Дебютний роман «Мій чоловік» французької письменниці Мод Вентури — поєднання психологічного трилера з чорною комедією про шлюб, ревнощі та бажання контролювати іншу людину.
У головної героїні є все, що заведено вважати складниками щасливого життя: успішна кар’єра, гарний будинок у передмісті, двоє дітей та ідеальний чоловік. Після п’ятнадцяти років шлюбу вона досі шалено в нього закохана. Настільки, що це кохання поступово перетворюється на одержимість. Жінка аналізує кожен його жест, слово й погляд, фіксує найменші прояви неуважності та вигадує покарання за помилки. Навіть звичайний вечір удвох перетворюється на ретельно сплановану виставу. Усе заради відповіді на одне запитання: чи кохає він її так само сильно? За зовні майже бездоганним сімейним життям приховується історія, в якій що далі, то складніше зрозуміти, хто насправді керує ситуацією.
Книжка вийшла у Франції 2021 року й принесла письменниці премію за найкращий дебютний роман. Українською мовою роман «Мій чоловік» переклали у видавництві «Урбіно».
Публікуємо уривок.
Щопонеділка мій чоловік після роботи йде до басейну. І щопонеділка, готуючи вечерю, я почуваюся схвильованішою, ніж звичайно. Я нервую, мені бракує терпіння до дітей, калічуся ножем, готуючи закуски, пересмажую м’ясо.
Коли чоловіка немає вдома, будинок нагадує піаніно із сурдиною: усе звучить стримано, а наше сімейне життя втрачає відтінки й повноту звучання. Наче зверху на дах хтось поклав велетенську покришку.
Я вмикаю світло на ґанку, на кухні й у вітальні. З вулиці наш будинок виглядає як сувенірна крамниця, що світиться в темряві. Саме така привітна картина має постати перед моїм чоловіком, коли він повернеться додому.
Коли діти лягають спати, якусь хвилю я дивлюся телевізор і бачу жінок, які чекають так само, як і я. Вони їдять йоґурт, водять машину чи пахтяться парфумами, та в очі впадає одне, те, що залишається за кадром: усі ці жінки чекають чоловіків. Вони всміхаються, вони здаються діяльними й зайнятими, але насправді ходять по колу. Цікаво, чи я єдина помічаю цю всесвітню залу очікування.
Уже час. Зараз прийде мій чоловік. Я переглядаю книжкові полиці в пошуках роману, який допоможе зберегти видимість моєї невимушеності. Не хочу, щоб він подумав, наче я чекаю на нього, марнуючи час перед екраном. Марґеріт Дюрас сьогодні пасуватиме ідеально.
Я вперше прочитала «Коханця» в п’ятнадцять з половиною років. У пам’яті залишилось лише кілька спогадів: вогкість, піт, фізіологічні рідини, жалюзі, Меконґ, дівчина мого віку, з якою я себе зовсім не ототожнювала (надто вже була відсторонена й негативна). Крім того, у п’ятнадцять років, як і в сорок, секс без почуттів мене ніколи не приваблював. Та зі мною назавжди залишилося одне речення, яке закінчувалося так: «…усе своє життя я тільки ждала перед зачиненими дверима». У мене було дивне відчуття, що я вже десь читала цю фразу. Спершу я її підкреслила олівцем (я ніколи раніше не писала на сторінках книжок, і цей учинок видався мені дуже важливим). Потім, оскільки цього мені здалося недостатньо, я переписала її в записник. У вісімнадцять років я подумала, що зроблю собі таке татуювання на лопатці.
