Перформерка, музикантка та стипендіатка імені Антонена Арто 2026 року Анастасія Швиденко 10 жовтня презентувала work in progress «cтрашно, жити».
Робота присвячена дослідженню екзистенційного страху смерті та його зв’язку зі страхом жити і діяти. Через осмислення воєнних загроз, соціальних комплексів та упереджень авторка переводить щоденні фобії з абстракції у площину метафоричного чи фізичного вмирання.
«Страх сковує дії, не дає вільно жити. Страшно казати важливі слова… Але звідки ці страхи і чому вони сильніші за мене? З цим я і намагалася розібратися останні два місяці», — каже мисткиня.
Анастасія народилася в Берліні, але має київське коріння і більшу частину життя живе та працює в Києві. У своїй мистецькій практиці вона поєднує перформанс, музику й роботу з тілесністю.
Українська культурна менеджерка, співзасновниця Стипендії імені Антонена Арто Ольга Дятел поспілкувалася з мисткинею про природу страху, особисту трансформацію під час роботи над перформансом та виклики незалежного мистецького середовища.
У твоїй роботі перетинаються теми життя і смерті. Що для тебе наразі страшніше — жити чи померти?
Наразі страшніше жити. Щодо смерті — залежить, як її сприймати. Наприклад, коли під час роботи над перформансом щось ламається всередині, коли тріскається его, відкривається складне питання і ти розкриваєш себе — це відчувається як певна метафорична смерть. Після цього боляче, і в це буває страшно пірнати. А фізична смерть… У мене немає смертельних хвороб. Загроза через війну є постійно, але здебільшого це простір нашої уяви: можна малювати собі картини загибелі під завалами чи від дронів. З цим треба внутрішньо працювати, щоб не боятися, адже уява забирає колосальну кількість енергії — малювати картинки набагато страшніше, ніж воно є за фактом.
Страх часто має фізичну реакцію в тілі — заніміння, спазми в шиї, плечах. Чи працюєш ти із цим у своїй роботі?
Якщо говорити про тіло безпосередньо — сьогодні я якраз була на масажі. У тілі накопичуються сильні затиски. Крім цього, важливо постійно «збирати кабіну». Я собі про це нагадую, бо це моя хронічна проблема: у голові постійно рояться нескінченні думки. Щоб повернутися до реальності й відчути, що насправді відбувається, я зупиняюся й запитую себе: «Що зараз у моєму тілі? Що з поставою, що з плечима?» Це спосіб повернутися до себе.
Що змінилося в роботі від моменту подання заявки до сьогодні, а що залишилося незмінним?
Спочатку мені хотілося зробити щось відверто радикальне: я була з чимось не згодна і хотіла гучно висвітлити проблему через опір. А з часом зрозуміла, що в такому радикалізмі немає сенсу. Я повернулася до простоти. Внутрішня трансформація вже відбулася, а те, що побачить глядач, стало більш відполірованим, чистим і менш агресивним.
Чому була потреба в радикальності і чому вона зникла?
Я з підліткового віку по життю бунтарка. Зараз це трансформувалося у спокійніше прийняття. Відбулося багато роботи над собою й усвідомлення, що насправді все простіше. Моє упереджене ставлення до якихось явищ — це суто моє внутрішнє упередження, з яким мені й треба розбиратися; до зовнішнього світу воно мало стосується. У роботі залишилися певні гострі ходи. Я просто перестала гризти себе за власне ставлення.
Досліджувати власний страх протягом двох місяців — це ризик зануритися в нього занадто глибоко. Де для тебе пролягає межа між художнім дослідженням і внутрішньою самотерапією?
Я теж часто запитую себе: навіщо пропрацьовувати особисті травми, щоб потім виносити це на сцену? Я не ставлю за мету навмисно викликати в когось катарсис чи переворот у свідомості. Але якщо в глядача відгукнеться якась власна думка — хороша, погана, несподівана: отже, це варто виносити в публічний простір. Мистецтво різне, але насамперед воно має бути про живу людину.
Що має відбутися, щоб після показу ти сказала: «Я зробила класну роботу»?
Я досить критична до себе, тому насамперед маю бути задоволена сама: зібратися й чесно відпрацювати, не злякатися в процесі, не звернути з обраного шляху й не відволіктися. Якщо після показу видихну і скажу собі: «Фух, здається, вийшло», — тоді все добре.
Який момент під час створення роботи запам’ятався найбільше?
Найбільше запам’яталися люди, які мені допомагають і часто вірять у мене більше, ніж я сама. Перформанс — це процес, де ти довго залишаєшся сам на сам із собою й викопуєш купу неприємного та болісного. І коли в моменти розмови з другом чи колегою відчуваєш щиру підтримку, то раптом усвідомлюєш: ти насправді не одна.
Яким ти бачиш майбутнє цієї роботи?
Не знаю, чи розвиватиметься конкретно ця робота далі й де ще вона показуватиметься. Але вона точно стане для мене поштовхом не сумніватися в тому, що я роблю — у музиці, перформансі чи театрі. Створювати щось своє — це єдине, що мені завжди було органічним. Наразі я пригледіла одну резиденцію і планую подавати туди заявку.
Ти народилася в Берліні, але живеш у Києві. Чи впливає це подвійне коріння на твоє відчуття себе або безпеки?
Я взагалі ніяк не асоціюю себе з Берліном. Я там лише народилася й прожила перші півтора року. Я на 100% відчуваю себе киянкою: у мене понад п’ять поколінь родини — кияни. Моє народження в Німеччині було суто наслідком роботи батька. Тому для мене Берлін — це скоріше просто факт із біографії, ніж частина моєї ідентичності.
Чого, окрім фінансування, найбільше не вистачає незалежним митцям?
Мене цікавить питання, чи взагалі можлива повноцінна зустріч незалежного сектору з державними інституціями. Я знаю випадки, коли ця взаємодія не склалася — і, можливо, на краще. Якщо подивитися на український державний репертуарний театр, то це досі два абсолютно різні світи без порозуміння. Між ними стоїть стара система. Вона формально каже: «Так, ми готові до змін, ми вас почули», а коли доходить до діла — проєкти скасовують або називають «недоречними». Якщо люди законсервовані у своїх пострадянських звичках, то варіантів два: або вони фундаментально змінюються, або ця система відмирає.
Один у полі не воїн: молода людина не може самотужки зайти в державний театр чи міністерство і зламати систему зсередини — система її просто поглине. Потрібне щире зустрічне бажання змінюватися від усіх сторін, готовність діяти разом і розуміння, що культура — це спільне будівництво майбутнього країни.
Від чого зараз безпосередньо залежить твоя можливість діяти як мисткиня?
Від можливості вижити. Буквально: прилетить чи не прилетить. Коли стаються жорсткі посилені обстріли, психіку просто «паяє». А тобі в цьому стані треба продовжувати створювати роботу, яка ще й прямо торкається тем життя і смерті. Це дуже виснажливо. Але водночас назад дороги вже немає: ти просто щоразу збираєшся докупи й робиш свою справу. Тому зараз головний фактор — це війна і фізичне виживання.
