На кінофестивалі у Локарно відбулася прем’єра німецько-українського фільму сценаристки Анни Мелікової та режисерки Ізабель Штевер «Я рідко прокидаюсь мріючи». Стрічка, представлена в головному конкурсі, привертає увагу своєю інтимною інтонацією та тонким поєднанням особистої історії з ширшим соціальним контекстом.
Фільм розповідає про молоду пару — трансгендерного чоловіка Олега та його дівчину Олю, які зустрічають Новий рік у Києві, намагаючись утриматися за крихке відчуття нормальності. 24 лютого 2022 року їхнє життя, як і життя усіх українців, радикально змінюється через повномасштабне вторгнення росії. Вони залишають місто й вирушають до батьків Олі, а потім далі — до західного кордону. Ця дорога стає не лише втечею від війни, а й внутрішньою подорожжю — дослідженням ідентичності, близькості та змін у стосунках.
Стрічка поєднує інтимну історію кохання з ширшим контекстом історичної травми, розмірковуючи про гендерні ролі, тілесність і прийняття іншого в умовах, коли реальність стрімко руйнується. Це не лише історія про війну чи трансгендерний досвід, а й багатошарове дослідження того, як людина намагається зберегти себе і свої стосунки у світі, що невпинно змінюється.
Кінокритикиня Наталія Серебрякова взяла ексклюзивне інтерв’ю для DIVOCHE.MEDIA у виконавців головних ролей — Маркуса Брайта і Тетяни Миронишеної. Обидва актори є непрофесіоналами, і для них ця робота стала дебютом у кіно. Поговорили про їхній досвід знімань, роботу з режисеркою, а також про те, як особисті історії та імпровізація вплинули на створення їхніх персонажів.
Чи можете розповісти, як ви потрапили на кастинг і до цього проєкту? Якими були перші кроки його створення з вашого боку?
Таня: У квітні 2023 року мені написала Анна в Instagram, що я відповідаю типажу однієї з двох головних ролей. Я, звісно, спочатку не сприйняла це серйозно, але потім увімкнула свої журналістські навички перевірки фактів та зрозуміла, що такі люди справді існують — і сценаристка, і режисерка.
Кастинг ми проходили приблизно пів року: відеокастинги, кастинг із моєю кішкою, кастинг разом із Маркусом. Я не до кінця розуміла, що відбувається і наскільки це серйозно. Просто час від часу Анна або Ізабель виходили зі мною на зв’язок і пропонували зробити ще щось. І вже влітку мене запитали, як я ставлюся до оголених сцен. Тоді я зрозуміла, що, ймовірно, це щось справді серйозне.
Маркус: Мою кандидатуру запропонував знайомий, який працює на фестивалі Sunny Bunny. Власне, там він познайомився з Анною Меліковою, яка розповіла, що для їхнього з Ізабель проєкту на одну з двох головних ролей вони шукають трансгендерного хлопця. Про що проєкт, він взагалі не знав, і тому мені самому стало цікаво подивитися, що ж це таке.
Вже потім я поступово дізнавався від Ізабель, про що ця історія. Коли ми пройшли кастинг і вирішили, що цю роль виконуватиму я, почали підготовку. По-перше, я почав займатися своєю фізичною формою, щоб отримати більше впевненості у власному тілі. А потім що більше я дізнавався про цього героя і про його стосунки з Ольгою, то більше розумів, що в нас багато чого перетинається. І не тільки тому, що я трансгендерний чоловік.
Я вирішив згадати певні моменти власного життя, які в чомусь були схожі. Їздив у своє рідне місто. Занурювався в історію свого переходу: медично та юридично я почав його багато років тому. Сам перехід для мене — це позитивна річ, це частина мене. Але травматичним було те, через що мені довелося пройти просто як людині: приниження, нерозуміння, боротьба із системою. І я вирішив, що цей проєкт — хороша нагода зануритися туди і згадати все, що мій мозок заблокував. Я їздив у психоневрологічну клініку, де мене обстежували та де отримував діагноз. Їздив до сімейної лікарки. Наприклад, я згадав ситуацію, коли закрився в кабінеті цієї лікарки і сказав: «Я нікуди не піду, поки ви не виконаєте свою роботу і не підпишете документи, які повинні підписати». Потім я проходив ці моменти зі своєю психотерапевткою.
А ще був приємний завершальний момент: ми вирішили, що в Олега має бути більше татуювань, ніж було в мене. Я зробив ескізи, намалював їх, поєднуючи два відчуття: те, як я сприймав зв’язок Олега з Олею, і те, як я почувався загалом. Це образи з підсвідомості, побудовані на асоціаціях. Кожен малюнок складається з пари: троянда й ножиці, сонце й зірка, істота — наполовину козеня, наполовину ягня.
А коли вам Анна й Ізабель дали почитати сценарій?
Таня: Сценарій нам не давали читати. Я навіть не знала, що його потрібно читати. Ізабель просто пояснила, що, оскільки ми непрофесійні актори, вона хоче, щоб у нас не було заздалегідь сформованого уявлення про персонажів. Вона хотіла прожити цей досвід разом із нами і побудувати стосунки персонажів у процесі, а не через нашу інтерпретацію тексту. Це також стало однією з причин, чому я погодилася, адже це звучало як дуже захоплива подорож.
Так ми й почали створювати нашу історію. Забігаючи наперед, нам із Маркусом навіть сказали, що бажано не бачитися у реальному житті. Протягом року ми зустрічалися лише під час щомісячних репетицій. У якийсь момент я навіть почала його не любити, а потім виявилося, що він дуже приємна людина. І він зрозумів, що я теж — просто так вийшло, що ми грали дуже складних персонажів.
Перед зніманнями ми не читали сценарій, але ознайомилися з розгорнутим синопсисом.
Маркус: Під час знімань ми отримували сцени поступово: іноді за вечір, іноді за день, іноді трохи більше часу. У нас був простір із цим погратися. Через цей напівімпровізаційний формат ми дійсно дуже багато чого додавали самі. Ключовим завданням було, з одного боку, зберегти сцену, а з іншого — зробити так, щоб вона відчувалася органічною для нас. Щоб ми самі вірили в те, що відбувається. Тому деякі діалоги ми трохи змінювали, але так, щоб залишався основний сенс.
Для мене було важливо зрозуміти: якщо я не знаю сценарію у всіх деталях, як будуть поводитися з дуже чутливими темами? Не тільки з розвитком стосунків на тлі повномасштабної війни, а й із дуже інтимними речами. Я багато говорив з Ізабель та Анною. Дивився, як вони працюють, як ставляться до людей та до сенситивних тем (а тут їх багато). Вони розповідали мені те, що могли розповісти про сюжет, щоб я мав розуміння і не відчував тривоги. І завдяки цій комунікації мені було набагато комфортніше. Я, чесно кажучи, думав, що буду більше нервувати. Я аутична людина, а коли є непередбачуваність, це завжди додатковий стрес. Але, на диво, все було дуже комфортно.
Наскільки вам комфортно було зніматися в оголених сценах як непрофесійним акторам?
Таня: Одне з перших питань, ще до того, як мене остаточно затвердили на роль, було саме про те, як я ставлюся до оголених сцен. Але Ізабель одразу пояснила, що це не питання у форматі «так чи ні». Їй було важливо зрозуміти моє ставлення, мої межі, і вона сказала, що ці сцени можна буде адаптувати під нас.
Я сказала, що нормально до цього ставлюся, але потім ще довго про це думала. Коли ми вже дійшли до цих сцен, мали багато різних взаємодій у ліжку, де спілкувалися, тому ми з Олегом загалом уже були досить близькими. З Маркусом. Я навіть зараз його автоматично називаю Олегом.
Ізабель одразу сказала, що ми самі вирішуємо, що для нас точно неприйнятно: яких частин тіла можна торкатися, що можна показувати, а що ні. Я сказала, що мені було б комфортно, якби показували, наприклад, груди чи сідниці. Я не мала проблеми з тим, щоб бути оголеною повністю, але хотіла, щоб це було в межах того, що для мене нормально.
Маркусу, наскільки я пам’ятаю, було комфортно з усім. Після цього Ізабель сказала, що знайде нам інтимного коуча. Але виявилося, що в Україні таких спеціалістів практично немає. Можна було привезти когось з-за кордону, і до цього теж були відкриті, або знайти людину в Україні, яка працює з тілесними практиками. Ми спробували. У мене була зустріч із цією людиною. Вона запропонувала нам, наприклад, із заплющеними очима разом танцювати, торкатися одне одного. І я подумала: «Боже, нам це не потрібно. Це стає ще набагато складніше». Якщо говорити про варіант із іноземним спеціалістом, наприклад німкенею, то я подумала, що це теж створить додаткові проблеми з перекладом, певний бар’єр. Тому ми вирішили, що спробуємо зробити це самостійно.
В Ізабель теж був такий підхід. Можливо, вона просто не хотіла брати всю відповідальність на себе, бо якщо нам було б некомфортно, то був би спеціаліст, який проходив би цей процес разом із нами. Але коли ми сказали, що не хочемо працювати з інтимним коучем, вона відповіла: «Добре, у мене є план».
Вона сказала, що це буде просто хореографія, яку ми вивчимо. Не так, що нас просто поставлять перед камерою і скажуть: «Ось, займайтеся сексом». Ми мали створити певну послідовність рухів, певний танець.
Вона підготувала приблизно десять різних поз. Ми зустрілися у квартирі Олі та Олега, вибрали три чи чотири пози, які сподобалися нам усім. Спочатку пробували їх в одязі і, звичайно, багато сміялися в процесі. Пізніше Ізабель додала якісь діалоги. І десь на четвертий чи п’ятий раз нам уже було не смішно — ми просто спокійно повторювали все, що потрібно було зробити. Потім Ізабель запропонувала трохи оголитися — настільки, наскільки нам комфортно. Наприклад, зняти кофту і залишитися лише в бюстгальтері. Я вже не пам’ятаю точно, чи я тоді щось зняла. Можливо, саме кофту.
Але пам’ятаю, що це було одним із завдань. А коли настав день знімань, нам купили спеціальну білизну, modesty garment, яку я одягла замість трусів. Але до цього моменту я вже зовсім не соромилася Маркуса. Єдине, що вся квартира була заповнена людьми. Ізабель тоді придумала, що в кімнаті з нами буде лише звукорежисерка — саме жінка, тому що в команді були і чоловіки, і жінки. Вона навіть попросила її не дивитися на нас. Хоча мені, якщо чесно, було б нормально, якби вона дивилася. Але вона стояла так, щоб не порушувати наш простір. Усі інші люди взагалі вийшли з кімнати. Статична камера була встановлена в іншій кімнаті. Через це було відчуття, ніби ми справді залишилися самі. Нам потім показали кадр, і це виглядало дуже красиво. Зберігалася певна дистанція. Було дуже красиве світло, яке переливалося. Це була третя година ночі, ми всі були трохи сонні. І в результаті ця сцена стала однією з моїх улюблених. Вона вийшла зовсім не травматичною. Навпаки — це був дуже спокійний і навіть приємний досвід.
Маркус: Я загалом дуже спокійно ставлюся до оголеного тіла. Можливо, це якось пов’язано з аутизмом, але мій мозок ніби не розуміє, що в цьому такого. Якщо це безпечні умови, якщо я розумію, що процес етичний, для мене немає проблеми. Але я не очікував, що настільки сильно буду тривожитися саме через інше. Я почав дуже сильно боятися переступити чужі кордони. Тому що ти перебуваєш поруч з іншою людиною, твоє оголене тіло — поруч з її оголеним тілом. Я став себе запитувати: раптом їй некомфортно, а я цього не помічаю.
Тому було дуже важливо, що ми з Ізабель і Танею проговорювали буквально всі маленькі деталі.
Повертаючись до найскладніших моментів: що для вас було найважчим у роботі над фільмом?
Маркус: Найскладнішою для мене була сцена на кордоні. Саме під час знімань цієї сцени я зрозумів, навіщо повертався до всіх моментів зі свого минулого. До моментів, коли я відчував, що втрачаю себе, коли мене переповнюють емоції, коли я вже не можу нормально контролювати свій внутрішній стан. На сцені на кордоні я зрозумів, чому мені потрібно було згадувати всі ці моменти. Тому що для мене — як для трансгендерного чоловіка — ця сцена є принизливою. Вона ніби атакує не тільки Олега, а й мене особисто. Тому що, з одного боку, він не хоче користуватися своєю трансгендерністю як інструментом. Це ж не про те, що він не знає, як правильно про це говорити. Він знає. Але в таких ситуаціях тобі потрібно пояснювати себе мовою, яку інші люди зрозуміють. І це дуже складне відчуття. Наче ти сам себе трохи б’єш цими словами. Наче тобі доводиться пояснювати власне існування через те, що інша людина може зрозуміти. Емоційно ця сцена була великим челенджем для мене.
Таня: Для мене найскладнішими були сцени початку війни, сцени, коли Олег та Оля ще не знають, чи потрібно їм їхати, чи залишатися. Ці сцени були складні не тільки через саму історію, а й через те, що війна досі не закінчилася. Перед кожними зніманнями у нас були репетиції з імпровізаціями, щоб увійти в потрібний стан. Тому що ти сидиш, жартуєш, щось їси, спілкуєшся з людьми, а потім тобі потрібно буквально за кілька хвилин перейти в інший емоційний стан. У нас завжди була зустріч з Ізабель перед такими сценами. Вона допомагала нам налаштуватися.
Ти вже на репетиції з імпровізаціями розумієш, що зараз буде щось важке. І в мене одразу виникало відчуття: війна не закінчилася. Коли ти занурюєшся у фільм, у процес, тобі цікаво, тобі захопливо, ти навіть можеш відволіктися. А потім потрібно повернутися в цей стан і згадати, як ти почувалася тоді. Наскільки ти була беззахисною. Що відбувалося навколо. І що це все ще може повторитися. Це було дуже неприємно і викликало багато злості. Хоча я розуміла, що Ізабель тут ні до чого. Це просто мій спосіб роботи, тому що я непрофесійна акторка. Можливо, професійний актор міг би просто зіграти цей стан. А мені було простіше згадати власний досвід: переглядати фотографії, читати старі листування з того періоду, намагатися пригадати, що я тоді відчувала. Це було складно. Крім того, сама героїня в ці моменти була дуже вразливою. У неї були моменти, коли вона хотіла завдати собі шкоди або в неї починалися панічні атаки. І мені хотілося їй допомогти. Але це було неможливо. Треба було просто пройти цей шлях разом із нею. Тому в якісь моменти я злилася і на неї, і на Ізабель. А потім зрозуміла, що ніхто в цьому не винен. Найважчим було усвідомлення того, що війна не закінчилася. Ми відтворюємо ці події у фільмі, але вони досі тривають у реальності.
Коли ми граємо сцени вибухів, я знаю, що можу прийти додому — і це все ще буде поруч. Пам’ятаю, коли ми знімали сцену, як Оля та Олег їдуть у машині по Києву під час повітряної тривоги, почалася реальна тривога. Мене трохи накрило: «Ну супер, зараз ми всі помремо». Але все закінчилося добре.
Чи дивилися ви якісь фільми Ізабель Штевер перед роботою над цим проєктом?
Таня: Коли наша історія з проєктом почала розгортатися, Ізабель надіслала мені свої фільми. Після перегляду в мене з’явилося певне відчуття спокою. По-перше, я подумала: «Вау, це справжнє повноцінне кіно». Це не просто якийсь експеримент чи робота з непрофесійними акторами — це красиві, повноцінні фільми. А по-друге, там є сцени, які викликають дуже суперечливі емоції. Наприклад, сцени, де жінка народжує, або моменти взаємодії між персонажами. Це теж про любов, але показану дуже по-різному.
І все це в будь-якому разі було дуже красиво. Тому після перегляду я відчула, що можу довіритися процесу. Я зрозуміла, що готова робити те, що потрібно для цієї історії, і вступати в цю взаємодію.
Маркус: Коли я дізнався про цей проєкт, на той момент нічого не дивився. Потім, коли ми почали процес — кастинг і все інше, — Ізабель запропонувала мені надіслати всі свої фільми, і я їх подивився. Моя перша реакція була: «Вау! Ви серйозно? Нічого собі, я потенційно буду працювати з цією людиною?» Я першим подивився Grand Jeté, тому що це була її остання робота на той момент. Мені дуже сподобалося. І я кажу це абсолютно щиро. Це було дуже точне потрапляння — у теми, у спосіб бачення, в естетику. Усе це мене приваблює як людину. Тому це було як своєрідне бінго. Просто якийсь знайомий почув про проєкт, запропонував мені прийти на кастинг, а я відкрив фільми Ізабель і раптом зрозумів, що це дуже близьке мені особисто. Це дуже сильно додало мені довіри до процесу.
Про що цей фільм для вас?
Таня: Для мене — це фільм про кохання і про війну. І ось це те, що я у своєму житті проживала, і це те, що я проходила.
Маркус: Для мене — це історія про прийняття у стосунках. Я згадую тут власний досвід. Мої попередні багаторічні стосунки закінчилися саме тому, що я остаточно зрозумів, хто я і що мені потрібно зробити. І це було не те, що підходило іншій людині. І це нормально. Так буває. У наступних моїх стосунках усе почалося буквально на початку нового етапу мого переходу — вже медичного, гормонального.
Ти вступаєш у стосунки і не знаєш, що станеться завтра. Ви обидва змінитеся, точно. І це може бути важко. Це може бути боляче. До речі, ми ж не знаємо, що буде з Олею та Олегом після фіналу фільму. Можливо, вони колись розійдуться. Можливо, ні. Але зараз вони разом. І, мабуть, для мене цей фільм — про любов до людини, яка, змінюючись в якихось атрибутах, фундаментально залишається тією, в яку ти закохався. Це те, що я колись хотів відчути і не зміг. А потім зміг. Подивимось, що я відповім на це запитання через років п’ять. Може, почитаю цей коментар і подумаю: «Вау, я ані слова не зрозумів», — та буду бачити інший сенс.
