — доказала бабуся, заправила волосся під хусточку і випила зі склянки.
— То вже тоді було ясно, що людина ти страшна, — обізвався дід, усміхаючись, чим заслужив від бабусі легенький тумак у плече. Кімнатою прокотився родинний регіт.
Макс вивчав стареньку очима, сповненими теплоти.
— Усе так і було? — запитала в нього Ганя, розуміючи, що він продивляється бабусин спомин, як кіно.
— Деруни були отакі товстезні, — відповів він, скривившись, та показав пальцями два сантиметри. — Сусідка їх пів дня ножем із вікон відшкрябувала.
Ганя вигнула брову й поглянула на бабусю, намагаючись уявити її семирічною дівчинкою. На жаль, жодної дитячої фотографії в Пилипівни не збереглося. Світлини ж юності доводили, що вона була красунею.
— Женю, доцю, а заколядуй нам, — Тамара попросила доньку, обпершись ліктем об стіл.
Дідусь відкинувся на кріслі, склавши руки на животі. Педро оновив свою та тещину склянки. Бабуся відпила й протягнула: «М-м-м-м». Антон поклав долоню на плече дружини, заохочуючи її погодитися. Він любив її співи чи не найбільше. Женя ніжним дотиком поправила Міїне волоссячко. Дитина встигла заснути на татових колінах під час бабусиної розповіді. Женя набрала в груди повітря, і «Нова радість стала» зазвучала в хаті.
Ганя знала, що не лише Макс може зупиняти час. Її сестра вміє робити це співом. Їй здавалося, що цей голос, такий чистий і дзвінкий, такий ніжний і впевнений, огортає її тіло з усіх боків, змушуючи почуватися… живою. Вона уявляла, що мелодія — це довга стрічка, яка майоріє на теплому вітрі. А вона тримає її в руках, спостерігаючи за кожним вигином. Це найпрекрасніший звук у світі. «Співай, сестричко. Будь ласка, не переставай співати», — думала вона, витираючи сльозу зі щоки. Навпроти плакала мама.
Макс слухав колядку із заплющеними очима, неначе відсіюючи звук від зображення, щоб спожити це мистецтво в найчистішій формі, без домішок. Його руки розслаблено лежали на колінах. Такі красиві чоловічі руки.
Женя закінчила, і час знову почав бігти у звичному ритмі.
— Бравісімо, — промовив Педро й підніс склянку. Лише бабуся, встигнувши вийти з мелодійного трансу, його підтримала й сьорбнула зі своєї.
Ганин телефон завібрував. Поглянувши на екран, вона побачила повідомлення від Вадима. «Як родинна вечеря?» —прочитала запитання. Ганина відповідь була короткою. Вона складалася із двох зірочок, що символізували рейтинг, — омаж до напису на чашці, яку Ганя отримала в подарунок на Різдво. За мить мобільний знову стурбувався, і на екрані з’явилося фото, на якому усміхнений Вадим сидить за святковим столом у колі рідних. Серед них Ганя впізнала Юлю. «Вона така мила», — подумала дівчина цього разу. Ганя наблизила Вадимове обличчя. Фірмова хаотична гулька, осяйна усмішка, від якої подих зупинився в її грудях, футболка з написом «Змушений веселитися»… Ганя прикусила губу та почала друкувати відповідь. «9 місяців і 10 днів». Надіслано. Вона мрійливо всміхнулася сама до себе і сховала телефон у кишеню.
— Хто це був? — зацікавлено запитала Женя.
— Вадим, — відповіла Ганя.
— Хто такий Вадим? — втрутилася мама.
— До нас їде якийсь Вадим? — підхопив дід.
— Я не знаю ніякого Вадима, — виправдався Антон.
— А де ми його спати положимо? — запитала бабуся.
— Вадим ночуватиме? — стривожилася мама.
— Ми постелимо йому в залі, — запропонувала Пилипівна.
— А чий той Вадим? — допитувався дідусь.
— Будуть спати втрьох, — сказала баба.
— Максе, ти знаєш Вадима? — запитала Женя.
— Теперішня молодьож шо хоч нині виробляє. І по трох, і по чотирьох любляться…
Всі замовкли й повернули голови до бабусі. Старенька, байдужа до очей, що зупинилися конкретно на ній, заходилася перев’язувати свою хусточку. І лиш чвиркання узвару, який пішов Антоновим носом, сполохав цю раптову тишу.
