Плейліст забутих таборів

19.08.2026
456 переглядів
7 хв на читання
Плейліст забутих таборів

Дисклеймер: Я розповідаю про власний досвід, який зібрала за роки роботи в кількох таборах Донецької області. Назви не пишу, бо насправді це не принципово. В тексті згадується багато російських пісень і пісень російською від українських виконавців. Деякі з них я винесла у список на початку. Якщо ви не впізнаєте інші, то воно вам і не треба. Але вони всі реальні. На жаль. 

«Забув» — ТНМК
«Ти — моя Україна» — Повалій, Басков
«Ми йдемо, ми йдемо» — Гімн молоді Донбасу
«3 сєнтября» — Шуфутинський
«Хепіенд» — Пара нормальних
«Агонія» — Макс Барських
«Кружит» — Монатик
«Вахтьорам» — Бумбокс
«Бєлиє рози» — Ласковий май
«Імя 505» — Врємя і стєкло
«Розовоє віно» — Елджей
«Сансара» — Баста

 

«Літо, ніч, піонерський табір» — це рядок із пісні «Забув» гурту ТНМК, з альбому «Сила» 2005 року. Я вперше поїхала працювати в піонерський табір у 2006-му і з кількома перервами і змінами поверталася туди до 2021-го. Звісно, від піонерів там вже тоді були хіба що облуплені статуї радянських дітей і, може, ще залишки барельєфа з лєніним. Ну і вайб чогось, що вже не існує, але з відстані часу здається привабливим.

Так склалось, що за весь час пісня «Забув» не лунала жодного разу в жодному з таборів, де я працювала. Це не була якась певна позиція, тим більше ви розумієте, яка прірва подій і усвідомлень лежить між 2006-м і 2021-м. Так склалось. Чи все-таки хтось так склав навмисно?

Я можу згадати мільйон пісень, під які ми протягом усіх цих років танцювали на дискотеках, виступали з різними постановками, які вмикали вранці, щоб було веселіше прокидатися, асоціювали з тим чи іншим днем зміни, які були гімном нашого літнього табірного життя.

Серед них і крінжові радянські пісні про «єслі вєсєло шагать», і перші суперхіти Потапа і Насті, «Пара нормальних», Макса Барських. А ще ностальгічні Backstreet Boys, і крінжово-ностальгічні «Бєлиє рози», рок від System of a Down і 30 Seconds to Mars. А вже далі — СКАЙ, Монатик, «Врємя і стєкло», «Мозгі», «Гріби», Моргенштерн, Макс Корж. І звісно, «Вахтьори» «Бумбоксу». Ця пісня, здається, одразу як вийшла, була вшита у свідомість кожного українця. Її однаково знали напамʼять і співали біля вогнища і в 2007-му, і в 2019-му. І це теж не була позиція.

У моєму першому таборі день починався і закінчувався віршами і музикою з гучномовців. Вранці, поки заспані діти тупцяли на зарядку, над головами неслась урочиста пісня про Україну — «я для тебе дитина, я частинка твоя». І кілька років поспіль, щоразу, як я її слухала, мені щось муляло. Щось відчувалось, як скалка під шкірою, яку не бачиш, але точно знаєш, що вона там сидить. Що це було, я усвідомила тільки після 2022-го — випадково побачила відео, яке скидалось на сон за температури 40. Про Україну співав Ніколай Басков. Ще й разом із Таїсією Повалій.

Я не хочу розбиратись, як саме пісня від Яремчука перекочувала до цього дуету і чому рускій ніколай раптом заспівав, що він «України рідні діти». Але, можливо, це і є найкращою ілюстрацією тих часів. Ми жили у світі, де умовний рускій ніколай за бажанням чи за наказом міг примазатись до України, і нікому не спадало на думку йому це заборонити. Звісно, жодним українцем він чи хтось на кшталт нього себе не вважав. Все це було лише для того, щоб розмити межу, стерти кордони, змішати все на купу. Мовляв, дивіться, це все не має значення: сьогодні я — «частинка твоя», а завтра — знову ніколай, і так можна стрибати туди-сюди скільки завгодно, бо насправді різниці жодної немає.

Історія про «какаяразніца» була дуже переконливою. Вона так довго і наполегливо просочувала простір навколо нас, що опиратись було схоже на божевілля. Ця хмара мала накрити всю Україну, але, як ми потім побачили, скупчилась і пролилась отруйним дощем саме на Сході.

І виявилось, що все це не працює в обидва боки, і не беруться до уваги тільки наші кордони. Що ніколай може бути ким завгодно і де завгодно (звісно, за умови, що потім знову повертається у рідну гавань, записувати пісні для Лукашенка і славити окупацію Криму). А від нас очікують лише мовчазної згоди на будь-яке паскудство. Нам скажуть, що робити і ким бути. І якщо ми слухняні, то ми — брати, кенти, князі, сусіди, партнери, одне ціле. А якщо ні — хохли, нацисти, бандери.

Коли ти зростаєш всередині цієї гнучкої реальності, де все одночасно твоє, нічиє і спільне, то не одразу розумієш, що саме в тебе намагаються відібрати. І чи його справді відбирають, чи, може, це черговий фокус, як із Басковим. А все потім повернеться туди, де було. Бо ми танцюємо медляк на дискотеці під «3 сєнтября» Шуфутинського. І в той же час відкриваємо фестиваль під Гімн молоді Донбасу, який у 2009 році звучить саме українською. І ні в кого це не викликає судом, паніки чи відчуття, що з цим щось не так. Ми фанатіємо від «нє піши the end, я прідумаю хепіенд», від «агонія в сердце, і нєкуда дється» і тих же «Вахтьорів», бо вони пасують до усіх версій реальності, які нам пропонують.

Ми так само стрибаємо туди-сюди, але ще не знаємо, що нам не можна обирати, по який бік залишитись. Бо вже вирішено, що бік існує тільки один — правильний, справжній. Нам просто дозволили трохи погратися, ніби є і якийсь інший, наш. А ніколаї нам у цьому підіграли.

Влітку 2014 року в лісі, де був мій перший табір, йшли бойові дії. Рускіє сиділи в наших кімнатах і не знали, під які пісні ми там прокидались, виступали і танцювали. А якби і знали, чи сказали би собі: «Ого, ці діти любили “нє смотрі, нє смотрі ти по сторонам”, нащо тоді ми тут?» Звісно, ні. Якби ж то.

Але суть у тому, що всі ці «нє родісь красівой» були довготривалим сеансом гіпнозу, який повинен був зробити так, щоб рускіє взагалі не сиділи в лісі зі зброєю. Він повинен був розстелити перед ними червону доріжку, якою вони із самої москви понесуть нам увесь свій рускій мір, а ми його з радістю приймемо. І забудемо про те, що інший бік, наш — реальний.

Хтось скаже, що їм усе вдалося. Але рускіє досі сидять у наших лісах зі зброєю. Їм довелось повертатись туди в 2022-му, палити, грабувати і паплюжити табори, які за час їхньої відсутності встигли оновитись пластиковими вікнами, пласкими телевізорами, новими альтанками, басейнами, мотузковими парками, футбольними полями. І навіть унітазами. Вони повернулись усе остаточно зруйнувати, бо образились на те, що гіпноз не спрацював повністю. Вони думали обійтись басковими, але навіть «Градів» виявилось недостатньо.

Вони не могли знати, що і після їхнього попереднього сидіння там досі відривались під «здєсь так красіво я пєрєстаю дишать» і, прости господи, «ламбада, ми танцуєм у бара». Їм — тим, які сиділи, — найімовірніше, було байдуже.

Але машину, що працювала для того, щоб ми так і не зрозуміли, чи є все-таки якась межа, вже було не зупинити. Чи є вона і чи пролягає тепер всюди, через усе наше життя — через пісні, фільми, вистави, книжки, мультики, меми, соцмережі, моду, спогади? Чи починається лише десь там, за КПВВ «Майорське»? А якщо все-таки є, то чому «под грустний денс» — це чуже, а «ми на стілє» і «кружит голову ай до упаду» — своє? Як це мали зрозуміти діти, якщо дорослі самі так до кінця з цим і не розібрались? До речі, деякі — досі.

Втім, для рускіх і такий напіврезультат — краще, ніж нічого. Бо Басков давно і міцно зетнувся, як і Повалій, їм вже не треба нікуди стрибати, з маскарадом покінчено. А ми досі борсаємось у павутинні, яке вони встигли накинути на нашу реальність. І намагаємось відділити правду від вигадки, розібрати «какуюразніцу» на складові й докопатись до того, що думаємо і відчуваємо ми самі, без гіпнозу, без отрути, без брехні про те, що все це може мирно співіснувати одночасно.

З 2016 року моїми вихованцями майже завжди були діти, які пережили російську окупацію, бойові дії, тимчасову евакуацію з рідного міста чи вимушене переселення (тоді воно ще теж здавалось тимчасовим). Інших дітей у Донецькій області, власне, вже тоді було дуже мало. Я теж все це пережила, але вже дорослою. Я думала, що тепер маю пояснювати щось важливе, те, що встигла зрозуміти сама, бо якимось дивом виплуталась із павутиння.

Наприклад, чому розмальовувати «сад каміння» прапором так званої днр — погана ідея. І що співати гімн України в чоловічому душі — теж так собі, хоча здавалось би. Я знала, чому вони плачуть, коли говорять про Донецьк, хоча їхнє свідоме життя поза ним вже тривало довше, ніж там. Я могла уявити, що означає бути єдиним в класі, хто носить футболку з тризубом в Словʼянську 2014-го. А потім відповідати на запитання фсбівця в окупованому Криму, куди тебе тимчасово евакуювали з іншими дітьми. Я все це могла добре уявити й усе розуміла. Але я не розуміла, як пояснити, чому «Вахтьорів» під гітару співати нормально, а «Сансару» — ні. Як пояснити це чимось більшим, ніж просто сказати, що особисто я і ще скількись людей вважають це правильним.

Як, якщо не провести, то вказати на існування тої примарної межі, що завжди існувала, але все ще так і не була названа на імʼя?

Пізніше в іншому таборі я сперечалась із новим колегою, який нарікав на квоти на українську музику на радіо. Не те щоб він був проти, але відчував себе ніби трохи обділеним. Він був із тих, хто вірив, що стрибати туди-сюди можна всім. В 2022-му він передумав, але за кілька років до цього ще палко відстоював право дітей памʼятати «сєдую ночь» і «бєлиє рози».

«Може, хай вже ця памʼять закінчиться на їхніх батьках?» — питала я. У цих дітей її немає, вони навіть Децла не памʼятають, які ще «бєлиє рози». Може, особисто ми не будемо намагатись цю памʼять зберегти чи відродити? «Ласкового маю» в нас вже тоді й справді не було. Зате були Моргенштерн і Макс Корж.

Ми продовжували стрибати туди-сюди. Не виключено, що вже просто за інерцією, яка може і без «сєдой ночі» все одно передаватись із покоління в покоління.

Рускіє не зупинили свою програму зі сплутування меж і викривлення реальності, навіть коли побачили, що гіпноз не подіяв так, як вони розраховували. Нічого принципово нового вони не придумали, крім як їхати на танках і запускати ракети всюди, куди можуть дотягнутись. Всюди, а не тільки туди, де одразу розпізнали містифікацію з Басковим. Я виросла там, де не розпізнали. І проводила літо з дітьми, які виросли там само. Якби нас тоді, під час виступу під пісню Ігоря Крутого «Ангєл-хранітєль», звинуватили у любові до росії, ми би покрутили пальцем біля скроні. До чого тут це?

Якби щось таке нам сказали вже після 2014-го, коли ми на дискотеці гойдались під «мєдлячок, чтоби ти заплакала», ми би частково зрозуміли, про що йдеться. Але як козир виклали б якесь «імя любімоє твойо» і купу всього іншого, яке точно не було басковим. Але чи було воно нашим? Якщо так, то чому його неможливо було відрізнити від баскова? Якщо ні, то чому воно досі з нами залишалось?

Мені б хотілось вказати на того, хто все зробив неправильно, і тому донецькі діти, розкидані по світу, досі викладають тіктоки під російську музику. Я навіть готова визнати, що сама не доклала всіх зусиль, щоб це виправити або запобігти цьому. Але правда в тому, що всі ті табори зруйновані, життя там немає, і ще дуже довго ніколи не буде, а ліс доведеться розміновувати роками, якщо не десятиліттями. А діти дітей, які в тих таборах відпочивали, ніколи не будуть розмовляти українською. І російською, найімовірніше, до речі, теж.

Росіяни так довго робили нас своїми і так сильно боялись, що не вийде, що почали вбивати, не розбираючись, кого та їхня хмара отруїла, а кого — ні. Почали вбивати саме з нас — із тих, хто міг сприйняти баскова за чисту монету. Ми їм все дуже ускладнили. Але хмара досі тут. Досі над нами.

Дайджест DIVOCHE.MEDIA

Не пропускайте важливого! Підпишіться на добірку найкращих матеріалів DIVOCHE.MEDIA.

Підписатися на DIVOCHE.MEDIA