За книжку «Голод. Мемуари (мого) тіла» американська письменниця і професорка гаїтянського походження Роксан Ґей отримала престижну премію Lambda Literary Award у категорії «Бісексуальний нонфікшн». У ній вона розповідає непросту історію стосунків зі своїм тілом, яке зазнало змін після пережитої травми.
Авторка зауважує, що її історія — не про успішне схуднення і силу волі, а про те, як їжа стала для неї способом захистити себе після пережитого в дитинстві сексуального насильства, і про наслідки цього. Як феміністка і соціальна оглядачка, Ґей приділяє велику увагу індустрії схуднення й трендам попкультури, що впливають на те, як суспільство ставиться до тіла. У мемуарах, що вийшли 2018 року, вона пише про те, що означає жити в тілі, яке постійно стає об’єктом осуду з боку суспільства, про сором, гнів, вразливість і право існувати без виправдань.
У листопаді 2026 року книжка «Голод. Мемуари (мого) тіла» вперше вийде друком українською у видавництві «Основи» в перекладі Ольги Вітер.
Публікуємо уривок.
3
Чи варто розкривати свою найбільшу вагу, перш ніж перейти до історії про тіло? Назвати цю ганебну цифру, котра не дає спокійно жити? Сказати, що не варто вважати правду про власне тіло ганебною? Чи просто розповісти всю правду й, затамувавши подих, очікувати на вирок?
Моя найбільша вага становила 262 кілограми при зрості 190 сантиметрів. Приголомшлива цифра. Я сама заледве здатна повірити, що таке можливо, але ось вона — правда мого тіла. Її мені повідомили в Клівлендській клініці у Вестоні, штат Флорида. Не знаю, як дозволила собі настільки втратити контроль, але маємо, що маємо.
Я їздила туди з батьком. Мені було під тридцять. Стояв липень. На вулиці спека, задуха й буйна зелень. У клініці прохолодно й пахне антисептиком. Навкруги блищить дорога деревина й мармур. Подумалося: «Ось тут я проведу літо».
У кабінеті вже сиділо семеро людей, котрі проходили вступний інструктаж перед шунтуванням шлунка — двоє огрядних чоловіків, пані з незначною зайвою вагою та її сухоребрий чоловік, двоє в медичних халатах і ще одна велика жінка. Оглянувши збіговисько, я вдалася до того, що товстуни часто роблять поруч з іншими товстунами — почала порівнювати себе з ними. Більша за п’ятьох, менша за двох. Принаймні так мені здалося. За 270 доларів я провела ледь не цілий день, слухаючи про користь радикальних змін структури організму для схуднення. Лікарі запевняли:
— Це єдине дієве лікування ожиріння.
Вони ж лікарі, їм видніше, як найкраще мені допомогти. Хотілося вірити.
Психіатр розповідав, як підготуватися до операції, як харчуватися, коли шлунок стане розміром з горошину, як сприймати спроби «нормальних людей» (його слова, не мої) саботувати боротьбу з зайвими кілограмами через звичку бачити нас товстими. Ми дізналися, що наші тіла решту життя не отримуватимуть необхідних поживних речовин, що не можна буде їсти чи пити пів години після будь-якого навантаження. Волосся стане тонким або взагалі почне випадати. Не забуваймо також про синдром швидкого спорожнення шлунка — досить красномовна назва, аби одразу зрозуміти, що воно за біда. І, звісно ж, ризик загальних післяопераційних ускладнень. Можна померти просто на столі чи підхопити інфекцію за кілька днів опісля.
Тобто все буде або добре, або погано. З мінусів — наші життя й тіла ніколи не стануть колишніми (за умови, що операція не матиме летальних наслідків). Із плюсів — ми схуднемо. Скинемо 75 відсотків зайвої ваги за перший рік. Станемо майже нормальними.
Пропозиція здавалася дуже привабливою й спокусливою — заснути на кілька годин, і за рік після пробудження не мати жодних проблем. Принаймні за словами медиків. І коли надалі брехати собі, що тіло — наша єдина та найбільша біда.
Після презентації пройшла сесія запитань і відповідей. Я не мала ані першого, ані другого, проте жінка праворуч перехопила ініціативу. Взагалі не знаю, що вона тут забула, адже мала, щонайбільше, зо двадцять зайвих кілограмів. А втім, ставила особисті й подекуди інтимні запитання, від котрих щеміло серце. Доки пані допитувала лікарів, її чоловік мовчки сидів поряд і самовдоволено посміхався. Зрозуміло, навіщо вона прийшла. Через нього і його уявлення про красу. «Сумніше не буває», — подумала я, воліючи не зважати на власні причини приїзду сюди та на купу людей навколо, що помічали тіло, перш ніж побачити чи зрозуміти мене.
Пізніше того дня лікарі показували відеозаписи з операцій. Камери й хірургічні інструменти проходять крізь блискучу плоть — розрізають, запихають, зашивають, видаляючи невіддільну частину людського тіла. Яскраво-червоні, рожеві й жовті нутрощі. Видовище гротескне та моторошне. Тато зліва від мене пополотнів, явно приголомшений жорстокою картиною.
— Що скажеш? — тихо запитав.
— Якийсь калейдоскоп кошмарів, — відповіла я.
Він хитнув головою. Оце вперше за багато років ми в чомусь погодилися. Завершивши демонстрацію, лікар усміхнувся і сказав, що процедуру проводять лапароскопічно, а отже, усе минає швидко. Він запевнив нас, що провів понад три тисячі операцій і втратив лише одного пацієнта — чоловіка вагою 385 кілограмів. Голос його зійшов на винуватий шепіт, наче сором за тіло того чоловіка не давав говорити на повну силу. А потім нам повідомили вартість щастя — 25 000 доларів мінус 270 доларів організаційного збору одразу після внесення передоплати.
І на завершення екзекуції лікар провів індивідуальну консультацію в окремому кабінеті. Перед цим інтерн записав мої основні дані. Зважив, виміряв зріст і мовчки виніс вирок. Потім послухав серце, оглянув шийні лімфовузли і зробив деякі додаткові нотатки. За пів години до кабінету стрімко увійшов лікар. Оглянув мене з голови до п’ят. Переглянув медичну карту, швидко гортаючи сторінки.
— Так, так, — сказав він, — ідеальна кандидатка для операції. Можемо записатися просто зараз.
А тоді зник. Інтерн виписав направлення на необхідні передопераційні обстеження, і я пішла з довідкою про проходження вступного інструктажу. Очевидно, що для них це лише щоденна рутина. Я геть не унікальна. Геть не особлива. Просто маю тіло, яке потребує вдосконалення. У цьому світі безліч невдах, вимушених жити в недосконалих, але цілком людських тілах.
Тато очікував у добре облаштованому фоє. Коли я вийшла, він поклав руку мені на плече.
— У цьому поки немає потреби, — сказав. — Контролювати харчування. Тренуватися двічі на день. І все буде гаразд.
Я погодилася, енергійно киваючи головою. А пізніше замкнулась у спальні, вкотре уважно переглядала отримані брошури й не могла відвести погляд від світлин «до» і «після». Так хотілося — та й досі хочеться — отого «після».
А ще згадалися результати зважування, вимірювання й оцінки. Неосяжна цифра — 262 кілограми. Я думала, що знаю всі відтінки сорому, проте тієї ночі зрозуміла, що помилялась. Я не знала, чи зможу колись подолати сором і знайти шлях до власного тіла, прийняття та змін.
4
«Голод» розкаже, як живеться, коли маєш не десять, і навіть не сорок зайвих кілограмів. Це книга про життя з центнером зайвої ваги. Адже ти не просто товстий — ІМТ попереджає про крайній ступінь ожиріння.
Термін «ІМТ» такий технічний і нелюдяний, що мені не хочеться зважати на нього. Менше з тим, ця міра дозволяє медичним закладам принаймні намагатися прищепити стриманість ненаситним тілам.
ІМТ людини — це вага в кілограмах, поділена на квадрат зросту в метрах. Складна математика. Існують різні маркери, здатні визначити підйомну для тіла вагу ненаситності. Якщо ІМТ коливається в діапазоні від 18,5 до 24,9, ви «в нормі». Якщо перевалює за 25 або більше, маєте зайву вагу. Якщо становить 30 або більше, у вас ожиріння, якщо перевищує 40 — патологічне ожиріння, а якщо перевалює за 50 — крайній ступінь ожиріння. Мій ІМТ перевищує 50.
Насправді багато медичних критеріїв встановлюють довільно. У 1998 році медики під керівництвом Національного інституту серця, легенів і крові встановили «норму» ІМТ нижче 25, тим самим подвоївши кількість американців з ожирінням. Одна з причин зниження норми звучить так: «Ціле число на кшталт 25 легко запам’ятати».
Ці терміни самі по собі дещо жахають. «Ожиріння» — доволі неприємне слово, що походить від латинського obesus, і означає «наїстися до жиру». В буквальному сенсі це цілком справедливе визначення. Але слово «жирний» ніколи не вживають у буквальному сенсі. Це завжди звинувачення. Дивно і, мабуть, сумно, що таку термінологію вигадали саме лікарі, хоча їхнє головне завдання — не завдавати шкоди. Модифікатор «крайній ступінь» перетворює ожиріння на смертний вирок, хоча це зовсім не так. Термін «крайній ступінь ожиріння» прирівнює товстих людей до ходячих мерців, а медична спільнота підтверджує це відповідним ставленням.
Культура вважає товстим будь-кого, хто здається більшим за сорок шостий розмір, не вписується в чоловіче уявлення про досконалу статуру або просто має на стегнах целюліт.
Нині я не важу 262 кілограми. Я досі огрядна, але важу приблизно на 70 кілограмів менше, бо завдяки кожній новій дієті худну на кілька кілограмів. Однак це все дуже відносно. Я не мініатюрна. І ніколи не стану. По-перше, через зріст. Це водночас дар і прокляття. Кажуть, у мене є харизма. Я проявляюся. Лякаю. Я не хочу проявлятися. Хочу залишитися непомітною. Хочу сховатися. Хочу зникнути, доки не візьму в шори власне тіло.
Не знаю, чому все настільки вийшло з-під контролю, або ж знаю. Це наче снігова куля. Втрата контролю над тілом наростала. Я почала їсти, щоб змінити власне тіло. Вперто йшла до цього. Одна компанія хлопців завдала мені болю, який ледве вдалося пережити. Я знала, що більше не витримаю насильства, тому їла, вважаючи, що непривабливе тіло відлякуватиме чоловіків. Уже в юному віці розуміла, що товсте тіло не збуджуватиме бажання в чоловіків — його вважатимуть не вартим навіть зневаги, про яку довелося дізнатися чимало. Більшість дівчат навчають бути стрункими й мініатюрними. Не проявлятися. Щоб їх бачили, але не чули. А якщо вже потрапляємо на очі, мусимо мати приємний вигляд, аби суспільство нас приймало. І більшість жінок знає, що мусить мовчати, але про це потрібно говорити голосно, щоб протистояти чужим очікуванням.
5
Вам варто знати, що моє життя рваною раною поділилося на дві частини. На «до» та «після». До набору ваги. Після набору ваги. До зґвалтування. Після зґвалтування.
6
У житті «до» я була молодою і наївною. Не знала геть нічого. Не знала, що можу постраждати, не розуміла глибини й розмаху страждання. Не знала, що можу висловити свій біль. Не знала, що існують кращі способи впоратися з ним. Тепер знаю, що можна було все розповісти батькам і отримати допомогу, і що їжа — не єдиний спосіб тамувати біль. А тоді, на жаль, не знала, що не винна у скоєному насильстві.
Я знала лише їжу, тому їла, розуміючи, що так можна проявитися. Стати міцнішою, сильнішою, захищенішою. З поглядів, якими люди обдаровують товстих, якими сама їх обдаровувала, я зрозуміла, що зайва вага відштовхує. А якщо відштовхуватиму, то уникатиму болю. Принаймні сподівалася його уникати, бо в житті «після» стерпіла забагато. Та попри гіркий досвід, я гадки не мала, скільки може витерпіти дівчина, доки не довелося дізнатися самій.
Але. Я створила його. Створила це товсте тіло. Складки темної плоті, руки, стегна й живіт. Зрештою, жир не мав куди подітися, тож постійно гніздився в нових місцях. Мої широкі стегна вкриті розтяжками й целюлітом. Жир створив нове тіло, яке викликало сором, але давало відчуття безпеки, котрого я потребувала понад усе. Хотілося почуватися, як у фортеці, куди неможливо проникнути. Не хотілося відчувати чужі дотики.
Я сама зробила це із собою. Це — моя провина й моя відповідальність. Саме це я кажу собі, хоча не мушу самостійно нести відповідальність за шкоду, завдану тілу.
