За оцінками ВООЗ, щороку понад 720 тисяч людей у світі вчиняють суїцид, а на кожен завершений випадок припадає близько 20 спроб. Про це говорить координаторка з психічного здоровʼя ДУ «Центр громадського здоровʼя» Олена Бідованець. Вона зазначає, що особливо вразливими до суїцидальних думок є літні люди та молодь: самогубство є третьою найпоширенішою причиною смертності серед осіб віком 15–29 років.
Амбасадорки проєкту «Психічне здоров’я для України» (MH4U) розповідають про власний досвід проживання життєвих криз, спроби самогубства та про допомогу, яку їм вдалось отримати.
В цьому матеріалі авторки діляться досвідом, читати про який може бути травматично. Якщо ви відчуваєте, що історії та подробиці переживань людей, які мали спроби суїциду, можуть вас травмувати або ретравматизувати, будь ласка, відкладіть цей текст. Якщо ви або ваші близькі мають думки щодо самогубства, ви можете звернутись по підтримку: зателефонуйте на Lifeline Ukraine за номером 7333 чи напишіть у Telegram. Lifeline Ukraine — національна, професійна служба з питань профілактики самогубств та підтримки психічного здоров’я. Або зателефонуйте за номером 0-800-100-102 — психологічна допомога від Національної психологічної асоціації в кризових ситуаціях. Також ви можете звернутись до психіатра або психотерапевта.
Анастасія, 42 роки, мисткиня, амбасадорка психічного здоров’я проєкту «Психічне здоров’я для України» (MH4U), має досвід життя з біполярним афективним розладом
Основна моя діяльність пов’язана з мистецтвом. Я готую мистецькі проєкти, а також концепції, які, зокрема, повʼязані із психічним здоров’ям. Намагаюся створювати коло людей, які готові розповідати про свій досвід життя з психічними розладами. Говорити про психічне здоров’я та самогубства важливо, оскільки ці теми табуйовані. Вони наче «Той-Кого-Не-Можна-Називати» з книжок про Гаррі Поттера. Здається, якщо ми на ці теми не говоримо, то і проблеми немає, але це неправда.
Коли мені було вісім років, помер мій дідусь, тоді я спіймала себе на думці, що хотіла б приєднатися до нього. Виходила на вулицю, дивилась на машини, думала про інші способи, які допомогли б мені це зробити. Конкретного плану не мала, але було бажання, і мозок починав шукати варіанти. Я нікому про це не розповідала, бо самій було страшно, і я не думала, що хтось зможе зі мною про це поговорити.
Я доволі довго не усвідомлювала, що у мене самоушкоджувальна поведінка — перфекціонізм, бажання завжди бути «більше, сильніше, краще». Я розуміла, що мені треба чогось досягати, але ніколи не була задоволена, адже можна більше. Перфекціонізм мене з’їдав. Коли пішла у психотерапію, почала усвідомлювати багато речей. Одного разу психотерапевтка сказала: «Насте, а ви звернули увагу, що говорите про себе як про машину, про робота?» Я добре це запамʼятала, попри те, що у психотерапії понад шість років. Стало себе шкода. Моя «доросла» особистість почала плакати за ту «дитину», яка весь час кудись бігла, попри втому, попри те, що вона не завжди знала, що відчувала. Мені здавалось, якщо зупинюсь — перестану існувати. Я не вміла робити паузи й ставитись до себе дбайливо.
Я завжди відчувала, що інша, тому що у мене інакше працює мозок. Мені було важко інтегруватись у колектив. За освітою я маркетологиня і працювала у великих промислових організаціях, та темп був для мене занадто повільний. Це було не те, чого я хотіла. Коли розчаровувалась у собі, у мене зникав апетит, я переставала їсти, блювала, не могла встати з ліжка. Це були прояви саботажу і самосаботажу. Тривалий час я думала, що у мене «поганий характер», що зі мною щось не так, бо мене кидало з одного стану в інший. Згодом я почала розуміти, що відбувається. Коли мені встановили діагноз, і я почала системно вживати ліки, багато рис, які я вважала частиною характеру, виявились проявами розладу. Я не знала, хто я, що є — Настя, а є — хвороба. Зараз я це розумію і можу відділити свої прояви від проявів розладу.
У мене є конструктивні копінг-стратегії — це психологічні стратегії та способи подолання стресових ситуацій. Це мистецтво, вміння робити маленькі кроки, відчувати радість, фіксувати себе тут і зараз — ось я пʼю смачну каву, відчуваю своє тіло, ось світить сонце, іде дощ. Не давати оцінок, а відчувати — цей підхід працює для мене.
Багато тих, кого я любила, помирали. Виникало відчуття, наче я проклята, що якась зла сила забирає цих людей. Бажання приєднатись до своєї зграї, яка чекає «там», — сильне і страшне. Потім розумієш, що не знаєш насправді, приєднаєшся ти чи ні. Важливо надавати сенсів своєму існуванню, робити щось корисне для себе та інших, не ділити світ на чорне та біле.
В дитинстві я нікому не говорила про суїцидальну поведінку. Згодом розповідала, зокрема, своїй психотерапевтці. У моєму колі багато психотерапевтів та психіатрів, з якими я товаришую. Близька подруга — психіатриня і психотерапевтка, їй я розповідала все. У цей момент людина дуже крихка і не завжди зможе адекватно зреагувати, якщо їй скажуть якусь дурню, наприклад: «Навіщо ти драматизуєш», «Є хтось, у кого все набагато гірше». Мені не хотілося чути ці знецінювальні фрази, бо вони наче останній цвях. Це наче підкріплює бажання перестати бути. Хоча насправді — це бажання перестати відчувати біль чи захистити себе від майбутнього болю, а не перестати існувати.
Після спроби самогубства відновитися мені допомагало мистецтво. Я вирішила, що не можу опиратися на свій стан і маю продукувати мистецтво, не чекаючи на натхнення. Ще з дитинства я навчилася бути усвідомленою спостерігачкою, аналізувати, раціоналізувати явища, події. Це допомагало мені написати стратегію відновлення, план лікування. Після хвороби є певні процедури, які маю робити. Я виписувала їх на листок і зазначала, що це не ультимативно, щось може не спрацювати, і це нормально. Мені допомагали також розмови з людьми, які реагували адекватно. Просто побути поруч, щоби поплакати, помовчати разом, — це надзвичайно важливо.
Коли я розповідала про суїцидальні наміри, було важливо, щоб їх не знецінювали, але водночас не занадто драматизували. Коли людині погано, а хтось поряд плаче і каже: «На кого ти нас покинеш?», це викликає досить змішані почуття. Дійсно, багатьом людям важко контейнерувати, тобто витримувати власні емоції та переживання іншої людини. Адже це нормально — відчувати страх смерті. І бути поряд із людиною, яка говорить про суїцид, може бути страшно. Для мене було важливо зрозуміти, з ким можу про це поговорити, тому що оточення не завжди могло відповідати моїм очікуванням. Я не можу рандомно підходити до людей і казати їм такі речі.
Щоб говорити з кимось про власні переживання, мені було потрібно спершу їх визнати. Можна домовитися з кимось про можливість зателефонувати чи написати, коли вам погано. Ці моменти я також обговорюю в процесі психотерапії, адже це саме те місце, де мене почують та не засудять. Я вважаю, що необхідно планувати, з ким можна поговорити, щоби ці люди були водночас безпечними та могли стійко сприйняти інформацію. Мені також важливо турбуватися і про близьких. Звісно, у цьому стані людина стає егоїстичною, але треба створити коло, в якому можна безпечно себе почувати.
Поліна, 24 роки, біологиня, амбасадорка психічного здоров’я проєкту «Психічне здоров’я для України» (MH4U), має досвід життя з психічними розладами
У мене аутоагресивна поведінка почалась рано, я не пам’ятаю, коли вперше замислилася про самогубство. Зараз здається, ці думки були зі мною все життя. Вже в першому класі я часто думала про смерть. Так було й у підлітковому віці, проте тоді я мала значно більше знань щодо способів вчинення суїциду. Суспільні стереотипи та стигма не давали навіть мені зрозуміти, наскільки критичною була ситуація і наскільки важливо було вчасно звернутися по допомогу.
В моєму випадку спроба самогубства не була ані раптовим, ані імпульсивним рішенням. Були фактори, дія яких почалася ще до того, як я дізналася про значення слова «суїцид». Цькування в школі, відсутність допомоги — в часи мого дитинства про розлад дефіциту уваги та гіперактивності (РДУГ) та психічні розлади майже ніхто не знав; неможливість зрозуміти, що зі мною не так. Потім — стигма та страх осуду. Я добре пам’ятаю період, який передував спробі самогубства. Я мала вигляд цілком успішної людини: вступила до омріяного університету, гарно склала іспити, займалася спортом та не покидала волонтерської активності. Але відчувала порожнечу та страх: я не могла впоратися зі своїм станом. У мене прогресували психічні розлади, я не могла витримувати навчальне навантаження, роботу. Згодом проблемою стали навіть найдрібніші побутові речі. Тоді ситуація здавалася абсолютно безвихідною. Я втрачала себе й боялася стати тягарем для людей довкола. Я не знала, що те, що зі мною відбувається, можна ефективно лікувати. Для мене це був кінець. Я дуже не хотіла вмирати, але відчувала, що це єдиний вихід.
У мене були спроби допомогти собі. Я встигла звернутися до психотерапевтки, проте через суспільний осуд та стигму не наважилася розповісти про суїцидальні думки та аутоагресію. Я шукала можливості поговорити з кимось анонімно. На жаль, ці спроби теж не були успішними: два номери телефонів довіри не працювали. Третій — працював, але цей дзвінок став тригером. Того дня мені було зовсім погано, я майже не могла говорити, а всі думки були лише про те, як швидко зникає моя особистість. Консультантка лінії довіри спитала: «Чому ви зателефонували?» — я розгубилася і не змогла відповісти, дзвінок перервався. Це стало останнім сигналом — це кінець, тобі неможливо допомогти, ти вже навіть не говориш, вбий себе, поки не пізно, поки ти хоч щось ще розумієш. Більше ні з ким не говорила. Я не розповідала про плани щодо самогубства й активно вдавала, що все нормально. Також я продивилася, мабуть, всі сайти, коли намагалася знайти методи запобігання суїциду. Але це теж не дуже допомогло. Частина матеріалів були жахливими: детально описані способи самогубства, фото, стереотипні та сповнені осуду тексти — це тільки підтверджувало мої думки, що ніхто мені не допоможе і що я не отримаю нічого, окрім осуду та жахливого відчуття сорому. Були також досить непогані статті щодо самодопомоги, але поради з них я не могла застосувати у своєму житті.
Після спроби суїциду мені довелося довго лікуватися. Моє фізичне та психічне здоров’я погіршилися, і на повне відновлення пішло понад два роки. Я вдячна своїй першій психотерапевтці. Вона тоді працювала у поліклініці за програмою медичних гарантій і допомогла організувати взаємодію різних фахівців — над моїм відновленням працювала ціла команда. Я безплатно отримувала як психологічну допомогу, так і медикаментозне лікування. Поступово мені вдалося подолати фізичні наслідки спроби самогубства, стабілізувати стан та навчитися розпізнавати, коли мені потрібна допомога.
Важко було сприйняти себе після спроби самогубства, визнати, що це дійсно сталося зі мною. Навіть власний досвід не допоміг повністю позбутися стереотипів. Мені було дуже боляче, коли згадувались будь-які теми, пов’язані з самогубством. Насамперед тому, що я знала, що це про мене, а моє оточення — ні. Скрізь казали про гріх, слабкість, недостатні зусилля, безвідповідальність. Хтось просто жартував. Мені було страшно та соромно зізнатися, що тепер це і про мене теж. Мене переслідувало почуття провини та ізоляції.
В мене досі бувають думки про самогубство або самоушкодження. І, на жаль, через психічні розлади та РДУГ я в групі ризику довічно. Я хотіла б завершити свою історію словами: «І тепер я ніколи не думаю про суїцид» чи «А зараз я розповім, як назавжди позбулася думок про самоушкодження», однак в мене немає готових порад навіть для себе. Зараз мені допомагають психотерапія та психіатрична допомога, нові знання та можливість вільно розповідати про свій досвід. Я подолала внутрішню стигму й намагаюся долати зовнішню. Допомагає програма MH4U — це місце, де я завжди можу отримати підтримку однодумців.
Я була і в ролі людини, яка планувала здійснити самогубство, і в ролі тієї, з ким спілкуються щодо суїцидальних думок. Тож я розумію, наскільки важко контролювати емоції, коли дізнаєшся, що близька людина має суїцидальні наміри. Це лякає, і важко згадати, що варто чи не варто говорити. Але мені хотілося б поділитися своїми думками щодо різних шляхів запобігання самогубству з власного досвіду.
Важливо підвищувати загальну культуру висвітлення теми суїцидальної поведінки. Уникати стигматизаційної лексики в побуті та висловлюватися коректно. Від цього залежить, чи в критичний момент людина почуватиметься в безпеці, чи звернеться по допомогу.
Також для мене важливо, щоб після мого зізнання про суїцидальні думки люди не влаштовували істерики, не звинувачували мене, не погрожували: «Якщо ти вчиниш самогубство, я зроблю те саме, і ти будеш у цьому винна». Я не хотіла б чути поради, зокрема релігійного характеру: «Просто зміни роботу», «Самогубство — страшний гріх», «Подумай про близьких», «Піди волонтеркою в хоспіс, одразу суїцидальні думки зникнуть» — це те, що доводиться чути дуже часто, але це лише погіршує ситуацію та лишає без необхідної допомоги та підтримки.
Якщо дитина має думки про самогубство або самоушкодження, потрібно якомога швидше звертатися до фахівців.
В дорослому віці для мене дуже важливою була підтримка в повсякденних справах. Коли я кажу, що мені погано і мені потрібно відкласти всі справи, допоки я не прийду в норму, важливо, щоби люди до цього дослухалися та сприймали це серйозно. Інколи потрібно купити ліки, знайти лікаря, зателефонувати замість мене тощо. Утім, ця допомога має бути без гіперопіки та дріб’язкового контролю. Не потрібно ходити «хвостом» і перепитувати, як я почуваюсь, або контролювати у всьому — це принизливо. Найкраще — прямо запитувати, чим допомогти та яка саме підтримка потрібна.
Важкі переживання, зіткнення з осудом та дискримінацією — часто проблема не тільки того, хто має аутоагресивну поведінку, але й близьких людей. Коли я в ролі тієї, хто допомагає, мене підтримує вивчення теми, консультації з психотерапевтами. Знання та чіткі інструкції зменшують страх та додають впевненості. Також може бути непоганим рішенням спільно з близькою людиною визначити алгоритм дій у критичні моменти, звичайно, якщо людина не проти.
Мені хотілося б, щоби послуги з психічного здоров’я ставали більш доступними для людей. Зокрема, щоб ці послуги були безплатними та їх надавали в лікарнях загального профілю. Важливо, щоби людина могла звернутись до психіатра, психолога, психотерапевта так, як до сімейного лікаря. Також вкрай необхідно поступово долати стигму навколо теми аутоагресивної поведінки та зокрема суїциду. Для мене постійним прикладом та підтримкою в цьому є проєкт «Психічне здоров’я для України».
Я чекаю на зміни на державному рівні — більше профільних заходів, доступність медичної та соціальної допомоги, створення інклюзивного середовища, залучення людей із досвідом суїцидальних спроб до обговорень тощо. Стигма досі існує й досі позбавляє людей необхідної допомоги. Важливо, щоб тема суїциду етично висвітлювалася у медіа. В найгірші моменти я намагалася знайти шляхи допомоги собі, але замість цього знаходила (і досі знаходжу) купу осуду, «сенсаційні» подробиці й фото, використання чужої смерті заради розважального контенту. Навіть публікації про життєвий досвід інших людей часто наповнені стереотипами, що мати суїцидальні думки — соромно, погано та неприпустимо. В суспільстві досі панує ідея, що нормальні люди так не роблять. А в реальності люди, які мають аутоагресивну поведінку або суїцидальні думки чи наміри, нічим не відрізняються від людей без такого досвіду. Ми так само ходимо на роботу, навчаємося, спілкуємося та живемо. Людиною з історією спроби самогубства може стати будь-хто — це не соромно, це не перекреслює інші аспекти життя та не робить гіршою людиною.
Сподіваюсь, мене почують ті, хто наразі думає про самогубство. Я хочу сказати, що існують набагато кращі та ефективніші способи позбутися болю та проблем. Звернення по професійну допомогу дійсно рятує життя і покращує його якість.
Олександра, 30 років, комунікаційниця, амбасадорка психічного здоров’я проєкту «Психічне здоров’я для України» (MH4U)
Я журналістка, працюю у сфері комунікацій у неурядовому секторі. Торік написала дві статті на тему самогубства з експертами-психологами. Це було першим проявом мого бажання рефлексувати на цю тему з власного досвіду. Нам дуже не вистачає щирого обміну думками, емоціями, надання зворотного зв’язку. В парадигмі «успішного успіху» мало хто готовий «заплямувати своє обличчя» проблемами з психічним здоров’ям. Однак я маю таку сторінку у своїй історії, і те, що я наважилася про це говорити, — важливий крок до того, щоб її прийняти та інтегрувати у власний досвід.
У школі були дуже навантажені періоди через заняття, гуртки, спорт — тоді я не розуміла, що просто не справляюся і можна попросити зменшити навантаження. Мені здавалося, що всім так само важко, а той, хто робить менше, — просто лінивий. Я не хотіла розчаровувати батьків. На цьому фоні приблизно з 13 років у мене вперше зʼявилися ознаки самоушкоджувальної поведінки, яка, на жаль, є досі, попри роботу з психотерапевтом протягом чотирьох років. Я роздираю прищики на шкірі тіла, обличчя, і це неконтрольовано: коли нервуюся, руки самі тягнуться — це вкорінений патерн поведінки. З останнього, що трохи працює, — це чотки, які мені подарувала подруга.
Перша думка про самогубство почалася з жарту. Мені було 18 років. Ми з найкращою на той час подругою якраз склали ЗНО, і я була у тягучому стані очікування щодо вступу. Ми сиділи на гойдалках, і ця ідея сама собою з’явилася в розмові: «Якщо не склали успішно ЗНО, то разом зійдемо з даху». Я боюся висоти й ніколи не думала про цей спосіб вчинення самогубства, але на той час мені було невимовно страшно не виправдати всіх зусиль та очікувань батьків. Зараз розумію, що думки про самогубство виникали через стан безвиході, який я відчувала. Тоді була впевнена, що іншого виходу немає.
Минуло багато часу, а потім знадобилось чотири роки терапії, щоб зрозуміти, що основним тригером бажання завдати собі настільки критичної шкоди були мої складні стосунки з мамою. Вона не чула слів, якими я намагалася сказати, що мені не окей. У наших стосунках були роки нерозуміння одна одної, але я не уявляла варіанту піти з родини й залишитися без мами. Завдяки моїй кропіткій, наполегливій, іноді неефективній праці із психотерапевткою, вдалося проговорити з мамою багато моментів. Пізніше я змогла їй сказати: «Ти робила мені боляче», «Ти примушувала мене робити те, чого я не хотіла», «Ти примушувала мене відповідати твоїм очікуванням». Але дитиною я не розуміла, що можна було інакше. Не розуміла, що в такий спосіб мама виражала свою любов як могла, що вона теж не знала, що можна інакше. Під час наших розмов я отримала цілюще: «Пробач». І тепер ми вчимося любити одна одну так, як справді цього потребуємо.
Навколо своєї травми я будую життя. І мені цікаво, чи є можливість вибратися із цього замкненого кола, бо я все ще зцілююся, вчуся жити з позитивним налаштуванням. Вже рік приймаю антидепресанти, і за цей час моє життя змінилося так, що я не очікувала. В мене наче очі розплющилися, що може бути інакше, що можна спокійно ухвалювати рішення, що можна не знецінювати себе, не ненавидіти себе, що у життя завжди є більш яскрава та наповнена сторона. Мені це було недоступно 30 років через те, що я не вміла зупинятися. Мені довелось пройти певний шлях, щоби зрозуміти, що є Саша, яка навчилася бігти на червону ганчірку, а є інша. Зараз я вчуся обирати здорове оточення, здорових роботодавців, щоби не потрапляти у попередні патерни поведінки.
Думки про самогубство завжди були десь у повітрі. Здійснити самогубство — наче перейти межу, від якої мене оберігав здоровий глузд. Одного разу я справді могла перетнути її, пощастило, що поруч був колишній хлопець. Не знаю, чи він зрозумів, що могло статися, якби він пішов тоді, коли планував. У мене була важка розмова з мамою, то був великий концентрат негативних емоцій. Мені завжди допомагало поплакати, пожаліти себе, підтримати себе з позиції дорослого, якого бракувало в дитинстві. Та на той момент найважливішою була підтримка зі сторони, бо я дивилася вниз з 15-го поверху, і в моїй голові була одна думка: «30 секунд польоту, і я більше нічого не відчуватиму», а почувалася тоді так кепсько, що нічого більше не хотілося.
Довго я не розповідала про свій досвід, бо часто чула фрази, мовляв, що ж цим дітям не вистачає, і мене це дуже гнітило. Я виросла в родині, де мені всього вистачало, окрім співучасті. До мене ставились як до машини, яка має показувати результат, а потреби та суть якої ніхто ніколи не намагався зрозуміти. Мені почало легшати, коли я почала про це говорити. Під час терапії знайшла подруг та друзів, з якими можу вести душевні інтимні розмови, де ми можемо плакати одне одному, коли дуже болить. Тоді я вперше визнала і проговорила: «Єдина причина, чому я хотіла вкоротити собі віку, — щоби мама звернула на мене увагу, здавалося, тільки так вона помітить, що в неї була жива донька, а не її соціальні ролі». Коли отримала підтримку від свого кола, це дало мені сили говорити на ширший загал, і тепер я в програмі MH4U і Центру громадського здоровʼя, бо це вперше, коли ділюся з людьми й знаю, що мене не засудять. Мені всього вистачає, зокрема і уваги, і я дякую за неї.
Памʼятаю, що наступного дня після перебування за крок до самогубства я хотіла лежати й спати — таке було виснаження тіла і розуму. На той момент моєю великою підтримкою був хлопець, з яким ми були у стосунках. Мені не було важливо, чи він усвідомлює, що я хотіла зробити. Я дуже соромилася цього. І це також був мінус у моїй комунікації з психотерапевткою. Здається, я не змогла їй тоді пояснити глибину свого відчаю. Зараз розумію — мене треба було скерувати до психіатра раніше, і я б хотіла почати отримувати медикаментозну терапію ще тоді, адже цей епізод показував, що тільки психотерапії не вистачало.
З часом я перестала про це думати. У мене не було вже причин так погано почуватися, хоча мій стан довго залишався депресивним. Але тоді я не знала, що візит до психіатра міг би допомогти, і симптомів для звернення було достатньо. Однак мені ще раз довелося довести себе до критичної точки, бо ми розірвали стосунки з хлопцем, в мене погіршився сон та апетит. Коли я прийшла до психіатрині й почала розповідати, як я почуваюся, вона виписала антидепресанти, які я досі вживаю.
Час від часу думки про те, що можна піти з життя, і це все вирішить, зʼявляються в голові, але тепер я маю набагато більше знань та розуміння, чому так відбувається. В червні цього року в мене була одна яскрава думка, яка сама собою розкрутилася після того, як я дозволила собі випустити емоції відчаю. Це була просто думка, що на якийсь момент засіла в голові, та я не вдалася до активних дій. Зараз є набагато більше людей, з якими я можу поговорити та попросити про підтримку. А також зараз я маю нову стратегію спілкування з мамою.
У мене є досвід допомоги людині, яка стояла біля тієї ж межі, що і я. Вже після початку повномасштабного вторгнення до мене звернулася моя хороша знайома зі словами: «У мене щойно був другий епізод нав’язливих думок про самогубство». Моєю першою реакцією був шок, але я усвідомлювала всю відповідальність і відчувала потребу бути з людиною, спитати її — де вона, що відчуває, у неї холодно чи тепло, які запахи присутні — і побути поруч. Це непросто. Мені було страшно від усвідомлення, що могло відбутися. Потім вона попросила провести з нею святкові дні, і я погодилася, бо знаю, як це і як важливо в такі моменти не залишатися самій. Це також про контакт із людиною і намагання побудувати стосунки. Зараз ми подруги, не такі близькі, але між нами є контакт «на кінчиках пальців», адже ми живемо різні життя. Проте є точки в просторі, де ми пишемо одна одній і максимально щиро питаємо: «Ти як?»
Моя подруга проходить непростий процес розриву стосунків, і, хоча вона не дуже відкрита до контакту, але я намагаюся частіше питати її, як вона почувається, пропоную разом піти на фільм, кудись поїхати. Вона мені може відмовляти, але я розумію, що вона не відштовхує. Хочу показати, що я в неї є. І це не вимагає надзусиль. Я запамʼятала пораду однієї психологині батькам маленьких дітей: проводити бесіди перед сном, аби тато чи мама поговорили з дитинкою на ніч — погладити, сказати щось приємне, відпустити дитину в сон. Мені цього у свій час дуже бракувало. Я навчилася будувати з людьми такі контакти. Мені не вистачає теплоти, і я сама обираю бути теплою і цим теплом обмінюватися з людиною, якщо вона готова. Мене від цього не стає менше. Я навчилася сама для себе створювати атмосферу тепла, і мені приємно, що людям це відгукується. А для мене це — підтримка і, сподіваюся, для інших людей також.
Важливою є доступність психологічної допомоги. Мені шкода помічати, що у нашого населення є несприйняття такої допомоги. Та наразі в країні активно впроваджується крута програма ментального здоров’я першої леді Олени Зеленської «Ти як?». «Ти як?» — надзвичайно важливе і базове питання, яке ми маємо ставити одне одному. Нам потрібно формувати культуру, що звертатись по допомогу — це нормально.
Я б ніколи не зателефонувала на лінію довіри. Особисто я йшла б до того, до кого можна протягнути руки і хто мені простягне руки у відповідь. Знайти свого психотерапевта може бути складно, але це нормально. Головне — продовжувати шукати.
Обізнаність про можливості психологічної підтримки може запобігти трагедіям. Якщо у вас виникають суїцидальні думки:
- Поговоріть із близькими — поділіться своїми почуттями з тими, кому довіряєте.
- Зверніться до спеціаліста — психолога, психотерапевта або психіатра.
- Зверніться на гарячі лінії підтримки — зателефонуйте на Lifeline Ukraine за номером 7333 або напишіть у Telegram. Lifeline Ukraine — національна, професійна служба з питань профілактики самогубств та підтримки психічного здоров’я.
- Зателефонуйте за номером 0-800-100-102 — психологічна допомога від Національної психологічної асоціації в кризових ситуаціях.
Відверта розмова про психічне здоров’я допомагає зруйнувати стигму та бар’єри на шляху до отримання фахової допомоги. Розмову з амбасадорками психічного здоров’я проєкту «Психічне здоров’я для України» (MH4U) проводили фахівчині ДУ «Центр громадського здоровʼя МОЗ України» в рамках Всеукраїнської кампанії «Ти як?», ініційованої першою леді Оленою Зеленською.
Всеукраїнська кампанія «Ти як?» має на меті привернути увагу до теми турботи про психічне здоров’я та акцентувати на тому, що важливо звертатись по фахову допомогу, коли вона потрібна. Звертатись по допомогу фахівців із психічного здоров’я — це не забаганка чи привід для сорому, а відповідальне ставлення до свого здоров’я.
