Дебютний роман «Імена» британської письменниці Флоренс Напп розповідає про рішення, які здатні визначити ціле життя, і про очікування, від яких не так просто звільнитися.
Це історія про родинну владу й успадковані страхи, про материнську любов і сміливість відстояти власний голос. І про те, як одна мить може стати початком зовсім іншого сценарію.
Кора живе у шлюбі, де кожен її крок має відповідати волі чоловіка — шанованого лікаря, якого бояться навіть рідні. Після народження сина Ґордон наполягає, щоб хлопчик успадкував його ім’я. Жінка ж боїться, що разом з іменем син успадкує значно більше — характер, долю і жорстокість свого батька. Їхня дев’ятирічна донька Мая пропонує назвати брата Беаром — м’яким і добрим, але водночас хоробрим і сильним.
Роман «Імена», що незабаром вийде друком у видавництві «Лабораторія», описує три можливі версії одного життя, які могли б скластися зовсім по-різному.
Публікуємо уривок.
Кора спостерігає, як літери набувають обрисів, як одна за одною дивовижним чином вичаровуються на аркуші з‐під ручки реєстраторки. Беар Аткін. Беар. Усього чотири літери, Б‐Е-А-Р, але в кожній відчувається якийсь заряд — тепер це вже не прості голосні та приголосні. Величезна хвиля — чого ж? — радості, так, точно, радості — накриває все Корине єство. В усьому тілі — запаморочливе щастя. Вона кидає швидкий погляд на Маю і бачить на личку здивування.
Віддаючи Корі свідоцтво, жінка каже, що за двадцять два роки ще ніколи не реєструвала такого імені — Беар. Вона підводиться з‐за столу й зазирає у візок.
— Але тобі воно ну просто-таки якраз, так? — а тоді звертається до Маї: — А старша сестричка, здається, дуже пишається. Ти піклуйся про свого Ведмедика, домовилися?
Вони виходять, і Мая не може стримати радощів.
— Повірити не можу, що ти обрала моє ім’я… Просто…Просто я ніколи навіть і не думала, що ти назвеш його моїм ім’ям!
Кора цілує Маю в чоло і кладе конверт зі свідоцтвом у сумку, а Мая вивозить Беара на тротуар.
Спочатку Кора немовби летить над доріжкою, а побачивши відображення у вітрині, дивується, що вона насправді тверда й ходить по землі. Мая відірвалася на кілька кроків уперед, але Кора чує безперервне щебетання, залюблено роздивляється її зі спини, коли та нахиляється над ручкою візка до братового обличчя, — і яке ж це щастя. Кора знає: це віха, що зіграє визначальну роль у Маїному житті, мить, коли вона отримала голос, коли її не попросили підлаштуватися під тінь батьківського шлюбу. Але досить швидко, ще на підйомі пагорбом, усередині все холоне від усвідомлення вчинку. Якщо тільки Ґордон дізнається, що ім’я обрала Мая… Вона кліпає, силкуючись відкинути думку. Маю він ніколи не кривдив. Щоправда, можливо, тому, що Мая завжди малесенька й показується тільки тоді, коли Кора відчуває, що вона не підскочить під гарячу руку, — коли не доводиться відзивати її далі від вогню, до іншої кімнати, відряджати у ванну чи за якоюсь непотрібною річчю. Спіднє під шарами кофтин і верхнього одягу починає намокати. Прокладка набухає і важко висить між ногами, холодний піт рясно виступає на лобі, колеться на зашийку.
Ніби всі рідини намагаються втекти з тіла. Ладні ризикнути, щоб вирватися на волю.
Що вона наробила? Як можна було бути такою дурною? Та ще й Беар. Як узагалі це ім’я пояснити, не кажучи, що його придумало дев’ятирічне дівча? Бо ж казати йому не можна нізащо. Воно ж звучатиме так, ніби вона хотіла його принизити, заявити: його родинна традиція, схвалення його батька важать для неї так мало, що вона навіть на чомусь звичайному не зупинилася. Чомусь на кшталт Джуліана.
На думку спадає повторити Маїні слова, розповісти, що хлопчик на ім’я Беар буде м’яким і милим, але водночас хоробрим і сильним. Але вона знає, що в цих рисах він нічого цінного не розгледить. Тільки ще дужче розлютиться.
Ну а як саме йому сказати? Як таку новину згладити, у який час, у якому місці? Вгадати з настроєм, приготувати улюблену вечерю — таке тут не допоможе. Ну а та доброзичливість, яку він проявляв до неї останнім часом, протягом вагітності й перших тижнів із немовлям, професійна турбота, знайома всім його пацієнткам-породіллям… Цього вони не витримають. І що тільки вона собі думала? Треба буде змінити. Треба буде повернутися й перепросити перед реєстраторкою. Ще ж не пізно; навіть чорнила не висохли.
Вона зрозуміє: це все помутніння через бурю, через безсонну ніч на довершення до тижнів уривчастого сну. Нині все не так, як зазвичай. Однак біля перехрестя Мая обертається: Кора мало коли бачила її личко таким відкритим, без звичної напруги в рисах.
— Матусю…
І те звертання — вона не зверталася так уже роками, давно вже обходячись простим «ма».
— Дякую, матусю. Це просто щось надзвичайне. Зі мною мало чого такого ставалося.
Дорогою вздовж узлісся Кора дивиться на годинник. Ґордон прийде з роботи за п’ять годин — вони видаються водночас цілою вічністю й нічим. Потрібен якийсь план. Кора тільки згадала, що в Маї сьогодні плавання — цікаво, чи відкритий спортивний центр. Від народження малого її водить Мехрі. Може, якщо вона все одно планує туди йти, можна попросити ще раз, ще цього тижня й усе? Можливо, вона також зможе забрати Маю до себе на чай після заняття? Їхні дівчата не дуже близько спілкуються, але однолітки й живуть поруч. Це ж не надто виснажливо? Якщо вдасться знайти Маї місце деінде до сьомої, то після повернення Ґордона в Кори буде пів години.
Удома Кора ставить візочок зі сплячим немовлям у коридорі, готує Маї перекус і телефонує. Басейн не працює. Але Мехрі сама — Кора навіть не просила — пропонує, щоб замість заняття Мая прийшла до Ферн. На якусь мить це дає Корі трохи впевненості, ніби оцей маленький пазлик, так легко ставши на місце, натякає: може, все буде гаразд. Вона йде до ванної і закидає вологий одяг до кошика, змінює білизну й дістає із шухляди чистий верх, намагаючись зрозуміти, що робити з Беаром. І попри всю тривожність раптом усвідомлює, що думати про нього як про Беара виходить невимушено, ніби його звали так завжди. Ніби він тільки й чекав, коли нарешті зможе носити це ім’я, а тепер залишився тільки один крок — зробити його реальним, повідомивши Ґордону. Це дає наснагу.
Вона намагається зрозуміти, як уберегти Беара. Думає розтягнути годування, щоб до шостої напоїти його молоком до лінивої дрімоти й покласти в колиску, не розбудивши.
Але що далі? Вона підходить до гардероба, прибирає коробки з‐під взуття і складає їх поруч із комодом. Коли місця достатньо, рукою струшує пил, бере ліжечко і ставить усередину, приміряючись. Вона розуміє, яке це божевілля. Він же не зашкодить їхньому маляті? Але через те, що Кора піддалася імпульсу, саме існування Беара тепер стало особистим викликом Ґордону та його родині. Вона майже чує його голос. «Мій син? Беар? Ти з глузду з’їхала?» Ні, думає Кора, заставляючи кошика назад речами, треба його вберегти.
Проводить пальцем по вузькій щілині між зачиненими дверима, але не може зрозуміти, чи добре та пропускає повітря, тому знову відчиняє двері, стає в колиску і зачиняється зсередини. Тонкою повздовжньою лінією поперед неї проходить світло: вона прикладає око й бачить шматочок спальні. Стоїть, занурюючись у темряву, роздивляючись цю скіпку власного життя під новим кутом. Їхнє з Ґордоном ліжко — квітчасте покривало подарували на весілля його батьки. Тумбочки з одного набору. На її стороні — тільки годинник. На його — лампа, блокнот і стіс книжок. Раптом вона осягає: на цьому просторі немає ані відбитка її власної особистості, ані сліду її фізичної присутності. Якщо подумати, то над тишею кімнати зависає тільки натяк на неї. До Кори долинає приглушене шурхотіння Беара у візку, але не встигає вона відчинити двері, як чує: Мая йде до нього, говорить заспокійливим голосом, ласкаво, щоб він не заплакав. Кора уявляє, як дочка розстібає братиків комбінезон і обережно підіймає його, тепленького, на руки, лишаючи одяг у візку, а коли їх уже не чути, то вирішує, що Мая понесла його до вітальні. Кора ще на трохи лишається в шафі — і почувається так, ніби ненадовго вийшла з власного життя й натиснула на паузу.
О пів на сьому Кора чує в замку Ґордонів ключ. Здається, що її зараз знудить. Вона переміщується до коридору — чоловік вітається, цілує в щоку й віддає піджак. Поки не повісила, Кора проводить пальцями по теплому плетенню тканини: усе хочеться сповільнити, торкнутися того, що можна відчути на дотик, насолодитися моментами, коли ще можна обирати, на чому зосереджувати увагу.
Вона проходить за ним до кухні й, не витримавши цілоденної напруги, чує, як раптом вибовкує:
— Ґордоне, я дещо зробила.
Він обертається, спирається на стільницю, не зводячи з неї очей; Кора знає, він не спитає, не допоможе розговоритися. Він ослаблює вузол на краватці, так само не опускаючи погляду. А коли вона заговорює, то чує себе так, як напевне чує її він — жалюгідною, слабкою.
— Я пішла одержати свідоцтво про народження, як ти просив, і… Сподіваюся, ти не проти, але я назвала його інакше. Не Ґордоном. Ти ж знаєш, я взагалі не дуже хотіла його так називати, тож я… я…
Вона замовкає, тому що він досі не змигнув; погляд так і прикутий до її обличчя. А оця частина — це як коли хтось зі страхом висоти стоїть на останньому щаблі драбини й не може не думати, що от-от впаде, тож імпульсивно вирішує стрибнути й покінчити з усім нараз. Усі зусилля йдуть на те, щоб не впасти до його ніг, підставляючись під удари, навіть не намагаючись утекти від неминучого й підкорившись, тому що це очікування лише віддаляє чудово відоме їй майбутнє. Однак вона думає про Беара в гардеробі на другому поверсі, про Маю за вечерею в кухні Мехрі й виструнчується:
— Я назвала його Беаром.
Він усміхається, і перед її очі перемінюється, трусить головою, тягнеться за водою. Вона усвідомлює: він не вірить.
— Ні, — говорить вона, — ні, це правда.
І дістає конверт, захований між двома кулінарними книгами. Тоді він розвертається — рука досі тримає фільтр — і оглядає свідоцтво. Оглядає довше, ніж потрібно, вирячивши очі, а вона досі тримає перед ним аркуш, рука починає тремтіти, і папір ходить ходором, шелестом заповнюючи довгі секунди. Він підводить очі й, дивлячись тепер просто на неї, відпускає глечика — той падає і з гуркотом б’ється об плитку. Вода промочує шкарпетки; авжеж, треба було подумати й узутися.
Він випростує руку, хапає жменю волосся біля маківки й тягне назад, майже впритул нависаючи над нею, лицем до лиця. У короткочасному сум’ятті здається, що він зараз її поцілує, але ні — з розмаху штовхає голову об стінку холодильника.
Вона обіцяла собі, що не закричить, але, шокована, не втримується, тоді швидко затуляє рота, щоб не розбудити ненароком Беара. Не треба тягнути його до Ґордонових думок.
— Ти моя жінка, — шипить він. — Я попросив тебе зробити для мене одну річ (голова ще раз врізається в холодильник), а ти не змогла. Одну (бах) єдину (бах) річ.
Якась частина її усвідомлює, що це тільки початок; що це поки вона ще відчуває, як на металі лишаються мозок, череп і м’ясо, а скоро не відчуватиме вже нічого. Тому все ж іде проти бажання не розбудити Беара й робить дещо, чого ніколи ще не робила: кричить про допомогу. Не скрикує, а кричить і кричить, бо ж відчинено вікно в коморі, прочинені двері: хтось із сусідів точно почує. Він затуляє їй рота, але вона щодуху стискає зуби, в’їдається в шкіру і волосини на руці. Він відсахується. Однак легше стає лише на мить, адже тепер між ними кілька кроків, і вона усвідомлює, що він зараз використає цей простір, кинеться на неї з розгону.
Вона відскакує — охайні накладені акушеркою шви розриваються. Але болю нема, є тільки приплив адреналіну; тікає до вітальні, він — за нею. Знову хапає за волосся, але вона виривається на волю, хоча шкіра голови пашить жаром.
