Як фантастика та горор говорять про жіночий досвід? Чи можлива свобода від гендерних упереджень у далекому майбутньому? Альтернативна історія та еволюція, множинні світи та універсальні (і не лише для людей), питання свободи, пастки і того, як ми розповідаємо про самих себе, — в рецензії літературознавиці Серафими Білої на збірку оповідань Ірини Пасько «Бугурти і маневри».
Ірина Пасько — літературознавиця, письменниця, поетеса, кандидатка філологічних наук. Її вірші видані окремою збіркою «Криза середнього всього», а також у міжавторському альманасі феміністичної поезії «Другий вінок». Авторка послідовно виявляє та критикує гендерні упередження, деміфологізуючи сталі патріархальні уявлення. Ця збірка «Бугурти і маневри» (2025, «Відкриття») — яскравий приклад того, як це опрацьовує інструментарій фантастики та горору.
Історія
Герой вирушає у подорож. Герой долає перешкоди. Герой повертається з почестями, славою та знанням, що збагатить цивілізацію.
Водночас.
Герой покидає матір, жінку та дітей. Герой насолоджується німфами чи наложницями впродовж мандрівки. Герой знищує чужу цивілізацію і повертається, аби спотворити власну (наприклад, перебивши служниць).
А потім герой пише історію про себе.
В оповіданні «Ворог героя» авторка розгортає сюжет за цим упізнаваним каноном, почергово деконструюючи один етап мандрівки за іншим. Герой не дослухається матері — як першоджерела етичних та світоглядних правил, переданих через казки й колискові. Герой полишає дружину з малою дитиною — символи справжнього екзистенційного не-забуття. І зрештою, зраджує себе, навіть не свідомий власної зради, оскільки легенда центрована навколо нього. Однак у тому фантастичному світі існують історії, написані інакше, невкорочені й не примружені на насильство: у них, як у дзеркалі, він може побачити справжні мотиви своїх вчинків.
Подібний мотив зустрічається і в оповіданні «Блават». Головний герой покидає кохану начебто зі шляхетних та обґрунтованих причин: аби заробити, і тоді її віддадуть йому за наречену. Утім, він ігнорує бажання самої коханої. І це призводить до катастрофічних наслідків. Чимало подібних сюжетів зустрічаємо у міфології та фольклорі (від страти Іфігенії до українських балад), де героїчні чи культурно значущі вчинки неодмінно пов’язані з ігноруванням жіночих думок та потреб; з уявленням про те, що жінка — це не особистість, а певний стан, незмінний та погідний. Цей стан (розпливчасто-щасливий) чекатиме на повернення героя, воздасть та буде неначе останнім підтвердженням правильності його вчинків.
Навіть якщо жінка, яка мала би його втілювати, — знищена.
Тіло
Це знеособлення найяскравіше виявляється в образах тілесності. Жіноче тіло в чоловічій рецепції постає їстівним та несталим, ним живляться, його фрагментують задля впокорення. «Вони [боги] виминають її тіло, як глину, і ліплять з нього щось нове», «…м’яв її пружне тіло, як глину…» Двічі зустрічається мотив «зрізаної коси»: в першому випадку цим намагаються принизити, десакралізувати статус жінки; в іншому — героїня позбувається волосся, аби власноруч стерти спогад про насильство.
Співзвучною є і саморефлексія персонажок у сценах передсмертного чуття: «…відчувала себе нерухомим степом, крізь який навесні пробиваються тонкі вруна маку й ковили…», «…тисячі птахів злетілися побенкетувати тілом Амаги», «…ніби Женя вже була мертва, а вони, як у піснях, готувалися нею поласувати». Кульмінацією цієї паралелі стає оповідання «Колгосп людей», де зображене язичницьке поклоніння/осіменіння землі та остаточне жертвоприношення.
На противагу цьому в жіночій оптиці постає інакша паралель: де тіло осягається як поезія, як хвиля — як дещо самісне, не призначене для споживання чи користання: «…[рими] як хвилі, що збігаються гребнями і западинами», «Тіло [Дженні] як хвиля — западини, підвищення» (оповідання «Протифаза»).
Позаяк у генеральному, космогонічному наративі ігноруються бажання, голос та особистість жінки, то зрозуміти її місце в тому чи іншому світоустрої — надскладне і пожиттєве завдання. Зокрема, в оповіданні «Веселковий міст» (чарівному прикладі авторського піджанру «кріпота про кріпаків») лакей Степан спроможний означити містичні передумови того, чому ані він, ані інші не владні покинути село: «Ми просимо в бога, але то таке — пусте, сама примовка. Бо бог над нами — пані Паволоцька». А проте, закохано і пильно спостерігаючи за панночкою, не виснує, що й вона — залежна від системного пригноблення, й набагато жорстокішого, ніж його власне.
І в цьому, і в низці інших оповідань перешкодою на шляху до подібного усвідомлення стає сексуалізація жінок, навіть й оприявнена як кохання. Зокрема, Ждана, героїня «Танцю на порозі», вимушено відіграє роль «берегині», вступаючи у непорочний шлюб, сакральна мета якого — жива пожертва виснаженому поруйнованому світу. Спершу вона «…виконувала обряди сумлінно і ревно, але їй самій часом здавалося, що вона ллє воду в бездонну прірву»; а згодом поступово трансформується, помічаючи суперечності в сталих уявленнях і підважуючи їхню цінність. Її ж чоловік, добровільно та усвідомлено прийнявши целібат, довгий час залишається зосередженим на власному утиску («Він все знає про неї, знає її горе, але і тут думає лише про її тіло»).
Ще яскравіше цей «розфокус» репрезентований в оповіданні «Бугурти і маневри», де гендерні упередження подаються однією із констант, яким властиво простягнутися і в футуристичні обрії. Авторка вишукано закодовує цю інтенцію в перегуку імен персонажок: Лариса (викладачка української мови) — Лора (Палмер із т/с «Твін Пікс») — Лорі (домашній робот). Попри шляхетні наміри одного з головних героїв якнайглибше перейнятися проблематикою нерівності, він наостанок не здатен усвідомити це як універсальну і не тільки людську проблему.
Пастка
Тексти сягають минулого, майбутнього, найміцніш укорінені в сьогоденні, і начебто кортить розкласти їх на пряму часову лінію; а проте усі ці художні світи — споріднені уламковістю і відбуваються водночас. Вони межові — простір потойбіччя, яке втручається у профанну дійсність («Блават»), феноменальні — глітч усесвіту, що відбувається у свідомості однієї людини («Протифаза»), лімбічні («День перший», «Шлях додому»). І відправні точки дійсності кожного оповідання обтяжені або згадками минулого, або зачіпками майбутнього. Себто простягнуті в часовий увсебіч. Деякі з них є «вдруге розказаними історіями» або «історіями, які тільки будуть розказані», що демонструє неабияке розмаїття художніх рішень авторки.
Шість із шістнадцяти оповідань — апокаліптичні (щоправда, одне таки більш про культурну деградацію та спотворення поступу, але з не менш масштабними наслідками). Проте вони позбавлені і саркастичного розчарування, і безладного оптимізму, на кшталт того, у чому Сьюзен Зонтаґ свого часу звинувачувала цей піджанр, мовляв: ви закріплюєте припущення, наче попри кінець світу ми виживемо, а не намагаєтеся його уникнути.
Ірина Пасько чинить глибоку і ненав’язливу, майже делікатну трепанацію першопричин, сталості та повторюваності людської жорстокості. Наприклад, навіть за умови, що спаскуджений техногенною катастрофою світ перетвориться на купку цивілізаційних решток, людство прагнутиме самообмеження, поклонятиметься насильству та незнанню. І не тільки аби вижити, не «захлинутися» безмежжям, повним підступів і небезпек, але щоби стриножувати та засліплювати одне одного. Зневажаючи тих, хто обрав не руйнувати, не вбивати, не скніти в невігластві чи вдавати «нормального». Напрочуд чудернацьки читати цю збірку зараз, упізнаючи ті чи інші візії письменниці у новинах.
Таким чином у цих фантастичних світах, хай яке підґрунтя вони мають (наприклад, один є блискучим пасажем на тему 25-го з’їзду кпсс та його аграрного контексту), бачимо лейтмотив пастки.
Це і пастка панівного наративу.
І пастка тілесності.
Пастка передбачуваності цивілізаційного поступу в напрямку руйнацій або дееволюції.
Пастка ізольованого апокаліптичного простору, де на три людини одна може виявитися насильником.
Пастка лімбу — як символу болісного самозанурення або деструктивної самотності.
Пастка випадку. Що не має ані магічного, ані раціонального пояснення.
І про світло.
Якби я розглядала тексти цієї чудової збірки в межах міфопоетичного аналізу, то виснувала б таке: і гендерні, і загальнолюдські упередження письменниця патрає та вивертає навспак, а тому не можна казати про просочення в текст певної міфологеми поза її деструкцією. Прикметно та радісно, що фантастичний та горорний інструментарії спрямовані саме на знезброєння міфу.
Проте одна все ж знайдеться. Це невпинна і повторювана думка про відроджуваність світу: про рівнозначну можливість вирватися із пастки, надати історії нового, глибшого змісту, про недаремність правильного вибору та хоробрість перед обличчям неможливого.
Тому в оповіданнях, що містять чималу кількість посилань, конструюють неодноповерхові безодні та критично озиваються до сьогодення, так багато світла.
Адже завжди можна обрати не коритися.
