У межах мистецького проєкту «140 слів про жінок» фотографка і дослідниця Оксана Боровець шукає відповіді на складні запитання щодо жіночої ідентичності й самореалізації. Зокрема у розмові з авторкою книжки «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтервʼю», кандидаткою соціологічних наук, науковицею й дослідницею низки міжнародних програм Тамарою Марценюк.
«140 слів про жінок» — мистецький проєкт-дослідження про те, як українські жінки відчувають своє покликання, у чому вбачають сенс життя та яким словом це описують. Проєкт народився із бажання зафіксувати, як жінки України сьогодні бачать себе, свій шлях і свої цінності.
Оксана: Пані Тамаро, я розпочну із запитання, яке стало основою для початку проєкту «140 слів про жінок», запитання, яке я довго шукала, щоб правильно його сформулювати. Принагідно дякую, що саме ви підказали мені, як його найкраще увиразнити. Назвіть слово, яке для вас є головним сьогодні, яке надає вашому життю сенс.
Тамара: Взаємозв’язок. Я вибрала саме це слово. Воно відповідає моїй суспільній і професійній ролі. Це передусім, на мій погляд, важливо для того, щоб Україна більше звучала у світі в контексті культурної й освітньої дипломатії. Адже важливо розуміти взаємозв’язок, власне, історичний, певну тяглість поколінь. І невипадково у 2024 році ми відзначали 140-річчя українського жіночого руху.
Важливо говорити про Наталю Кобринську, її середовище, але разом із тим теж розуміти, що в нещодавній історії в нас є чимало жінок, які доклалися до того, щоб політика рівних прав і можливостей в усіх сферах суспільного життя сприяла покращенню ситуації. Це знову ж таки про взаємозв’язок, тяглість поколінь, увиразнення цінності, гідності.
З одного боку, ми як дослідниці виконуємо наше завдання, пишемо книжки, привертаємо увагу до різних аспектів суспільного життя, з іншого — взаємодіємо з низовим активізмом, намагаємося вплинути на медіа, щоб зробити їх більш чутливими й менш сексистськими. І це взаємозв’язок, який передбачає привернення уваги до наших ключових цінностей егалітаризму (концепція, що пропонує створення суспільства з рівними можливостями з управління і доступу до матеріальних благ всім його членам, — прим. DIVOCHE.MEDIA), рівних прав і можливостей, які є дуже важливими в контексті російсько-української війни. Адже є абсолютно протилежними до того, що несе «руський мір» і росія. І, на мій погляд, тільки коли ми відчуваємо і несемо цей взаємозв’язок, нам простіше боротися.
Оксана: Якщо ми говоримо про жінок із недавньої історії, яка українка з минулого вас надихає і чому?
Тамара: Це Мар’яна Рубчак, якої вже, на жаль, немає з нами. Дослідниця з діаспори зі сфери антропології, культурологічних студій, з якою я мала честь бути знайома, коли приїжджала в США. Мар’яна Рубчак дружила з Соломією Павличко, з Людмилою Смоляр, з тим поколінням феміністок, на плечах яких ми фактично стоїмо. Те покоління зробило місток від радянської епохи розпаду певних відносин до шляху більше в егалітарний бік, а не в патріархатний, не в «руський мір». Тому я б хотіла привернути увагу саме до тих українок, які після відродження незалежності України 90-х років розбудовували феміністичні ідеї. Моя книжка «Безстрашні. Історія українського фемінізму в інтервʼю» якраз про це.
Мар’яна Рубчак важлива зокрема тим, що має цікаві дослідження, які стосуються переосмислення образу «берегині», зацикленість на якому викликає в українок певні обмеження їхніх ролей. Вона впорядкувала низку книг про гендерні відносини й фемінізм в Україні, що доволі важливо сьогодні в контексті російсько-української війни. Адже, як ми всі вже чітко побачили: в західній академії бракує знання про Україну і розуміння, що українське суспільство відрізняється від російського. Попри спільне пострадянське минуле ми пішли доволі далеко від «руського міра».
Оксана: Проєкт «140 слів про жінок» покликаний насамперед дослідити силу жінок і їхню роль у суспільстві. Які, на вашу думку, пані Тамаро, виклики стоять перед жінками сьогодні?
Тамара: Перед сучасними жінками є ціла низка викликів. Наприклад, ті, які принесла війна, що триває понад 10 років, — жінкам непросто поєднувати різноманітні ролі. І, з одного боку, це традиційні ролі, які передбачають репродуктивну доглядову працю, а з іншого, ми бачимо, що жінки готові виконувати інші ролі, які вважаються традиційно «чоловічими». Зокрема йдеться про захист держави. Усе більше жінок долучається до Збройних сил України, але не завжди ЗСУ як інститут готові цих жінок приймати. Щодо питання фахової інтеграції жінок у сектор безпеки й оборони, є певний виклик у тому, щоб дати цю можливість жінкам, які хочуть пов’язати своє життя із захистом держави.
Певні виклики стосуються історичної тяглості й памʼяті про минулі війни, де внесок жінок був досить великим, але не завжди про нього пам’ятають. Жінки, з одного боку, більш скромні, ніж чоловіки, вони не завжди визнають свій внесок, а применшування власних здобутків призводить до зниження видимості ролі жінок у суспільному житті. Важливо мати чоловіків-союзників, які підтримують ідеї фемінізму, рівних прав і можливостей, вести з ними більш активну співпрацю. Дуже хочеться більше чоловіків, які б долучились, наприклад, до руху компанії He for She (міжнародний рух солідарності за гендерну рівність від ООН жінки, який долучає чоловіків, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Адже ті чоловіки, які готові бачити жінок у секторі безпеки й оборони, мають радше позитивне ставлення, не цькують і готові до ідей гідності, рівних прав і можливостей у цій сфері.
Ще маємо виклик у покращенні висвітлення жінок у медійній сфері. Коли ми працюємо з медійним середовищем, нам кажуть, що цільова аудиторія не готова до, наприклад, більш егалітарних сценаріїв у шоу «Холостяк». А хочеться менш стереотипного бачення жінок-учасниць, більш егалітарних поглядів, більше дружби, співпраці, скажімо, в шоу «Супермама». Знімаються нові сезони, є певні покращення, але далеко не завжди вони відповідають новому погляду.
Тому в нас ще чимало роботи, хоча є і низка здобутків. Ми вже бачимо, що сприйняття покращується, і можна працювати навіть із традиційними патріархатними інститутами, але бракує сміливіших кроків, щоб змінювати ситуацію.
Оксана: У чому ви вбачаєте зв’язок між ідентичністю жінок і тим, як вони визначають себе через мову, культурні практики тощо?
Тамара: На мій погляд, дуже важливо в процесі освіти, починаючи ще з садочка, школи, мати розмаїті рольові моделі. Не варто думати, що фемінізм навʼязує всім жінкам, наприклад, йти працювати снайперкою чи машиністкою у метро. Але важливо, щоб дівчата бачили розмаїття професій, рольових моделей, щоб не зациклювалися тільки на аспектах, пов’язаних із доглядовою працею. Потрібно показувати це в абсолютно різних сферах, давати можливість гратися в різні ігри як дівчаткам, так і хлопчикам.
В освіті не має бути прихованого навчального плану, де, крім обов’язкових дисциплін, передбачається до дівчат одне ставлення, а до хлопців — інше. Бо це важливо в контексті того, що суспільство змінилося — за останні 100 років змінилося також становище жінок. І краса, і фізична сила — традиційні жіночі чи чоловічі ресурси поступово виходять на задній план. Жінки активно перейшли в традиційно чоловічу сферу, але чоловіки не завжди готові переходити у сферу, яка вважалась традиційно жіночою, до прикладу в доглядову працю.
Для ідентичності важливо мати можливість вибору, де себе реалізувати. Тому знову хочу наголосити на ролі освіти, просвіти й відображення цього в медіа. Ми більше говоримо про політику, ринок праці, сектор безпеки й оборони. Натомість варто про освіту і медіа. Це ті сфери, які теж працюють із гендерною соціалізацією і з тим, як формується наша ідентичність — як ми себе бачимо, свій внесок у суспільне життя, ким ми, врешті, є в ньому.
Оксана: Нещодавно побачила гумористичне відео блогерки, яка працює з темою жіночого здоровʼя, в якому авторка пропонує уявити, що, цитую, шоу «Холостяк» знімали у здоровому суспільстві. Де учасниці не змагаються за одного самця і не сидять, як зразки дітородності, де їх не оцінюють за зовнішністю. До чого це я. Поки ти не побачиш інший приклад, здається, що інакше просто неможливо.
Тамара: Ми досліджували, наприклад, «МастерШеф» і гендерні стереотипи в ресторанному бізнесі. Я переглядала останній, 14-й сезон, бо цікаво, адже видно певний поступ, що вже менше сексизму, більше жінок серед шефок, тож потрохи ситуація змінюється. Але в «Холостяку» я цього не побачила, на жаль. Тобто я подивилася початок, і доволі все якось стереотипно і канонічно. Хочеться більше активного прориву, хоча взяли начебто і чоловіка нетипового, з інвалідністю внаслідок війни, але образи жінок переважно стереотипні.
Оксана: Цікаво… ви для мене прямо відкриваєте новий всесвіт. Можна досліджувати не лише історичні праці чи масиви соціологічних даних, а також буденне життя.
Тамара: Я постійно співпрацюю з Нацкомісією з питань телебачення і радіомовлення. Ми разом розробили методологію гендерного моніторингу. Я дивлюся телевізор, не соромлюсь цього. В принципі, мені цікаво, я доволі обізнана, які є серіали. І бачу, як у деяких серіалах, як-от «Жіночий лікар», лікарка 10 хвилин обговорює з іншим лікарем, теж гінекологом, фемінітиви. Подекуди ще в підводках до телевізійних сюжетів згадується тема гендерної рівності. Вживається це слово. Тож мені цікаво спостерігати навіть у серіалах, як це змінюється. Я прихильниця гендерного мейнстримінгу, коли ми інтегруємо питання рівних прав і можливостей у звичайні теми, наприклад, у популярні серіали.
Я в певний період активно співпрацювала з медійним середовищем і розумію, що в них є своя цільова аудиторія, на яку вони орієнтуються, тому це має бути весело, «ненапряжно». Але з іншого боку, важливо потрохи підіймати планку і брати нетипові сюжети, ризикувати, не йти усталеною доріжкою. Навіть у сюжетах «Міняю жінку» є абсолютно цікаві сім’ї, нетипові, непатріархатні, неканонічні. Просто назва шоу доволі проблемна сама собою. Так чи інакше важливо закладати в такі шоу змісти й більш егалітарні сценарії. Щоб змінювати ситуацію, на мій погляд, важливо працювати з медіа.
Оксана: Поговорімо про рекламу в медіа. Буквально вчора мій чоловік скидає мені рекламу, де рекламується студія лазерної епіляції. Зображають невдоволену жінку і надпис «Ліс росте лише в Карпатах»…
Тамара: Було б класно і креативно, якби там зобразили чоловіка. Ну, наприклад, в мене претензії є до того, я теж естетка: чому чоловіки не епілюють собі тіло? Особливо ті, які теж працюють у сфері краси й догляду. Якщо ти професійно займаєшся йогою, показуєш своє тіло… мені неприємно дивитися на волохаті ноги, чесно. А взагалі це банальна реклама без бізнес-підходу. Я вже на таке навіть не звертаю уваги, не критикую. Треба змиритися з тим, що завжди є відсоток людей і компаній, які сповідують патріархатні, стереотипні ідеї.
У моїй стратегії останніх п’яти років я працюю з тими, хто хоче вийти за ці межі. Бо ж не всі хочуть. Ви не можете змусити людей, тож нехай, треба дати їм право бути стереотипними й патріархатними. Але є й ті, які хочуть вийти за рамки, цікавляться іншим підходом. Мені з такими цікавіше працювати. Тому у мене більше стратегія не на «зраді», а на «перемозі», шукати й показувати певні успіхи, підсилювати той позитив, який є.
Оксана: Останнє запитання щодо ролі мистецтва, зокрема фотографії, у висвітленні жіночої ідентичності. Які меседжі саме про жінок, на вашу думку, повинні передавати сучасні митці?
Тамара: Я дуже люблю сучасне мистецтво. І вважаю, що це важливий медіум, посередник певних цінностей, передусім критичних. Тому що, якщо класичне мистецтво — це радше естетика, якою ми милуємось, то сучасне мистецтво — це радше про критичне переосмислення. Чимало жінок реалізує себе в сучасному мистецтві сьогодні.
Мені подобається, коли мистецтво співпрацює, наприклад, із дослідницькою й освітньою сферами, з медійною тощо. В Україні в останні роки бачимо велику увагу до сучасного мистецтва. Як дослідниця я брала участь у різноманітних проєктах, що стосуються жінок, гендерних відносин і війни. У нашому проєкті «Невидимий батальйон» ми теж використовуємо для візуалізації фотографії героїнь і військових-жінок. Як на мене, це доволі важливий аспект видимості.
Фотографія — це про видимість, це підняття певної тематики шляхом візуалізації. Це критичний підхід до того, як жінок зображає, наприклад, традиційне стереотипне медіа, де фотографії жінок, які хочуть, скажімо, допомогти військовим, можуть зобразити доволі сексистськими. Але водночас за допомогою сучасної фотографії можна зробити несексистський календар із жінками-військовими. Це ми й робили в межах адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон», де представили календар із військовослужбовицями за 2016 рік. Отже, сучасне мистецтво, його роль — це критика того, що візуально, стереотипно зображено в традиційних медіа.
