Книжка есеїв та статей літературознавиці й перекладачки Михайлини Коцюбинської «Вітраж пам’яти» — спогади про українських дисидентів — Івана Світличного, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської, Надії Суровцової, Павла Тичини, Зіни Геник-Березовської.
Ці тексти підсвічують особливу роль Коцюбинської: бути зв’язковою покоління в часи катастроф. Саме ця жінка стала опорою тим, хто сформував собою шістдесятницький, а згодом і дисидентський рух. Портрети і спогади, рефлексії і розвідки витворюють теплий, але принциповий портрет доби та її найважливіших фігур.
Також книжка містить інтерв’ю із самою Михайлиною Коцюбинською. Упорядником «Вітража пам’яти» став літературний критик Євгеній Стасіневич.
Публікуємо уривок.
Вітраж пам’яти: Алла Горська
Я не бачила Аллу мертвою. І ніколи вона не асоціюється мені зі смертю, тільки — з життям. У пам’яті навічно лишилася молодою і сильною, гарною і усміхненою. «Стань! Не стирай з свічада порохи!» — писав у присвяченому мені вірші Василь Стус.
Та що старша стаю, то частіше стираю порохи зі свічада пам’яти, і постають перед моїм внутрішнім зором — опукло і зримо — люди, зустрічі, епізоди. Як кадри мого власного, знятого в одному примірнику фільму. Як окремі, великі й маленькі, різноманітні за формою барвні скельця, з яких складається невидимий для інших, але такий реальний для мене Вітраж пам’яти.
Образ Алли незмінно пов’язаний в моїй свідомості з двома враженнями-символами. Перше — це ореол світла, жмут проміння. Заходячи у приміщення, де була Алла, я відразу, ще не бачачи її, відчувала, що вона тут. Спершу якесь знайоме сяйво (чи то від білого волосся, чи від променистої усмішки), потім — вона сама. І друге, символічне, уявлення — калина. Червоний кетяг в її руках як щось неодмінне, самозрозуміле.
Як норма. Недаремно несла за труною Василя Симоненка оповитий китайкою жмут калини. Недаремно на його портреті Аллиної роботи — збризки калини як її авторський підпис. Недаремно у присвяченому Аллі вірші Стуса — «червона тінь калини»…
І ще одне незмінне відчуття — надійности. Відчуття міцного плеча, на яке можна спертися. Незрадної руки, яка завжди підтримає.
Ось кілька кадрів з фільму душі. Кілька скелець із Вітража пам’яти.
…Алла на тлі своїх ескізів до нездійсненої вистави «Отак загинув Гуска» за Миколою Кулішем. Барвні, динамічні, сатирично загострені, з явними ремінісценціями театральних фантазій Анатоля Петрицького — і водночас такі ж виразні й чіткі, як вона сама. Алла серед художників, різних за віком і творчою манерою, але близьких їй за духом. Їй абсолютно було не відоме чуття заздрости до чужого таланту чи успіху. Навпаки, всіх вона ладна була пригорнути до себе — всіх, у кому відчувала талант і свідомість рідного кореня. З непідробним захватом розповідала мені про Григорія Синицю, Бориса Плаксія, водила мене в майстерню до С. Отрощенка, на виставку архітектурних етюдів Ю. Химича. З особливим пієтетом і ніжністю ставилася до Опанаса Заливахи. Високо цінувала й завжди підтримувала своїх найближчих соратниць — Людмилу Семикіну і Галину Севрук. Пам’ятаю Аллу на обговоренні першої виставки художнього одягу за народними мотивами Семикіної у колишньому приміщенні Спілки художників на майдані Незалежности. Виставка мала великий успіх, і Алла одверто сяяла — так, мовби це вона все це створила, мовби всі ці хвальні слова адресувалися їй. І небезпідставно, зрештою,— ідея цієї оригінальної творчої появи могла народитися лише у сприятливій атмосфері однодумців, а хто ж, як не Алла, таку атмосферу створював?!
Усім хотіла допомогти, пробити талантові дорогу, захистити, вивести в люди, прийняти, якщо треба, вогонь на себе. Для молодих художників вона була як Іван Світличний у середовищі літераторів — таким же об’єднавчим осередком, вогником, який світив і зігрівав. Недаремно вони так любили одне одного. …Алла у ватазі колядників із зіркою. Вона не потребувала спеціальної машкари чи костюма, сама сприймалася як конечний, виразно окреслений персонаж цього прадавнього театралізованого дійства. Десь уже за північ ватага раптом заполонила всю мою кімнату. Прокинулася моя маленька дочка, із зачудуванням поринула в цю живу казку. Дражнилася коза, вистрибував граціозний чортик у виконанні молоденької звинної Ірини Жиленко, всі зичили «добрий вечір» господині й господареняткові, а над усіма височіла, як добрий дух цієї веселої громади, Алла. У своїй славнозвісній величній шубі, що, здавалося, всіх могла накрити й нагріти, як та леґендарна шапка молдавського хлопчика Гугуце, що в разі потреби виростала до гігантських розмірів і взимку могла накрити ціле село, вберігаючи людей від морозу. Пізніше, вже після її смерти, в моїй хаті не раз бували ватаги, але вже без тієї осяяности Аллиною усмішкою.
…Травень 1964 року. Удвох з Аллою їдемо нічним поїздом до Черкас, веземо щоденник Симоненка. Минуло пів року з дня смерти поета. У пресі розгорнулася шалена кампанія критики ідеологічних збочень у поезії, досягло апогею цькування Василевого друга й наставника Івана Світличного, який чи не перший вповні усвідомив силу поетового слова, його багатющий потенціал і робив усе для належного осмислення й популяризації творчости Симоненка. З’явилася мерзенна стаття Негоди «Еверест підлости», де Світличного звинувачували у всіх смертних гріхах аж до фальсифікації щоденника Симоненка (то була артпідготовка до арешту Світличного, що не забарився). В цій ситуації Іванові незручно було далі тримати щоденник у себе, і він попросив нас відвезти його Василевим рідним.
Усю ніч у поїзді проговорили, просто з вокзалу поїхали до Василевої хати. Затрималися там недовго. І дружині, й матері було незручно, адже і їх намагалися втягнути в цю брудну ідеологічну гру, змусивши матір підписати лист із викриттям «фальшивих» друзів сина. Віддали щоденник, посиділи для годиться і вийшли. І треба ж було раптом на сходах зустріти автора сумнозвісного «Евересту». Він глянув на нас — і зблід. Алла йшла просто на нього («як торпеда», сміялася вона потім) з презирливою посмішкою на устах. І так невисокий — він геть змалів. Мабуть, вирішив: зараз битимуть… Та ми пройшли повз нього впритул, не сказавши ні слова. І все ж лишилося солодке відчуття хай маленької, але — помсти. Поїхали на кладовище до Василя. Очевидно, нас уже засікли, бо відразу ж за нами туди приїхала якась машина, звідки висіли «мистецтвознавці в цивільному» (безпомилково вгадуваний типаж!). Розташувалися неподалік, не дуже криючись. «Диви, нас фотографують»,— голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала доладу. «Тепер готово!» — і ми повернулися обличчям до наших «друзів», одверто позуючи.
…Вересень 1964 року. Відзначаємо славний ювілей: спільне сімдесятиріччя Алли Горської та Івана Світличного (35 + 35). Для підготовки й проведення ювілейного вечора створено Центральний Ювілейний Комітет — ЦЮК. За столом президії голова ЦЮК В’ячеслав Чорновіл. За його спиною на стіні величезне гасло: «Хай живе ЦЮК — натхненник і організатор всіх наших перемог… і поразок!». А от і самі ювіляри, сидять рядочком, гарні й веселі — така собі чорно-біла графіка на тлі святково прибраного столу. Панує атмосфера явного культу особи, й не ювілярів, а голови ЦЮК. Так, перший приз за перемогу в різних конкурсах — фотопортрет голови! Шкода, що не збереглася в мене програмка ювілейних урочистостей (у передчутті чергового обшуку в 70-х я десь так капітально її заховала, що вже й не знайти),— то був інтелектуальний гумор високої проби. Один з останніх в 60-х сплесків не тамованої догмами й заборонами молодої енергії, живого ренесансного духу, навколо якого вже затягувався зашморг. Чи не кожного з присутніх чекали в недалекому майбутньому тяжкі випробування, чекала «тьмуща тьма» (слова Стуса). Але це буде завтра. Тоді про недобре не думалось. Як у Шевченка:
Якби знала!..
І то лихо попереду знати,
Що нам в світі зустрінеться…
Не знайте, дівчата!
…Пізно ввечері, десь близько 12-ї години, пролунав телефонний дзвоник. Віктор Зарецький: «Швиденько біжи до університету. Ми закінчили вітраж». Біжу. Вітраж у вестибюлі сяє в усьому блиску: все закінчено, все підсвічено. Враження колосальне. Замислений і гнівний Шевченко готовий оборонити жінку, Україну, що припала до нього, шукаючи захисту. Настрій і символічний підтекст самозрозумілі. Та вони не нав’язані публіцистично, а художньо виплекані, гранично експресивні. Тут увесь творчий колектив — і Алла, й Людмила Семикіна, і Віктор Зарецький, і Панас Заливаха. Втомлені, по-робочому замурзані, але щасливі. Вже згодом я усвідомила, що мені, мабуть, судилося бути чи не єдиним стороннім глядачем, який бачив готовий, підсвічений вітраж… Десь уже зовсім пізно вночі повертаюся додому, залишивши художників ще щось докінчувати, прибирати, готувати роботу до завтрашнього акту офіційного прийняття. Отже, завтра о 16 годині.
Назавтра приходжу у призначений час. Та замість урочистої церемонії потрапляю на похорон. На підлозі лежать уламки пошматованого вітража. Що тут відбулося? Якесь варварське побоїще? Саме так. І головний погромник — ректор університету Швець. Сам, власноручно, не дочекавшись висновків комісії, якимось молотком трощив ідеологічно шкідливий вітраж. Кинувся на нього, як на особистого ворога. Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами (ті внутрішні рамки, що тримали частини вітража, він прочитав як ґрати — що ж, йому видніше…). Глядачі обурені вандалізмом. Семикіна в сльозах. Заливаха блідий. У Віктора руки відрухово стискуються в кулак. А Алла закам’яніла. Стоїть нерухомо, ні слова, ні звука. Казали мені, що й повернувшись додому, вона довго не могла здобутися на слово.
Через кілька днів у Спілці художників відбувається обговорення вітража. Предмет обговорення лежить на підлозі, складений з уламків. Лежить те, що колись було твором мистецтва, який дихав, промовляв, світився. Лежить труп вітража, а промовці ще й обговорюють щось, знаходять якісь — більші чи менші — хиби, прорахунки, ідеологічні зриви. А мені хочеться крикнути: «Схаменіться! Будьте люде!». Не обговорення тут потрібне, а суд над злочинцями — вбивцями мистецтва. Та розправа з вітражем була не останнім злочином проти мистецтва. Не було суду, не було кари ні тоді, коли нищили Плаксієві панно у «Хрещатому ярі», ні тоді, коли вбивали «Стіну пам’яті» А. Рибачук і В. Мельниченка. …І нарешті, остання зустріч. Кінець вересня — початок жовтня. Довгий і владний дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі двоє: Алла та її колеґа Йосип. Невисокий кремезний Йосип тримає величезний ящик, повний червоних яблук. Алла засмагла, обличчя обвітрене, руки огрубіли від роботи, широко всміхається. А на шиї — вінок добірної золотавої цибулі. Справжня Церера — богиня родючости. Коли згадую цю появу, зринають образи Драчевої «Балади золотої цибулі» —
…королева краси сільських світанкових базарів…
рідна сестра черствого житнього Хліба
і близнючка-сестричка біложупанного Часнику.
…
Вона — золота Цибулинка з маминого городу,
вона — золота весталка з Храму Таємниці Буття.
Заходять до хати. Я спантеличена. Звідки ці дари? Виявляється, вони все це заробили, працюючи в Гельмязові над оформленням кафе, і вирішили роздарувати друзям. Не затримуються ні на хвилину — «треба іншим розвозити». Міцно цілує, осяває усмішкою… Більше я її не бачила.
Далі був гострий біль страшної звістки, що поступово перейшов у тупий біль утрати. Кілька днів прибирання у майстерні Алли і Віктора, підготовка виставки Аллиних творів тут-таки в майстерні. Віктор з якимись нерухомими очима, зовсім не присутній тут, на землі,— він навіть не зміг пояснити нам до ладу, котра картина Аллина, а котра його… Нерозкрита труна. Надійка Світлична (саме вона одягала небіжчицю в її останню путь) — з малим синочком на руках. Три скорботні обличчя над труною: старість, зрілість, юність — батько, чоловік, син. Сотні людей.
Могила на Берковцях. Чаша, заповнена калиною. Все та ж Надійка порядкує, садить на могилі квіти, гладить рукою холодний камінь. Засніжене кладовище і гурт друзів — Євген Сверстюк, Панас Заливаха, Микола Плахотнюк, Зіна Ґеник-Березовська — «це ви, ви, мої найдорожчі люди». «Ой, на горі вогонь горить»,— заспівує Надійка, і ми підхоплюємо пісню, довгу й трагічну, як життя. І от уже зовсім недавно майже той самий гурт, та могил уже дві: Алла зустрілася з Віктором за життєвою гранню.
Я не бачила Аллу мертвою. І тепер для мене кожна гілка калини — як часточка її безсмертної душі. І сьогодні — десь на літературному вечорі в колишній Центральній Раді, на з’їзді Руху, в урочистій процесії за труною Василя Стуса, в ланцюзі Злуки, на майдані Незалежности біля голодуючих студентів, біля Верховної Ради — в історичний момент, коли замайорів над нею наш прекрасний світлий прапор,— раптом білий спалах. Я нікому про це не скажу, але знаю: то — Алла.
1990
