Осмислення квірності в сучасній літературі від початку 21-го століття можна розділити на три основні течії: деконструкція сталих художніх патернів і, відповідно, упереджень; репрезентація нових соціальних досвідів та культурних процесів, притаманних позатекстовому часу; розкриття особливостей квірності в жанрових текстах, наприклад, нарощення нової фантастичної образності, розбудова нових символічних значень.
Літературознавиця Серафима Біла аналізує, як у різножанрових текстах деконструюється стала образність, яку десятиліттями можна було зустріти в описі гомосексуальних пар та квірних стосунків загалом, і які унікальні додаткові виміри репрезентують автор(к)и, зображаючи кохання, що раніше «не мало імені».
«На три хвилини я геть забула про вбивство, духів, правду і брехню, і вона, мабуть, теж. Не знаю, що відчувала Бекка, а мій світ був здатний умістити в себе лише мої пальці на її оголеній спині, її підборіддя на моєму плечі і запах парфумів упереміш із цигарковим димом».
Стівен Спотсвуд «Удача любить мертвих»
Нуарний, іронічний цикл «Розслідування ведуть Лілліан Пентекост та Вілл Паркер» — рідкісний приклад жанрової літератури, яка воднораз цілком наслідує принципи класичного детективу, акцентує на знайомій ретрообразності (колорит різнощаблевих прошарків суспільства, спіритичні сеанси, місто у розквіті та буйстві технологічного прогресу), а проте зображує та характеризує квір-пари в цілком сучасній прогресивній оптиці. Це суттєво відрізняється від екзотизації та криміналізації гомосексуальності в текстах початку 20-го століття. Наприклад, одна з головних героїнь, Вілл Паркер, легко і відверто визнає власну бісексуальність. Інший гомосексуальний персонаж зображений як жорстка вольова людина в довгострокових стосунках.
Квір-кодінг ще однієї персонажки цілком пародіює класичні форми прихованої вказівки на орієнтацію: нетипова зовнішність, ексцентричність, хижість у спілкуванні з жінками, — втім, і сприймається модерновими читач(к)ами не як художній «шифр», а як приклад соціального самокодування у відповідний час. Приємними та значущими в межах репрезентації є загальна жвавість, соціальна, професійна активність та відкритість квірних персонажів Стівена Спотсвуда. Вони позбавлені деструктивної саморефлексивності, натомість їхня діяльність, а також протекція з боку інших, толерантних та освічених осіб, дозволяє представити післявоєнну Америку як світ, що насправді відкритий для усіх рівноцінно.
«Рим знову впаде і буде зруйнований, Кортасар знову попливе на кораблі, а після нього і Юїнґ теж, Адріяна знову розірве на шматки, ми з тобою знову спатимемо під корсіканськими зорями …»
Девід Мітчелл «Атлас хмар»
«Листи з Зедельгема» — одна із шести композиційних частин величного роману про перегук і повторюваність людського буття Девіда Мітчелла, оформлена як листи Роберта Фробішера до свого колишнього університетського коханця. І сама історія, і динаміка взаємодії між юнаками подібна до описаних у класичних романах на кшталт «Повернення до Брайдсгеда» Івліна Во. Творча буремність одного, легковажність, бісексуальність як складова незалежного від обмежень єства; постійність та увічненість ставлення іншого, котрий зберігає листи коханого до самої смерті.
Проте автор не торує повторювані тропи, а намагається крізь них продемонструвати універсальність та щирість людського досвіду, а найголовніше — любові, попри те, за яких умов та в які часи вона виникає. Певні умовності та особливості стосунків, які зазвичай сприймалися неодмінною характеристикою квірних пар, Мітчелл переосмислює в панорамному контексті епохи та загальнолюдської потреби в розумінні, захисті та самовиявленні.
І навіть мотиви самозречення і жертовності, і трагічний фінал цієї історії вкладаються не в типовий для численних текстів штамп bury your gays, а, завдяки переплетеності з іншими часопросторовими площинами художнього світу «Атласу хмар», в епічний наратив про прагнення краси і свободи, і малодосяжності останніх.
«Шлях втраченого кохання, встелений попелом і зі смаком попелу на губах. Свідоме життя в омані, зі світом і обіч світу, і спричинена цим гіркота».
Якуб Цвєк «Чарівні пані»
Тема фатальності квірних стосунків розкривається в романі Якуба Цвєка «Чарівні пані». Автор свідомо уникає однозначної та заяложеної паралелі між образами зловісних відьом та лесбійок/бісексуалок, наділяючи кожну унікальними властивостями і надприродного, і суто людського штибу. У творах під тематичним грифом queer fairy fiction фантастичні оздоби жіночих персонажів найчастіше визначаються водночас як перешкода до щасливого кохання і як причина зародження останнього. Наприклад, периферійні топоси проживання (чарівний ліс, селище, море), вміння причаровувати, забезпечення унікального емоційного досвіду якісно відрізняються від того, що (часто імпліцитно) пропонують більш приземлені коханки чи коханці. Проте незбіг із людськими умовами існування, різниця світоглядів та, правильніше сказати, світобуття, породжували нездоланні конфлікти.
Якуб Цвєк йде іншим шляхом: за фентезійною проглядається цілком буденна, якщо не побутова історія про двох жінок, чиї романтичні стосунки мутували в нерівноцінну дружбу, і одна здобула щасливу соціальну реалізацію, а інша задовольняється певною декоративністю. Ці образи гіркі та психологічно реалістичні, хоча й утілюються за допомогою фантастичного інструментарію, адже в їхній основі — не протиставлення квірних стосунків та соціуму, а звичайність невзаємності, незбіг не надприродного й людського, а тривалості зацікавлення пар одне в одному чи одна в одній.
«Як прийшла ти в мій дім, мов зимове котя, чорними косами лоскочучи собі литки, так само тихо ввійшла ти й у моє серце. Але чому з таким шумом — рогів ревінням, барабанів громом — відпустила ти мою руку й пішла?»
Нґі Во «Як тигриця з гори спустилася»
Азійське фентезі Нґі Во «Як тигриця з гори спустилася» (друга частина циклу «Співучі узгір’я») — приклад найбільш терапевтичного та акуратного зображення лесбійських стосунків, де авторка м’яко деконструює стереотипні уявлення про них, водночас розбудовуючи двовимірну (залежно від специфічності споглядача) історію кохання. Зазначені особливості також можливі в результаті свідомого відходу від характеристик, якими десятиліттями визначалися квір-історії: трагедійний наратив, фаталістичність квірності як такої, визначення персонажок винятково через орієнтацію. Натомість Нґі Во зображує нечасто репрезентовані елементи стосунків: флірт, активну згоду, взаємність, здоровий конфлікт світоглядів та способи розв’язання непорозумінь та життєвих труднощів (жити в лісі чи у місті?). У романі йдеться про вчену Дєу та тигрицю Хо Ті Тао, які не перебувають у невизначеності щодо взаємного потягу, стабільні у вподобаннях та збагачують одна одну своєю різністю.
Утім, через образи перевертнів авторка розкриває оманливість і згубність соціального тиску на жінку. Якщо перевертництво Хо Ті Тао — не двозначність, а двовимірність її сутності, то перевертництво лисиць, які заманюють Дєу до оселі, вимагаючи побратися з чоловіком, — це метафора невидимого, удавано-доброзичливого постійного впливу, який може підкорити навіть людину з високими інтелектуальними здібностями та волею. Саме заклинання, що упокорює вчену, лунає як очікувана від жінки пасивність та вдячність за облаштованість нормативного життя: «Просто мовчи, мовчи, поки я впиваюся твоєю красою…», «Мовчи, мовчи, мовчи й залишайся з нами…», «Мовчи, мовчи і вийди за нашого сина…».
Історія їхніх стосунків (напівлегендарних для оповідачів) розповідається з двох поглядів також недарма: це алюзія на традиційний описовий наратив, який характеризував жіночі та чоловічі гомосексуальні пари через формулювання «близькі приятель_ки», «сусід_ки», «компаньйон_ки», тоді як ґрунтовні дослідження епістолярного, щоденникового матеріалу однозначно вказували на інтимну близькість історичних персонажів. У цьому ж разі розбіжності стосуються не якості їхніх стосунків, а, наприклад, чи поезія Дєу причарувала тигрицю, чи, навпаки, остання причарувала вчену впольованим поросям?
Безумовно, наразі автор(к)и більш вільні та неупереджені в зображенні квірних стосунків і пар, що корелює зі зменшенням читацького сприйняття останніх як екзотичного або надмірного художнього прийому, нерелевантного позатекстовій реальності та «пересічному досвіду». Проте можна побачити і тяглість наявної описової традиції, і невпинність внутрішньої полеміки з нею. Автор(к)и не відкидають стару образність, а переосмислюють її зсередини. Як наслідок, історія кохання, що колись «не мало імені», сьогодні отримує не просто ім’я, а багатоголосий, складний і терапевтичний голос, який більше не потребує виправдань, кодування чи обов’язкових трагічних фіналів для задоволення консервативного читацького очікування. Це література, яка повертає право на видимість, різноманітність і звичайну людську складність.
